ДО ОСТАННЬОЇ ОСЕЛІ

До 160-річчя перепоховання Т. Шевченка (1861) на Чернечій горі поблизу Канева

В останні роки життя поет почувався погано, хвороба перебігала з певними симптомами, які з’являлися. Він нехтував. Проте недуга дедалі загострювалася і частіше спонукала до скарг. Троюрідному небожеві Варфоломію 29 січня 1861 Шевченко зізнавався: «Так мені погано, що я ледве перо в руках держу. І кат його знає, коли воно полегшає… Прощай! Утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив». Дошкуляли й знесилювали часті застуди, хвороби, які спричинили до незворотних ускладнень, вологий клімат Петербурга, вогке холодне приміщення, в якому Шевченкові доводилося жити і працювати, випари кислот, що в процесі гравірування отруювали повітря в майстерні. Сам Шевченко не любив розповідати про свій недуг, взагалі не любив свого суму і лиха розносити по чужих хатах.

Стан Шевченка різко погіршився наприкінці 1860 року. Хвороба, мабуть, добряче допекла йому і змусила звернутися до лікаря Е. Барі. Зустрівшись у М. Лазаревського з лікарем, скаржився на біль у грудях. Лікар порадив Тарасу Григоровичу поберегтися. Відтоді здоров’я його погіршувалося з кожним днем. Січень і лютий він просидів майже безвихідно в кімнаті, зрідка тільки відвідував близьких і знайомих. О. Афанасьєв-Чужбинський розповідав: «Шевченко збирався купити собі землю на березі Дніпра і побудувати хату. Він показував мені план цієї хати, тішився, як дитина думкою, що величезне вікно майстерні виходитиме на Дніпро – його поет пристрасно любив».

Напевне, передчуваючи наближення трагічного кінця, за десять днів до смерті, 14-15 лютого, Шевченко написав останній вірш «Чи не покинуть нам, небого», в якому, звертаючись до музи, підсумував свій шлях у поезії і на землі. А 24 лютого ще привітав петербурзького знайомого І. Мокрицького з днем «святого ангела», про себе ж повідомив стримано «…я болен, другой месяц не только на улицу, меня и в коридор не пускают. И не знаю чем кончится мое затворничество…». Цей лист був останнім автографом Шевченка.

М. Костомаров розповідав: «У лютому 1861 р. я пішов до нього довідатися про стан його здоров’я. Він сидів за столом, навколо нього були незавершені роботи. Він сказав, що його здоров’я значно покращало і наступного тижня він неодмінно прийде до мене. Це було в п’ятницю. Наступної неділі його не стало».

Занепокоєні прогресуванням хвороби друзі клопоталися про влаштування Шевченка до лікарні. Навідавши його у другій половині лютого 1861 року, В. Жемчужников вражений несприятливими умовами проживання тяжко хворого поета. 20 лютого він звернувся до члена Літературного фонду П. Ковалевського з проханням негайно допомогти Шевченкові: «У нього водянка у грудях у сильній формі, хоча лікує його з приязні добрий лікар, але медична допомога паралізується невлаштованістю життя Шевченка і відсутністю будь-якого догляду за ним. Живе він в Академії, в кімнаті, розділеній антресолями на два яруси, спить у верхньому, де вікно врівні з підлогою, а працює у нижньому, де холодно. В обох ярусах волого, дме з вікна, особливо у верхньому, тому що вікно починається від підлоги».

25 лютого, в день народження, поета відвідали близькі друзі, привітали теплими телеграмами з Харкова і Полтави. Удень і вночі біля хворого чергували слуга М. Лазаревського І.Саєнко та академічний служник Т. Єфімов. Майже всю ніч Шевченко провів сидячи у ліжку, біль у грудях не давав йому лягти. О п’ятій ранку, випивши чаю з вершками, побажав зійти вниз у майстерню. Зійшов, раптом охнув і упав. О пів на шосту ранку Шевченка не стало. Його смерть приголомшила всіх знайомих і приятелів, нікого не залишила байдужим.

Сумна новина поширилася Петербургом, Росією, Україною, всім слов’янським світом. В день смерті громадівці вирішили увічнити пам’ять Т. Шевченка і перепоховати його в Україні. А 28 лютого відбулася поховальна служба і церемонія прощання. Виголошено шість промов. Проводжав в останню дорогу і П. Чубинський. Його невиголошена через заборону поліції промова була надрукована в журналі «Основа».

Протягом 58 днів Шевченкове поховання було на Смоленському цвинтарі. Вже 27 лютого М. Лазаревський порушив клопотання перед міністром внутрішніх справ, санкт-петербурзьким військовим генерал-губернатором про одержання дозволу на перепоховання Шевченка в Україні. Згідно із заповітом. Дозвіл було отримано у квітні того року. Український маляр, приятель Тараса Шевченка та автор спогадів про нього Григорій Честахівський замалював могилу поета на Смоленському цвинтарі, а коло неї М. Курочкіна.

Організацію посмертної подорожі поета на батьківщину взяв на себе Михайло Лазаревський. Громадівці прийняли рішення супроводити домовину. Головним розпорядником проводів і похорону став Честахівський, допомагав йому Олександр Лазаревський. 26 квітня домовину викопали, вмістили у свинцеву труну й установили на ресорні дроги.

До останньої оселі в Україну домовину з Шевченком доправили з Петербурга до Москви поїздом, з Москви до Києва на ресорних дрогах, з Києва до Канева пароплавом.

8 травня о 07.00 пароплавом «Кременчуг» покійний поет вирушив до своєї останньої оселі. Поліція слідувала за процесією невідступно. Було складено поіменний список 24 осіб, присутніх на пароплаві. Домовину супроводжували сестра Ярина, брати поета Микита та Йосип із дружинами Палажкою і Мотрею, Варфоломій Шевченко з дружиною Олександрою, І. Сошенко з дружиною Марією, дружина Чалого Надія, Г. Честахівський, О. Лазаревський, В. Забіла, студенти Київського університету та ін. До Канева надійшло розпорядження київського цивільного губернатора Гессе з наказом ужити всіх заходів для дотримання порядку.

10 травня домовину винесли з Успенського собору, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, замість волів прягся люд хрещений і повезли, як діти свого батька, «повернувшого з далекого краю до свого дому». Попереду несли портрет Шевченка. Довгий шлях, більш ніж десять верст, через весняну повінь, пролягав не берегом Дніпра, а горами попід лісом. Спершу домовину везли чоловіки. Але за давнім українським звичаєм, парубка в останню дорогу мають провезти дівчата, тож канівські дівчата везли козацького воза до Чернечої гори, встеляючи дорогу квітами та зеленим гіллям. Останні прощальні слова лунали українською, польською, російською і білоруською мовами. Виголосив проповідь священник Чайковський. Виступили студенти Київського університету Володимир Ковалевський, Михайло Малашенко, Петро Вишневський, учень 2-ої київської гімназії Вельєгорський та канцелярист І. Шукета. М. Максимович прочитав свій вірш «На похорон Т.Г. Шевченка під Каневом». Над Чернечою горою пролунала «вічна пам’ять». Так українська земля прийняла у своє лоно багатостраждального сина. Декотрі з присутніх залишися ночувати на Чернечій горі. Як писав Честахівський, «усю ніч огнище горіло, наче гайдамацтво ночувало в лісі з свяченими».

Вважаючи велике і безмірне значення творчості Кобзаря і його життя для нинішнього і наступних поколінь, його бажання поселитися в нашому краї, в Іванківському краєзнавчому музеї започатковано архівний фонд Т. Шевченка, де за багато років зібрано різноманітні газетні і журнальні матеріали, а також книги шевченкознавців.

Андрій ЗИЛЬ, науковий працівник Іванківського краєзнавчого музею

Share Button