«Мрію самореалізуватися в цьому житті!»

3 грудня в Україні і світі – День людей з особливими потребами

Ця історія має щасливе завершення. Хоча цього могло б і не бути, якби не допомога небайдужої людини і, можливо, втручання Вищих сил у відповідь на материнські молитви. Наш герой молодий бориспілець Антон Марковець, небайдужа і талановита людина, життєвим девізом якого є самореалізація в житті. Знаю його змалечку. Хлопець ще в дошкільному віці був дуже активним, його цікавило все. А в школі –і точні, і гуманітарні науки, що взагалі рідко трапляється. У нашій газеті, коли ще вчився у молодших класах, друкували його вірші, хоча й по-дитячому наївні, але щирі. Особливо запам’ятався про найдорожчу в світі людину – маму. Ще Антон мріяв ходити на секцію з боксу, але тут став на заваді його фізичний стан. Антон хоча й ходить, але внаслідок розповсюдженої в світі, на жаль, хвороби ДЦП має певні відхилення в фізичному розвитку. Хоча хлопцеві вдалося повністю соціально реабілітуватися, цей діагноз у певних ситуаціях ставав для нього вироком, змушуючи відчайдушно боротися за своє місце під сонцем. Адже в Україні, хоча й прагнемо до Європи, ставлення окремих осіб до людей, які мають обмежені фізичні можливості, часто зовсім не європейське. Інколи їх сприймають як людей другого ґатунку.

Найповніше Антон відчув це, коли після завершення навчання в столичному Національному університеті авіації, захисту на «відмінно» диплома й отримання статусу спеціаліста почав шукати роботу. Його перші спроби були невдалими і довелося звернутися до Бориспільського міськрайонного центру зайнятості. Там хлопця одразу попередили, що, звісно ж, сприятимуть у пошуках роботи, але 90 відсотків у досягненні мети залежить від нього самого. Та він і так не збавляв обертів на цьому непростому, як виявилося, шляху. Звертався у різні фірми, державні й приватні, а йому відповідали, що начебто вільні вакансії, які йому рекомендували в центрі, вже зайняті. Тож сама собою виникала підозра, що роботодавців відштовхувала в Антоновому резюме саме ота «друга група інвалідності». Минав час, а роботу, пошуки якої розпочав ще у квітні, так і не знайшов. І тоді, вже у липні, молодий чоловік у відчаї прийшов на прийом до міського голови, де його і побачила моя колега. «Такий симпатичний і, з усього помітно, розумний хлопець, а роботу знайти не може!» – з жалем розповідала. «Це часом не Антон Марковець?» – запитала, згадавши жвавого небайдужого хлопця, що з дитинства мріяв про літаки та авіацію. «Саме так його звати». На жаль, звернення на прийом до міського голови також не дало результатів.

Наприкінці пошуків роботи Антон вже готовий був працювати оператором комп’ютерної верстки, хоча за отриманою у НАУ спеціальністю є інженером-механіком повітряних суден. До речі, авіаційних вакансій центр зайнятості йому не пропонував. Та на своє звернення знову почув відповідь: місце вже зайнято. Тож хлопцеві нічого не залишалося, як поскаржитися на свої невдалі спроби влаштуватися на роботу в своєму пості на Фейсбуці. Власне, нічого вже й не очікував. Та саме тоді сталося диво. Про його проблеми дізнався викладач Олег Білякович. Він викладав у НАУ предмет «Технологічні процеси аеропортів», і саме завдяки небайдужості цієї людини, його активному сприянню Антонові нарешті вдалося влаштуватися на роботу в компанію МАУ (Міжнародні авіалінії України). Нині він працює на посаді інженера господарського відділу. Звісно ж, одна справа теорія, знання, отримані у виші, інша – практика. Багато що пізнається в процесі роботи, та наполегливий і старанний молодий спеціаліст уперто долає всі перешкоди.

Запитала в Антона, чи задоволений роботою, про мрії на майбутнє. Звісно ж, робота за спеціальністю, на яку й не сподівався, його задовольняє. Та він не був би Антоном Марковцем, якби не мріяв про здобуття другої вищої освіти – спеціаліста з менеджменту управління організаційною діяльністю. Є у нього й суто особисті плани на майбутнє, мріє про створення сім’ї. І звісно ж, розуміє, що її треба забезпечувати.  Нині, коли після періоду випробувань настала певна стабільність, молодий чоловік із вдячністю пригадує, як підтримували його рідні, мама Світлана Михайлівна, тато Андрій Васильович, бабуся Віра Іванівна, на жаль, нині вже покійна. У жовтні відійшов у інші світи ще один його викладач Євген Шмаров, колишній міністр оборони України. Саме він ще на першому курсі прищепив хлопцеві любов до авіації, викладаючи предмет «Основи авіації та космонавтики». Його також Антон згадує з вдячністю. Тобто завжди поруч з ним були добрі люди, які приходили на допомогу, підтримували морально. І це, звісно, добре. Та напередодні Міжнародного дня людей з особливими потребами хочеться нагадати і про те, що на державному рівні, на рівні окремих керівників ставлення до таких осіб ще лишається не таким, як мало б бути в дійсно європейській країні. Чудово, що Антону завдяки допомозі добрих людей вдалося знайти роботу, та, на жаль, не всім особам з інвалідністю таланить: вони або зовсім не працюють, або виконують роботу низької кваліфікації тільки тому, що в нашому суспільстві оцінка їхніх здібностей деколи ще залишається заниженою, а ставлення до них упередженим.

Наталія МОЖАЙКІНА, «ТС»

Share Button