Наталія Йова: «Музей – це моє життя»

18 травня музейні працівники всього світу відзначають своє професійне свято. Міжнародний день музеїв з’явився у календарі в 1977 році, коли на черговому засіданні ICOM (International Council of Museums – Міжнародна рада музеїв) було прийняте рішення про відзначення свята. І з 1978 року цей день святкують щорічно більш ніж у 150 країнах світу.

З 1992 року у кожного Міжнародного дня музеїв є своя тема. Тема Міжнародного дня музеїв 2021: «Майбутнє музеїв: відновлення і переосмислення». Міжнародна рада музеїв ICOM вважає, що «зараз настав час переосмислити наші стосунки з громадами, яким ми служимо, експериментувати з новими моделями творення культури та рішуче підтвердити суттєву цінність музеїв для побудови справедливого та стійкого майбутнього. Ми повинні відстоювати творчий потенціал культури як рушія відновлення та інновацій в епоху пост-COVID».

Напередодні Міжнародного дня музеїв журналіст «ТС» зустрілася з директоркою Бориспільського державного історичного музею Наталією Йовою  і дізналася, з чого починалося створення краєзнавчого закладу в нашому місті, якими були перші експонати та яких відділів не вистачає.

Коли музей відкрився, Наталії був лише один рік. Ще дитиною вона часто бігала до батька – Віктора Івановича Йови, у музей, яким він завідував, проте тоді навіть уявити не могла, що колись музей стане для неї таким рідним.

«Я не уявляла себе музейним працівником, мала інші плани в житті – мріяла про археологією, але так склалося, що після закінчення інституту потрібно було комусь працювати в музеї, тому й залишилася тут. Спочатку шкодувала, а потім все прилюбилося», – посміхаючись, згадує, як усе починалося, директорка.

Далі розповідає, що у 1989 році до музею прийшла працювати науковим працівником за направленням. На той час Бориспільський музей був відділом Переяслав-Хмельницького історико-культурного заповідника. І лише у 1997-му набув статусу музею.

– Наталіє Вікторівно, ваш тато був директором музею, тепер ви. Який експонат був найціннішим для нього?

– Батько настільки любив музей, що не можна сказати, щоб він виділяв якийсь один експонат серед інших. Такі краєзнавчі музеї унікальні тим, що бережуть історію конкретного регіону, то як її не любити і виділяти щось одне? Тим паче, коли все тут перебрано батьковими руками.

А для вас який експонат найцінніший?

– Цінні всі, адже коли торкаєшся якогось із експонатів, вони несуть тепло, іноді холод. Наприклад, від трипільських жіночих фігурок таке тепло йде! Дивишся і не можеш відірватися, відразу уявляєш, як виготовляли їх чиїсь руки, як з ними хтось грався, як вони потрапили до музею. Коли експонати проходять через роки, набувають певної енергетики – для мене це дуже важливо.

Якщо порівняти відвідування музею сьогодні й десять років тому, коли гостей було більше?

– Відвідування просто змінило свою категорію. Якщо раніше до музею більше ходили школярі, то зараз більше приїжджих гостей, можливо, тому що місце розташування на автотрасі. Однак на те, що відвідувачів немає, – не скаржимося, бо вони завжди є. І це дуже тішить.

Музей не може бути таким, як десять років тому, адже не можна сидіти й чекати відвідувачів. Потрібно йти в ногу з сучасністю. Для цього робимо все можливе, наприклад, ведемо сторінки в соціальних мережах, які постійно працюють, тим самим залучаючи відвідувачів.

А чи не вважаєте, що музеї стають менш популярними серед молоді?

– Історія почалася не сьогодні і не вчора, наше місто має тисячолітню хроніку, яка зберігається у стінах цього музею. Живучи на певній місцевості, людина має знати історію походження цієї території. Нині кількість населення Борисполя поповнило багато приїжджих, тому перш ніж переїхати до міста, потрібно полюбити його, і воно обов’язково тобі віддячить. А любити це місто – означає знати його історію.

Чого не вистачає музею, які б секції, відділи додали?

– По вулиці Головатого, 3 є хоч і невеликий, але відділ нашого музею – сучасний Бориспіль. А що б додала? Найголовніше – виставкові зали, те, чого в Борисполі немає. Наш музей має понад 5000 творів образотворчого мистецтва, проте не завжди є можливість показати їх. Хотілося б мати залу на постійній основі і для цих картин, і зали, аби виставляти одночасно дві-три різні виставки. Зараз маємо лише одну виставкову залу, тому наш графік дуже стислий, черга розписана на два роки вперед.

А коли почала функціонувати виставкова зала?

– Активно з 1998 року, це була ще батькова ідея. Коли музей почав працювати у цьому приміщенні, він відразу сказав, що цю залу залишаємо для виставок. Адже у нашому місті вже на той час було багато творчих людей, а зараз взагалі їх в рази більше. Так і з’явилася виставкова зала, проте й це приміщення замале для містян.

Як гадаєте, з чим пов’язано те, що сьогодні побільшало творчих особистостей?

– Люди себе шукають, розвивають свій творчий потенціал. Можливо, це пов’язано з тим, що люди мають більше свободи, а, можливо, з тим, що у Борисполі зросла кількість приватних викладачів різних мистецтв. І, чесно кажучи, наше приміщення вже замале для такого музею. Коли заклад відкривався, налічувалося 3000 експонатів, нині їх понад 37000, але у залах представлено лише близько 7000.

Якщо це приміщення замале, то чи плануєте розширюватися?

– Плануємо, бо музеї – це теж потрібна ланка. Розумію, що в Борисполі багато проблем, багато чого не вистачає, але історію потрібно берегти. Як колись сказав один із метрів музейної справи: «Коли пограбують банк, то гроші ще можуть надрукувати, а коли пограбують музей, то експонати більше ніколи не повернуться. Чи буде то картина, чи ікона, чи статуетка – все розчиняється у приватних колекціях».

– Якби не були директоркою музею, то ким би стали?

– Іноді  запитую себе про це, проте відповіді не маю, навіть не уявляю, ким би була. У моїй трудовій книжці лише два записи – бібліотека, 1983 рік, і музей – з 1989 року. Все сталося, як мало бути, але я дуже люблю свою професію і живу цією роботою.

Чи були моменти, коли хотілося все «закинути»?

– Звичайно, проте переспав ніч, прокинувся і передумав. Як можна все залишити? Тим паче, коли все зроблене власними силами, кожен експонат перебрано твоїми руками, все стало рідним.

– Син цікавиться вашою справою?

– Синові намагаюся прищепити любов до історії, проте поки що в нього інші захоплення: займається керамікою, малює й, звичайно ж, це комп’ютер.

Що для вас означає музей?

– Музей – це моє життя. Головне – з радістю йти на роботу і з радістю повертатися додому. Це найбільше щастя – все життя займатися тим, що любиш. Щодня різні люди, нова робота, інший матеріал, архіви – це не робота, це краса.

ЦЕ ВЖЕ ІСТОРІЯ: про музей зі слів Наталії Йови:

– Музей – це комунальна власність, надбання громади та міста. Свої двері музей відкрив далекого 1967 року, 5 листопада, до 50-річчя жовтневої революції. Для Борисполя це була подія урядового рівня.

У ті часи був потяг до вивчення історії малих міст. Саме тоді у багатьох містах ентузіасти почали створюватися музеї. У Борисполі також знайшлися краєзнавці, почали вивчати історію свого краю. Поміж них були Д. Амелін та І. Логвин, які зробили великий внесок у розвиток історії. Редакція «Трудової слави», на той час редактором був Олексій Новицький, теж допомагала експедиціям інформаційно, закликами до вчителів. Потім вже прийшли ентузіасти музейної справи В. Йова, М. Петлицький, М. Коваленко, П. Коваленко, В. Тютюн, М. Скорик, І. Чумак, В. Зоц, Р. Дружинський, Г. Сагайдак, В. Каменєв, Ю. Марченко. Разом й почали формувати музейний фонд. Спочатку це було кілька людей, але настав час комусь очолити музей, саме тоді погодився його очолити Віктор Йова. Варто сказати, що він був ініціатором його створення і майже 30 років працював на громадських засадах, тобто без зарплати. Тоді були важкі часи, проте музей був його життям.

Першими експонатами були археологічні знахідки, етнографічні експонати, а базовими експонатами стали роботи нашого земляка заслуженого майстра народної творчості України, різьбяра по дереву Петра Верни. Коли назбиралася певна кількість експонатів, виникла нагальна потреба десь їх виставляти, тоді було прийнято рішення виділити під музей приміщення по вулиці Шевченка. Саме в маленькому будинку з 1967 року і було відкрито бориспільський Храм духовності. Кількість експонатів збільшувалася, тож через деякий час стали потребувати більшого приміщення. У 1985 році звернулися в міськком партії до секретаря Анатолія Зозулі та до голови виконавчого комітету Лідії Мазур. Разом дійшли висновку: потрібно розширятися, виділити нове приміщення. Нинішнє приміщення на той час було житловим будинком, мешканців якого відселили, надавши квартири. А ось у цьому приміщенні почали ремонт під вимоги музею.

Підготувала Валерія ШУЛЬГА, «ТС»

Share Button