Наталія ЛОГАЧОВА, керівник МГПО «Діти Чорнобиля», ПРО одну велику родину, друзів з Німеччини, естафету добрих сердець і найбільше захоплення усіх бабусь…

Цю милу карооку жінку і раніше часто зустрічала на різних заходах. А ось так сісти і поспілкуватися все часу не було. Та цього разу з’явився привід і досить вагомий: Наталія відзначає ювілей. Тож ті, хто постійно з нею співпрацює, підказали: «Напишіть, вона на це заслуговує!» І от розмовляємо, помічаю: з нею легко і просто спілкуватися, а говорити, певно, можна про все на світі. Тож розпочинаємо:

Наталія Логачова: Ну навіщо про мене писати? Навіщо?!

Кореспондент: Народ має знати своїх героїв.

Н.Л.: Яка ж я героїня? Просто так сталося в житті — опинилися в тому пеклі, і треба було вибиратися з нього.

КОР.: Але ж хтось складає руки і пасивно чекає, куди течія винесе, а хтось бореться та ще й інших витягує. Ви по життю, певно, належите до другої категорії. Чому Ви саме така, звідки це у Вас? Може, ще з дитинства?

Н.Л.: Ось Ви запитали, а я ніколи про це і не замислювалася. Дійсно, з дитинства. Як усе пригадати, а може, ще і від батьків. Вони також мали активну позицію в житті. Тато працював головним механіком у сільгосптехніці, а мама старшим кухарем у їдальні, хоча за спеціальністю була швачкою. Та в селі на Чернігівщині, куди переїхала за татом, таких вакансій не було. Мої батьки завжди допомагали іншим, займалися громадською діяльністю. А мати ще й першою коровайницею на селі вважалася, і коли якесь свято чи весілля відзначали, всі до неї зверталися. До речі, моїй мамі вже 90 років і вона мешкає тепер разом із нами, а тата, на жаль, уже давно немає.

А я з першого класу шкільною старостою була, та ще мала купу різних громадських доручень, гуртки відвідувала, адже все було цікаво, все спробувати хотілося. А ще захоплювалася спортом, особливо лижним. Ну хто в це тепер повірить? (Критично себе оглядає – авт.). І так пішло-поїхало, постійна активістка. А на заводі «Прометей», куди нас влаштували після аварії на ЧАЕС, була спочатку членом профкому а потім і головою.

КОР.: Така активна життєва позиція стала в особливій нагоді під час чорнобильського лиха…

Н.Л.: Так, і досі дивуюся, як могла витримати все. Ми тоді з чоловіком і двома маленькими синами вже жили в Прип’яті. До цього вчилася в технікумі молочної промисловості на Ярославщині, закінчила його з червоним дипломом і одержала спеціальність техніка-лаборанта, потім там же працювала. А у Прип’ять поїхали з чоловіком заробляти квартиру, і нам сподобалося, тож вирішили там залишитися назавжди. Коли трапилася аварія на ЧАЕС, мали вже гарну три-кімнатну квартиру в багатоповерхівці, була цікава робота. Райдужні перспективи і сподівання на краще.

Ми дуже полюбили Прип’ять, сприймали як рідне місто, та й діти мої там народилися. Ми з радістю готувалися до першотравневих свят, і раптом… Коли виїздили звідти, гадали, що невдовзі повернемося. Нічого з собою не брали, дехто зі знайомих навіть документи залишив. Автобус, на якому ви-їздили, був вщент забитий, мені вдалося сісти з двома своїми дітьми і ще двох чужих до нас на сидіння прилаштували, а чоловікам стояти довелося. Спочатку десять днів перебули у Радомці Поліського району, потім у Києві, а через чотири місяці штаб спрямував нас до Борисполя.

КОР.: Як зустрів Бориспіль, чи відчували співчуття, допомогу?

Н.Л.: По-різному було, людей у біді пізнаєш. Вдячна долі за зустрічі з прекрасними людьми, які допомагали, чим могли. Ми ж, коли переїхали вже на постійне проживання, то так і трималися всі вкупі –
96 сімей, однією великою родиною. І будинок на вулиці Глибоцькій (Котовського) майже повністю був заселений чорнобильцями, ми його самі і добудовували. І на роботу на завод «Прометей» нас теж всіх разом влаштували у цех пластмас, а більше нікуди було. Ну, це ж добре, не так просто на таке престижне підприємство влаштуватися.

Отак усі разом і продовжували триматися. Майже одразу створили громадську організацію «Союз Чорнобиль», мене обрали заступником голови. Довелося з самого початку ходити різними інстанціями, відстоювати свої права. Пізніше, коли з розпадом Радянського Союзу розпався і завод «Прометей», вже нікуди не влаштовувалася на роботу. Оскільки робота в організації «Діти Чорнобиля», яку тоді вже очолила, забирали багато часу. Ми, чорнобильці, вдячні тодішній місцевій владі за житло, роботу, турботу про нас. Тож, вважайте, з 86-го року займаюся чорнобильцями та їхніми проблемами, і по сьогодні продовжую.

А на побутовому рівні… Всяке бувало, люди є різні, ображалися, що житло нам у першу чергу виділили і когось, звісно ж, відсунули в черзі, можу це зрозуміти. Хтось нас чорнобильськими їжачками називав. У дворі нашим дітям казали: «І коли вже ви, чорнобильські їжачки, повимираєте?» Певно, жартували так, але вони зі сльозами додому приходили… Ми, більше наші старші хлопці, припинили це одразу. От був ще один привід триматися разом. Тож виявилися живучими. Тепер у тодішніх дітей Чорнобиля народжуються діти. І вони, наші онуки, також є дітьми Чорнобиля, адже, як не прикро, мають проблеми зі здоров’ям, а значить – ми ще потрібні.

КОР.: Кажуть, коли тобі стає погано, треба намагатися допомагати не лише собі, а й іншим. Для Вас це спрацьовує?

Н.Л.: Так, на всі сто. Ми налагодили стосунки з дуже хорошими людьми. Це община християн-євангелістів з німецького міста Лангьонс. Вони нам допомагають ще з 1990 року. А було так: вони самі обирали, з ким конкретно співпрацювати, спілкувалися з чорнобильськими громадськими організаціями і в Білорусі, і в Москві, і в Україні, але ми їм сподобалися найбільше своєю відкритістю. Тепер ці зв’язки стали ще міцнішими. Ми до них в гості їздимо, вони до нас приїздять. У спілкуванні з нашими німецькими друзями, в організації зустрічей з ними нас завжди підтримує заступник міського голови Микола Корнійчук.

До речі, в Україні не так багато залишилося саме такої співпраці, а деякі іноземці навіть розчарувалися, побачивши, що їхня допомога «пливе» кудись «на сторону». Коли ж наші іноземні друзі переконалися, що в нас усе на місці, це їм сподобалося, от і продовжують допомагати.

Навіть оці меблі в кабінеті поліклінічного відділення, де сидимо, нам подарували. Кабінети для обстежень у лікарні також обладнані апаратурою з Німеччини. Власне, з їхньої апаратури розпочався кабінет УЗІ. Кардіографи надали, іншу апаратуру, зібрали і передали гроші на ремонт хірургічного відділення. Ми таким чином, налагодивши зв’язки з німецькими друзями, допомагаємо тепер не лише лікарні, а й іншим установам і організаціям.

КОР.: Виходить своєрідна естафета добрих сердець. Вам допомагають, а ви передаєте іншим. І від цього наше місто лише виграє!

Н.Л.: Звісно, і без цього просто не можемо – це вже спосіб життя. Ми протягом довгих років співпраці з німецькими друзями допомагали багатьом – дітям-інвалідам, будинку пристарілих, дитячим садкам, будинку для дітей-сиріт, лікарні. Нині тісно співпрацюємо з волонтером, депутатом міської ради Михайлом Шкорупом, який возить гуманітарну допомогу для наших воїнів, і з волонтерською організацією «Елада», вона надає допомогу мирному населенню, переселенцям, справи в них не такі вже райдужні, тобто нашої допомоги дійсно потребують. Передаємо цю допомогу через державний історичний музей (директор Наталія Йова), де активно працюють волонтери, яким дуже вдячні.

КОР.: Але ж, певно, у Вас, окрім напруженої роботи з людьми і заради людей, є інші захоплення?

Н.Л.: Моє основне захоплення, як у всіх бабусь — це онуки. Їх у мене четверо, діти двох синів, і всі хлопці. Тобто навколо мене одні мужчини! Хочеться їх не лише вдома доглядати, а й повезти на святкові ранки, театральні вистави, музеї, щоб їм було і цікаво, і корисно. Один із синів мешкає разом із нами, інший окремо, але теж у Борисполі. Тож для наших малят немає нічого кращого, аніж зібратися разом, коли двоє тих, що окремо живуть, завітають на гостини до бабусі.

КОР.: Тож Бориспіль став для Вас уже рідним?

Н.Л.: Так, тут народилися мої онуки. Для них він уже рідний. І для мене це місто вже рідне і дороге моєму серцю. У мене є ще й мала батьківщина, моя Чернігівщина. І вічним моїм болем залишилася Прип’ять. Це місто нездійснених надій і сподівань. Ми їздили туди раніше щороку. Востаннє, коли були там, навіть у колишню квартиру не підіймалися, бо небезпечно, може обвалитися. Хоча вікна чисті-чисті, тому що на вулицях пилу немає. Ходиш вулицями-пустелями, а серце роздирають болючі спогади. Наша Прип’ять таким красивим містом була! Ми організували з допомогою державного історичного музею міні-фестиваль під назвою «Проходять роки, залишається пам’ять». Дівчата співали, демонстрували кадри старої кінохроніки, як працювали на ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи, як мішки з піском кидали у жерло реактора. Потім була просто душевна розмова. Ділилися спогадами, говорили про те, як жили б, якби не аварія на ЧАЕС.

Чимало серед нас людей, які можуть розповісти багато цікавого про ті часи, страшні і героїчні. Хотілося б, щоб поділилися своїми спогадами Валентин Ковач, Петро Чичкань, Михайло Музика, Микола Гадуп’як, ще чимало ліквідаторів. Хочемо видати «Книгу спогадів», і відкладати цю справу на потім не можна, адже щороку дедалі менше залишається ліквідаторів. Тож не треба зволікати, поки ці люди серед нас, поки пам’ятають. Людське життя летить швидко, а пам’ять треба зберегти, і якоїсь реклами нам зовсім не потрібно: ми просто працюємо, робимо свою рутинну справу.

КОР.: Та життя триває. І у тих, кого маленькими дітьми вивозили  із зони ЧАЕС, вже народжуються свої діти.

Н.Л.: Так, не всі ще можуть зрозуміти це, кажуть: «Де ж ці ваші чорнобильські діти, вони вже виросли, то чому така сама назва лишається? А у нас вистачає малечі, ви-йдеш влітку на дитячий майданчик, а там її, як комашні. Зараз тим, хто останніми мав статус дітей Чорнобиля, вже по двадцять два роки, і вони вже самі батьки. За великим рахунком, їхні діти також мають право на особливий статус, на оздоровлення і безкоштовне харчування в школах. Це питання нині порушують на державному рівні. У лютому мають винести на обговорення громадськості «за круглим столом» у пресі і на телебаченні. А поки спасибі, що наших дітей, тепер уже онуків, на підставі чорнобильських посвідчень їхніх бабусь і дідусів прийняли на безоплатне обстеження в радіаційному центрі, що в Києво-Святошинському районі столиці. За це, за турботу і клопотання дякуємо міському голові Анатолію Федорчуку. У багатьох із них після обстеження виявлено проблеми зі щитовидкою, низький гемоглобін, послаблену імунну систему, інші проблеми. Та ми не втрачаємо оптимізму, займаємося лікуванням і оздоровленням, а наша громадська організація допомагає в цьому.

КОР.: Тобто тішитеся з того, що вам свого часу вдалося об’єднатися?

Н.Л.: Так. Дякувати Богу, як би там не було, але добре, що так склалося, що ми усі разом, живемо однією великою чорнобильською родиною. Знаємо, що у разі потреби тобі допоможуть. Ми вміємо підтримати одне одного, це дуже цінно, особливо в наш час, коли часто навіть сусіди на одній сходинковій клітці не завжди знайомі. І дякую долі, що можу допомагати іншим людям, очолюючи таку громадську організацію. Успіхів, здоров’я, любові бажаю її 270 членам у ці новорічні свята, а також усім нашим друзям, хто нас підтримує і допомагає.

Наталія МОЖАЙКІНА, «ТС», фото Тетяни ПІДГУРСЬКОЇ

Share Button