ВЧИТЕЛЬ ВІД БОГА

На Небесах, де вершаться людські долі, мабуть, вирішили дуже правильно, подарувавши цій жінці з гарним іменем Марія улюблену і вимріяну нею з дитинства професію вчительки. А вже любов до географії, такого цікавого і навіть у чомусь романтичного предмета, прищепив їй учитель, передавши, як естафету, своє життєве захоплення, що стало колись для нього улюбленою спеціальністю. І ось уже 55 років на життєвому годиннику жительки Глибокого залишається та ж сама позначка – педагогічна діяльність.

Заслужений вчитель святкує ювілей

Розпочинала заслужений вчитель України Марія Гусинець (у дівоцтві Кубрак) з учителювання в молодших класах, паралельно працюючи шкільним бібліотекарем, вожатою. Вона на той час закінчила педагогічне училище в Переяслав-Хмельницькому і навчалася заочно на географічному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

Так і працювала б з молодшими школярами – їй це подобалося, та потрібно було звільнити саме цю посаду новій учительці. Тож вже чимало років, а точніше з 1970-го, пані Марія викладає в рідній Глибоцькій школі улюблений предмет – географію. «Вже онукам тих моїх учнів, які рано одружилися», –  хвалиться моложава енергійна жінка, якій аж ніяк не даси її років. А сьогодні вона святкує свій досить солідний ювілей, проте завзяття й енергії їй не позичати, ще і з іншими може поділитися.

Така вже за характером

Одного разу, а було це далекому 1984 року, їй зателефонувало керівництво районного відділу освіти з пропозицією: «До вашої школи приходить новий молодий директор, потрібно допомогти, пропонуємо вам посаду завуча». Та кар’єра зовсім не входила в її життєві плани: на той час вже була заміжня, мала трьох малих діток, турбувалася про батьків, домашнє господарство. Тож швиденько зібравшись, вирушила до Борисполя, до завідуючого райвно Михайла Корніяки. Та на всі її аргументи проти в нього знаходилися свої контраргументи. Тож вислухавши останній, що немає часу, ствердно кивнув головою: «То й що, і в мене немає, тим не менш, як бачите, керую. А молодому керівникові треба допомогти, а у вас стаж, можна сказати, вже солідний, як-не-як, вісімнадцять років. То що, погоджуєтеся?» Вона згодилася. Тим більше Михайло Якович, не очікуючи того, потрапив в самісіньке яблучко. Така вже Марія за характером і життєвим переконанням, коли чує прохання про допомогу, ніколи не відмовить.

Не відмовляла й тоді, коли треба було очолити раду трудового колективу школи, створити шкільний музей, допомогти учням у підготовці до районних та обласних олімпіад. Оце бажання підтримати інших, не вимагаючи нічого взамін, віддаватися сповна будь-якій справі, певно, виховалося змалку в її багатодітній родині. Марійка була однією з найменших, її і ще п’ятьох братів доглядала старша від неї на сімнадцять років сестра Галина. «Вона для нас фактично була другою мамою, – згадує Марія Петрівна. – Батьки цілими днями були на роботі, мама Оксана – ланковою, тато Петро – на різних роботах у колгоспі. А найстарша, блакитноока красуня Галя, нехай буде пухом їй земля, справлялася з нами усіма, ми завжди ходили чисті та доглянуті». Була в її сестри, яка працювала на торф’яниках, мабуть, і педагогічна жилка, бо привчала малих до роботи по господарству.

Та Марійка мріяла про школу, тож і нині пам’ятає ту радість, коли до них додому прийшла сільська вчителька молодших класів і записала її до школи. І хоча ще не вміла читати, було бажання вчитися, робила це охоче, тож швидко наздогнала більш підготовлену до школи подружку. Тож і це запам’яталося, як урок на майбутнє: стартові передумови для школярів можуть бути різними, і це, звісно ж, важливо, та головне – саме бажання навчатися. А як його пробудити? І тут уже велику роль відіграє талант учителя…

Слово колегам

Ми сидимо в затишному кабінеті Глибоцької загальноосвітньої школи, навчальний рік закінчився, та в розпалі ремонт, двері деяких класів відчинено, чути голоси. На запрошення директора до класу заходять жінки різного віку, які напередодні ювілею прагнуть і своє слово сказати про Марію Петрівну. А це не лише колеги, більшість із них – її колишні учениці. Їхні розповіді додають нові штрихи до портрета цієї вчительки від Бога.

Тетяна Джемесюк, учителька молодших класів: «Я не лише учениця, а ще й сусідка Марії Петрівни. Тож коли мені, малій, настав час іти до школи, на відміну від багатьох інших дітей, зовсім не боялася: знала, що зустріну тут рідну людину. Вона ж для мене була завжди, як мама. І потім, після аварії на ЧАЕС, коли наш клас відправляли на оздоровлення, а для мене це могло бути певним стресом, бо вперше так далеко від рідної домівки. Та я знову ж таки не боялася, адже з нами їхала Марія Петрівна, моя друга мама. Обрала професію вчителя і повернулася до рідної школи. І знов не страшно було – знала, що зустріну в педагогічному колективі Марію Петрівну, чудову наставницю для молодих учителів і таку рідну мені душу».

Наталія Лінчук, учителька української мови та літератури: «Марія Петрівна мене також навчала. Наш клас, в якому було тридцять три учні, був важкий, хлопців багато і не всі слухняні, та нашу Марію Петрівну слухалися всі, вона вміла прищепити інтерес до свого предмета. А які цікаві «вилазки» до лісу, справжні туристичні походи були під її керівництвом. Ми не лише пекли картоплю та смажили сало, а й вчилися орієнтуватися на місцевості, розкладати намети, користуватися компасом. Тепер з радістю спілкуюся з Марією Петрівною вже в новій якості, як вчителька, і знаю, що у будь-якій складній ситуації завжди прийде на допомогу».

Надія Василенко, вчителька початкових класів: «Завдяки Марії Петрівні я стала вчителькою, саме її приклад надихнув мене на такий вибір, а вона завжди була для мене авторитетом. І коли було важко, коли доводилося працювати з підручниками, книгами, конспектами, завжди згадувала її і йшла далі. А ще Марія Петрівна для мене є прикладом у щирості, правдивості, доброті. І в неї немає любимчиків, вона до всіх учнів однаково ставиться. Вона не лише чудова вчителька, а й гарна мама, бабуся для своїх трьох дітей і трьох онуків».

Віра Марунич, вчителька української мови і літератури: «Так склалися обставини, що вийшла заміж і переїхала до Глибокого з Черкащини, я за фахом педагог. Тож прийшовши до школи, першою зустріла Марію Петрівну. Красива жінка, все у неї до ладу – й одяг, і зачіска, усе мені сподобалося. А вже потім, спілкуючись, тішилася, що вона ще й справедлива людина. Це мені дуже імпонувало. І ніколи не чула, щоб хтось з учнів на неї скаржився».

Слово цьогорічним випускникам

Серед випускників заслуженої вчительки України вчителі, юристи, лікарі, науковці, підприємці, робітники. І для кожного з них географія залишилася одним з улюблених предметів, хоча й не кожному знадобилася в житті. Мала нагоду трошки зазирнути в майбутнє, адже директор школи посприяв, щоб до нас завітали і цьогорічні випускники, яких навчала Марія Петрівна. А вони, звісно ж, говорили про свої плани. Тож побачила перед собою майбутніх спеціалістів у різних галузях і навіть поліцейського. Високий, стрункий хлопчина Ростислав Руденко, можливо, повернеться в рідне село після навчання та дбатиме про правопорядок у ньому, а йому орієнтування на місцевості, якому навчала вчителька географії, безсумнівно стане в нагоді. Та чи знадобиться географія майбутньому лікарю реабілітаційної медицини, яким хоче стати ще один цьогорічний випускник Віталій Гешель? Хлопець вважає, що безпосередньо в роботі ні, та додає, що людина обраної ним професії має бути всебічно освіченою та ерудованою.

Пальму першості в найкращому знанні картографії учні одноголосно віддали майбутньому юристу Олегу Косинському, який зізнався, що раніше географію зовсім не любив. А тепер це його улюблений предмет, а ще він може дуже швидко знайти і показати на мапі не лише місцезнаходження Франції чи Південно-Африканської республіки, а й зовсім малих країн світу. «Географія –  мій улюблений предмет, і таким залишиться на все подальше життя, –  впевнено каже хлопчина. – Просто Марія Петрівна так захоплююче про все розповідає. Завдяки їй тепер не лише добре орієнтуюся в географічному атласі, а й можу чимало розповісти про ту чи іншу країну, її внутрішній валовий продукт».

Про те, як цікаво проходять уроки, як учителька може знайти підхід до кожного учня, як нестандартно викладає матеріал, якого не знайдеш в жодному підручнику, розповідали Інна Бакал, Анна Непорожня, Богдан Симута, Тамара Косинська, Анастасія Деркач, Сніжана Василенко. Одна із них –  Анна Непорожня, її онука, і дівчина щиро тішиться, що має таку пречудову бабусю.

Щастя – коли учні знайшли свого вчителя

Безперечно, треба мати особливий педагогічний хист, щоб передати любов до свого предмета кожному учневі, незалежно від того, чи користуватиметься він цими знаннями в майбутній професії. Та в Марії Гусинець є й такі учні, з якими їй доводиться займатися індивідуально, для яких географічна наука є справжньою любов’ю і життєвим захопленням. Вчителька з гордістю розповідала про Дмитра Мирончука, який у восьмому класі посів друге місце на Всеукраїнській олімпіаді з географії, перед цим виборовши першість в обласній. А в дев’ятому класі став переможцем Всеукраїнської олімпіади з географії, посівши перше місце. Завдяки цьому здібний юнак протягом усього навчального року отримував президентську стипендію. «Вчитель знаходить учня і не шкодує часу для нього. Це щастя для учня – знайти свого вчителя, а для вчителя – свого учня», – наголосив з цього приводу директор школи Леонід Безруков.

Олімпіади з географії – це привід для особливих гордощів школи. І, звісно ж, велика заслуга вчителя Марії Гусинець. Її учні постійно посідають призові місця на обласному рівні. А останнім часом вийшли вже і на всеукраїнський. Якби не пандемія, то могли б показати свої здібності й на світовому рівні.

Про гарну українську…

Ця жінка не зосереджується лише на своєму предметі. Знається на літературі, історії, любить рідну мову. Пригадала такий цікавий епізод. У 70-ті, коли здобувала вищу освіту, майже весь Київ розмовляв російською. Іспити на географічному факультеті також здавали переважно російською. «Можна я відповідатиму українською?» – несміливо запитала Марія, витягнувши екзаменаційний білет. Їй дозволили, а вона, відповідаючи, помітила, що викладачка, відома в наукових колах професорка, Віра Щербакова, а була вона родом із Сибіру, примружила очі. «Чого це вона?» – подумала здивована дівчина, продовжуючи відповідати, матеріал вона знала добре. Наче все розповіла, а викладачка все одно продовжує сидіти із заплющеними очима. «Продовжувати?» –  насмілилася запитати. Професорка замріяно вимовила: «Говоріть, говоріть… Ви так гарно говорите українською».

…шкільний музей і не тільки

У Глибоцькій ЗОШ нині завершується створення історичного музею, в ньому буде відбито історію не лише школи, а й села, де стільки цікавих і відомих особистостей. А хто грає головну скрипку у цій потрібній і цікавій справі, ви, певно, вже здогадалися. Так само, як усе інше в своєму житті, вчителька робить цю справу з любов’ю та докладаючи максимум зусиль. Так, щоб почитати «Полтавские епархиальние ведомости», які видавалися з 1703 року і в яких є згадки про її рідне село, пані Марія їздила до бібліотеки НАН України, Національної бібліотеки України імені Вернадського, обласної бібліотеки у Полтаві.

І нині, коли експозиція майже готова, Марія Петрівна відчуває радість, яку можна порівняти хіба що з радістю творця, але продовжує наполегливо працювати над кожною деталлю, кожним експонатом, кожною музейною історією, часто доповненою документальними та ілюстративними матеріалами. А вони такі цікаві, іноді навіть незвичайні. Як ось історія директора Глибоцької школи наприкінці 30-их років минулого століття Олексія Івановича Кудрі, який перевиховував завдяки власній методиці найзатятіших порушників дисципліни. Або сумна історія простої сільської бабусі, яка через колективізацію та розкуркулення втратила своїх сімох братів. А скільки знаних людей мешкало в селі! Чого лише варта династія Борисенків, відомих не лише в Україні, а й у світі вчених-математиків!

Окрема тема її колишня діяльність як депутата сільської ради. Варто лише згадати, що саме завдяки наполегливості Марії Петрівни, яка зверталася в усі можливі інстанції, аж до Верховної Ради України та помічників президентів України вчителі школи все ж таки отримали земельні паї, які належали їм згідно із законодавством, але за які треба було повоювати.

«Справжня епоха в історії села»

Уся ця активність ніколи не заважала і не заважає Марії Гусинець бути чудовою мамою та бабусею. Усі діти завдяки  старанням її та чоловіка Федора Івановича, а він в неї також в усьому добрий помічник, здобули вищу освіту. Син Василь працює начальником зміни диспетчерів у аеропорту «Бориспіль», старша донька Валентина – заступник директора будівельної організації, молодша Світлана – працівник служби безпеки «Укрпошти». Має пані Марії і трьох онучат, які вже й про майбутні професії замислюватися почали.

«Марія Петрівна – це справжня епоха в історії нашого села!» – сказав про неї директор школи Леонід Безруков, і з цим, упевнена, погодяться всі глибочинці. Просто є в цьому світі такі неординарні особистості –  живуть не лише для себе і своїх рідних, а й для всіх людей, зігріваючи їх, ніби сонцем.

Наталія МОЖАЙКІНА, «ТС»

Share Button