Віктор Співак — миттєвості життя

«Які ж красені! Подивися лишень!» Це аеропорт «Бориспіль», ми на другому поверсі центральної будівлі аеровокзалу, звідкіля так добре видно злітну смугу і літаки на ній. І це одна з перших миттєвостей нашого спілкування з Віктором Юрійовичем — літо такого вже далекого 1975 року, а ніби вчора милувалися дійсно величною красою, яку зупинив його фотоапарат. А скільки ж їх було, цих миттєвостей! І як не хочеться писати про цю непересічну і талановиту людину в минулому часі. Адже здається: відчиняться двері редакції, і почуємо таке звичне: «Ну як ви тут, порядок?» Він умів і любив захоплюватися життям, це захоплення переносив на свої світлини. Хоча якось казав, що не любить слово «світлини». Та все ж саме так, а не фотографіями чи фотознімками, хочеться назвати ті незвичайні, часто справжні витвори мистецтва. Тож хай вибачить. Адже вони світяться зсередини, в них відбилася його душа.

Ось начебто проста квітка. А пелюстка відірвалася і застигла на хвилі вітру. Дивлюся і не можу відвести погляд. Він зупинив мить і змусив нас замислитися, яка вона чудова. Ми часто їздили з ним у відрядження дорогами району, він умів помічати красу і зупиняти прекрасні миті. Рубрика над його світлинами в «ТС», яку він сам і запропонував, так і називалася «Мить».

А ще він дуже любив Україну, без голосних фраз, без зайвого хизування собою як патріотом своєї країни. Та і слова такого від нього ніколи не чула. Його патріотизм виявлявся в прекрасних художніх фотознімках, які ніби випромінювали цю любов. У західній Україні в нього жили друзі, то він привіз звідти серію чудових світлин, які потім експонувалися на багатьох його персональних виставках. Чого лише варті знімки з гуцульського весілля за народними обрядами і звичаями, це справжнє зізнання в любові до цих простих людей!

Та він товаришував і з багатьма відомими не лише в Україні, а й у світі людьми – поетами, художниками, артистами. Друзі його молодості – Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, з якими мандрував карпатськими селами, працюючи на початку сімдесятих років минулого століття фотокореспондентом однієї з молодіжних газет. Пам’ятаю, заходжу в редакційний кабінет, а на Вікторові, як то кажуть, лиця немає, тремтячими руками перебирає свої світлини, шукаючи ту, на якій Назарій Яремчук, його того дня не стало. Щоразу такі от звістки болем відгукувалися в його душі. Будучи дуже емоційною людиною, він важко переносив ці втрати. Як і втрати рідних, колег, друзів… Та пам’яттю про них, знов-таки, лишалися його світлини.

Наше життя складається зі світлих і темних смуг. Ми були молодими, часто незлобиво жартували. Різноманітні приколи іноді навіть входили в традицію. Два Віктори – завідуючий сільгоспвідділом Жеронкін і фотокореспондент Співак, найчастіше саме вдвох вирушали в поїздки селами району і встигали не лише привезти звідти цікаві матеріали, а й розвеселити своїми витівками і анекдотами, хтось навіть назвав їх місцевими Тарапунькою і Штепселем, та, власне, в цьому не було нічого поганого.

Були ще й піднесені, іноді навіть патетичні моменти. Пам’ятаю, як Віктор переймався помаранчевою революцією на Майдані Незалежності, як одного разу навіть захрип, вигукуючи на морозі: «Юля-Юля!!!» Тоді він щиро вірив і сподівався на краще для України, намагався якнайліпше відбити ці події, знов-таки, у своєму улюбленому жанрі фотомистецтва. Та чи виправдали політики, яких він так професійно «зупиняв» на своїх цікавих портретах, його надії, як, втім, і сподівання всього українського народу – то вже зовсім інша річ. Запам’ятала, як 2004 року, коли ситуація особливо загострилася, переймався і переживав за свою доньку, студентку факультету журналістики, яка з однокурсниками була тієї миті на Майдані. Його батьківська любов і тривога – це теж штрих до портрета добропорядної людини і турботливого татуся. Він завжди пишався своєю Анною, з гордістю приносив до редакції і показував колегам її статті в центральних виданнях.

Власне, все наше життя складається з миттєвостей, радісних і сумних, щасливих і трагічних, а він володів незвичайним даром – зупиняти їх, певно, ще й тому, що любив це життя, яким би воно не було, і щиро любив Україну.

Ще встигла подарувати йому один зі своїх перших ронделів, сподіваюся, він став тоді для Віктора приємним сюрпризом. Адже від нас, простих людей, залежить, все ж таки, чимало: чим більше буде світлих миттєвостей в житті, які створюємо самі, тим сильнішою, багатшою, щасливішою стане Україна.

В любові зупинив він мить краси,

Уперше нею сам замилувався:

Як світяться обличчя юних грацій.

Як мліють квіти в крапельках роси!

 

Плин часу дар чарівний не згасив,

Що в журналістській праці гартувався.

В любові зупинив він мить краси.

Уперше нею сам замилувався…

 

Коли ж настали непрості часи

Для України, щиро хвилювався.

Все, чим народ повсталий переймався,

Ти у світлинах людству принеси,

В любові зупинивши мить краси!

Наталія Можайкіна

P S: Пригадуючи спілкування з непересічною людиною і талановитим журналістом Віктором Співаком, кожен, хто його знав, може розповісти про нього ще чимало. Миті життя в кожного свої. Та одне незаперечно: всі трудовославці пам’ятають і згадують його добрим словом. Вічна йому пам’ять.

Share Button