Інна КОВАЛІВ: «Для справжнього журналіста немає такого завдання, яке б він не зміг виконати»

Так трапилося, що з цією бориспількою знайома з самого ранку її життя. Пригадується: вихователька, на руках у якої маленька дівчинка, каже: «З усіх діток у нашій групі Інна Ковалів найкраще казки розповідає». Дівчинка була мініатюрною і гарненькою, тому виховательки дитсадка «Росинка» називали її «наша Дюймовочка».Тоді навіть уявити не могла, що бачу перед собою майбутню колежанку, творчу непересічну особистість, з якою доля зведе через багато років наприкінці 90-их у «Трудовій славі». Така тендітна і ніжна на вигляд, за характером вона виявиться сильною, вольовою особистістю, що ніколи не відступатиме перед труднощами. І це стане помітним відразу в робочому процесі. Ми працюватимемо разом майже п’ять років, спостерігатиму за її творчим зростанням, чимало їй допомагатиме ще одна колишня колежанка Наталія Єсик, про що Інна і досі згадує з вдячністю. Та настане час, коли Інна Ковалів полине до нових творчих обріїв та працюватиме у центральних газетах столиці.

Колишній редактор Микола Шостак тоді, у 2003 році, не хотів відпускати з «ТС» здібну журналістку, хоча й розумів: набувши досвіду в міськрайонці, вона хоче спробувати себе у центральній пресі, тож мимоволі змирився. Зітхнувши, Микола Іванович просто побажав Інні подальшого зростання в журналістиці. Потім наші шляхи не пересікалися, та час від часу дізнавалася: наша Інна працює у «Вечірніх вістях», газетах «Нова», «Kyiv Weekly», «Урядовий кур’єр»… І ось сьогодні сидимо з Інною в добре облаштованому для занять з дітьми кабінеті «Асоціації учасників АТО Бориспільщини»», адже саме завдяки їх підтримці Школа журналістики MediaLUB, яку вона створила в Борисполі два роки тому, може працювати в зручних умовах. Тож Інна Ковалів знову, як і завжди, у вирі життя, сама організувала роботу, яка їй так подобається, а її очі сяють, коли розповідає про своїх юних вихованців.

Чи не ностальгує за центральною пресою, в якій пропрацювала протягом багатьох років? Ще й не встигла про це запитати, як Інна Василівна відповіла: «Працюючи в різних виданнях, я набула достатнього досвіду, щоб тепер передавати його молоді». Нині в її школі до двадцяти учнів, як дівчаток, так і хлопчиків (у процентному співвідношенні майже 50 на 50). Хлопців, які тут займаються, приваблює й сама атмосфера, адже щоб потрапити до кабінету школи журналістики, потрібно пройти через музей, який облаштували колишні атовці, а тут і зразки бойової зброї, і військова символіка, і навіть два манекени в сучасній військовій амуніції.

Звісно, школа не ставить за мету зробити всіх учнів журналістами. Діти навчаються в ній спілкуванню з людьми, вмінню правильно та логічно формулювати думки, побачити проблему і не лише висвітлити, а й допомогти її вирішити. Ще тут ненав’язливо, але постійно розповідають, яка прекрасна наша Україна, скільки в ній чудових куточків і талановитих непересічних людей. Часто після таких занять діти з подивом констатують: «Яка ж, виявляється, класна країна, в якій живемо!». У цій школі не почуєш загальних фраз про патріотизм, оскільки щодня діти вчаться любити Україну на конкретних фактах, і не просто, а й самим щось робити для неї. Окрім того, пані Інна, сама добре знаючи українську літературну мову, ставить перед собою як керівником і викладачем завдання навчити своїх учнів правильно спілкуватися саме українською. Адже не секрет: у багатьох бориспільських родинах спілкуються суржиком.

А ще школа журналістики має свої сайт в Інтернеті та на YouTube-каналі. Нещодавно міський голова Володимир Борисенко побачив розповідь про неї у Фейсбуці, тож запросив до себе для спілкування наживо викладача з учнями. Інна Василівна привела на прийом до очільника міста всю молодшу групу. Діти щиро тішилися з того, кожен мав змогу посидіти в кріслі мера, поставити йому своє запитання. А потім виставили це колективне інтерв’ю на власному каналі. Тож щодня заняття дарують не лише нові знання, а й приємні сюрпризи. А діти вчаться проводити досліди, робити репортажі, зустрічаються з цікавими людьми.

Та їх керівник і сама є цікавою людиною, якій є про що розповісти. У її пам’яті стільки подій, стільки зустрічей з відомими не лише в Україні, а й за її межами людьми! Пригадує, приміром, як уперше прийшла до «Вечірніх вістей». Як випробування одержала завдання від редактора. Таке ж саме завдання одержали тоді й інші журналісти, які бажали працювати у «ВВ», та ніхто з них не знав про це. Проникнути до елітної школи, де вчилися діти дипломатів, послів, відомих діячів, виявилося не так легко. Адже саме такою була вимога редактора — потрапити на її територію і написати репортаж.

Та Інна не була б собою, якби не зробила все від неї залежне, щоб виконати редакційне завдання. Спочатку дівчина оглянула місцевість і залишилася задоволеною: тут і ліцей для звичайних дітей, і дитячий садок, і найголовніше – багатоповерхівки з бабусями на лавках біля під’їздів. Тож якщо не вдасться зайти через центральний вхід, біля якого стояли охоронники міцної статури, то можна спробувати обхідні маневри. Інна розпочала свою «розвідку» зі збирання інформації. Та пізніше їй вдалося проникнути і на територію самої школи за високою огорожею та ще й з колючим дротом. І тут допомогли спостережливість і добре знання англійської мови. Інна помітила, що дітей приводять до школи няні. Тож на якийсь час довелося стати «нянею-іноземкою». Їй не лише вдалося потрапити на територію, а й поспілкуватися з директором елітного закладу.

Тож успішний старт у «ВВ» продовжився пізніше в інших виданнях, куди її запрошували на роботу як досвідченого журналіста тепер уже самі редактори. Вона ж завжди намагалася писати статті, репортажі, інтерв’ю не просто потрібні для вирішення проблем, а й цікаві для читачів.

Інна вважає: якщо ти справжній журналіст, немає такого завдання, яке б ти не зміг виконати. Тоді ж серед багатьох інших претендентів на місце кореспондента у популярній на ті часи газеті вона одна витримала непростий іспит. Ще й своєрідний комплімент від редактора отримала. Розмахуючи тільки-но надрукованою газетою з Інниною статтею, він задоволено вигукував: «Бомба, ну справжня бомба!» Ось таких, майже детективних історій талановита журналістка може пригадати чимало. А її улюбленим жанром залишається саме репортаж, який писати хоча й непросто, але так цікаво.

А працювати журналістом у різних друкованих виданнях Інні завжди допомагала… математика, яку вона дуже любила в школі і любов до якої прищепив ще батько Василь Іванович та улюблена вчителька з математики Ніна Михайлівна Шмагайло. Саме математика, переконана вона, вчить логічно мислити, а це для журналіста так необхідно.

Ще у захоплюючій і водночас непростій роботі Інна опирається на підтримку чоловіка Віталія. Він хоча й не журналіст, а кадровий військовий, добре розуміє дружину, в усьому підтримує, в тому числі й у вихованні двох доньок, старша з яких, щоправда, вже доросла. Підтримка – це дуже важливо, навіть для запобігання творчому вигорянню, що також іноді трапляється в житті працівників мас-медіа.

Радісні й сумні миттєвості життя цієї творчої особистості переплелися так тісно, що іноді просто важко відділити одне від одного. Так, коли в її старшої доньки Ангеліни був випускний, чоловік Віталій саме вирушав на Схід України. Інна раділа за доньку і водночас хвилювалася за Віталія, адже ніхто не знав тоді, сім років тому, якою буде ця неоголошена російським агресором війна. І був біль від втрат друзів, адже Віталій товаришував з членами екіпажу АН-30, який загинув під Слов’янськом у червні 2014-го. Дружити, любити, підтримувати одне одного і в радості, і в горі — таким є життєве кредо цієї дружної родини.

Прищепила мама любов до журналістики і старшій доньці Ангеліні (молодша Юля ще третьокласниця). Тепер уже утворилася творча династія: Ангеліна закінчила той же виш, що і мама, — Інститут журналістики Національного університету ім. Тараса Шевченка. Життя Інни Ковалів – це бурхлива ріка, навіть весняна повінь. На відпочинок часто не залишається часу, проте такий темп вона задає собі сама, бо просто не може інакше. Таким же активним у сучасному житті є і її чоловік. Обоє нині активно працюють на благо міської громади, мріючи зробити все, щоб її життя було комфортним. Інна працює з дітьми, також є членом Міської жіночої ради, а Віталій разом із друзями, колишніми анатовцями, які залишили навіть престижні роботи, щоб зробити місто кращим, – у КП «ВУКГ». Ще одна важлива деталь, про яку напередодні професійного свята журналістів просто не можу не згадати, – прагнення Інни Ковалів відображати в своїх публікаціях правдиву дійсність. Цьому вчить і своїх нинішніх вихованців. Каже, що для неї найважливіше – виховати активних свідомих містян, які працюватимуть на користь громади міста і всієї України. Намагання писати історію сучасності такою, як вона є, було притаманне їй від самого початку творчої діяльності, що розпочалася саме в «Трудовій славі».

Наталія МОЖАЙКІНА, «ТС», фото надані І. Ковалів

Share Button