Та нам не кришталевий палац потрібен, а просто пристойне приміщення!

«Коли мій син, у якого важка форма ДЦП і який пересувається лише за допомогою візка, – пригадує одна бориспільська матуся, – був зовсім маленьким, до нас завітав один зі знаних у нашому місті громадських діячів. Він розмовляв з моїм хлопчиком, захоплювався ним, його здібностями. А прощаючись, сказав: «Не переймайся, все буде добре, ми для тебе і таких, як ти, кришталевий палац побудуємо». Знаєте, моєму синочку тоді років п’ять було. І от років до десяти він усе чекав на кришталевий палац. А потім я і син стали сподіватися хоча б на пристойне приміщення, в якому могли б збиратися, спілкуватися, брати участь у гуртках, запрошувати викладачів для проведення майстер-класів. Та все було марно, ніякого приміщення для таких, як ми, немає. Щоправда, є в Борисполі «Наш дім», де займаються діти з інвалідністю, але там особливий контингент і не вирішують усі наші проблеми. Тобто нічого з мертвої точки так і не зрушило, а моєму синові вже за тридцять, ми вже ні на що не сподіваємося».

Пригадала цю розмову, коли до редакції зателефонувала моя знайома. Доньці Марини Милькевич Тетяні уже теж 37 років. Обидві – і мама, і донька – ще продовжують вірити і сподіватися, що проблеми таких, як вони, все ж таки помітять. Тож послухаємо їхню спільну думку, яку висловлює мама Тетяни: «На новорічні свята сиділи удвох, оскільки на вулицю не вибратися через снігові кучугури. Люди раділи святу, а в моїй голові роїлися думки: чому ж про таких, як ми, зовсім забувають? А скільки ж обіцянок доводилося чути, скільки разів приходили у владні кабінети, на сесії міської ради, просили, благали, а результат нульовий. Є в нас такий фонд «Добродій», який об’єднує понад 60 родин, в яких є діти з інвалідністю. І ми не можемо ніде зібратися, хоча одна з наших активних мам Галина Разовик навіть казала, що спонсори подарували обладнання для виготовлення посуду. От якби було приміщення (а це обладнання займає зовсім небагато місця), ми б там збиралися: і справу корисну робили б, і діти наші спілкувалися б».

Ще один член фонду «Добродій» 29-річний Данило Качан може самостійно ходити і навіть завітав до редакції з тим самим проханням про приміщення для молодих людей з інвалідністю. Ось його думка: «Це мало б бути таке приміщення, де ми могли б збиратися і робити щось корисне. От я, приміром, закінчив тримісячні курси з ремонту взуття. Але в мене практики не було, тому вже багато чого забув. Але якби поруч зі мною посадили більш досвідченого майстра, який би підказував, допомагав, я б швидко пригадав, і так чудово було б усвідомлювати, що робиш щось корисне для людей!»

Підтримує ідею виділення приміщення для людей з особливими потребами ще одна молода бориспілька – Оксана Мандрика, яка, маючи важкий діагноз — дитячий церебральний параліч, і певні рухові обмеження, змогла здолати чимало обставин. Вона здобула спеціальність оператора комп’ютерної верстки, вийшла заміж. Її чоловік також має групу інвалідності, але вони живуть насиченим життям, мають різнобічні інтереси, чоловік водить машину, а сама Оксана навчилася плести чудові хустини.

Та послухаємо її саму: «Коли я тільки-но почала навчатися плетінню, то через сильну спастику спиці в руках звивалися у кільце. Було важко, та вирішила: будь-що навчуся цій справі, яка мені подобається. І досягла свого! Навіть більше – саме завдяки плетінню мені вдалося істотно знизити спастику. А тепер, якби було таке приміщення, де ми, люди з інвалідністю, могли збиратися, я б з радістю вела майстер-класи для дітей і молодих людей. Та й взагалі, можна було б проводити різноманітні навчальні заняття, запрошувати цікавих людей, письменників, художників».

Ще одна талановита дівчина Марія Кравченко, яка пересувається на візку, каже: «Для таких, як я, могла б провести заняття з монотипії – малювання гуашшю за допомогою скла. Це дуже цікава техніка, оволоділа нею, коли ще дитиною взяла участь у фестивалі для дітей з особливими потребами «Повір у себе». Потім часто їздила на такі фестивалі, представляючи свої роботи. Та час не стоїть на місці, ми вже не діти, тобто не можемо їздити на такі фестивалі. А так хотілося б більше спілкуватися зі своїми ровесниками. Адже чимало молодих людей з особливими потребами перебувають наодинці, сам-на-сам із собою, зачиненими у чотирьох стінах». Ще дівчина додала: якщо таке приміщення все ж таки нададуть, то воно має бути пристосоване для осіб з інвалідністю на візках, мати широкі двері, а де необхідно – пандуси, спеціально обладнані туалетні кімнати.

Було ще чимало розмов із батьками, дітьми дорослими людьми, які мають інвалідність. Висували власні ідеї, говорили про своє бачення, та всі сходилися на одному: приміщення для осіб з інвалідністю вкрай необхідне, для багатьох воно може стати рятівним колом, адже час невблаганний. Що буде з такими людьми, коли їхніх батьків не стане або вони вже не в змозі будуть їх доглядати?

Про прохання батьків, самих молодих людей, які змушені проводити своє життя замкненими у приміщеннях, непристосованих для такого перебування, в незручних умовах, розповіла директору громадської організації «Добродій» Тетяні Басараб. «Ми вже неодноразово і на різних рівнях порушували питання виділення такого приміщення. Та отримуємо лише відмовки та відписки, – відповіла Тетяна Анатоліївна. – Хоча знаю, що в інших містах України влада набагато тісніше співпрацює з такими громадськими організаціями, як наша, і намагається йти їм назустріч у їхніх проханнях і потребах. Так, у деяких населених пунктах з’явилися навіть пристосовані приміщення типу гуртожитків для таких категорій громадян».

Не хочемо нікого ні в чому звинувачувати, адже людям, у яких таких проблем немає, іноді просто важко уявити, в яких умовах змушені знаходитися сім’ї, де є особа з інвалідністю, особливо це стосується людей з обмеженою руховою активністю, деякі з них взагалі пересуваються лише за допомогою візків. То можливо все-таки навчимося бачити і чути один одного. Адже ніхто не вимагає кришталевого палацу. Люди просто хочуть бути повноправними членами міської громади. Та для цього їм потрібно створити певні умови. Програма «Турбота» має стати реальною, і не лише на папері.

Наталія МОЖАЙКІНА, «ТС»

Share Button