«Черлені олені» – про мрію, що у тернах і болях звершилась

Презентація. У виставковій залі міської центральної бібліотеки вересневого вечора – багатолюдно.

На презентацію нової книги земляка-бориспільця «Черлені олені» завітали секретар міської ради Ярослав Годунок, заступник начальника управління освіти і науки Катерина Шабан, депутат міської ради Володимир Нагорний, громадський активіст і благодійник Борис Шапіро, очільниця творчої Спілки митців Борисполя Олена Кравчун, директор закладу Жанна Кручиніна, митці, творчі люди , які не уявляють свого життя без книги, представники мас-медіа. І, звичайно, автор повісті-притчі Сергій Дячук. Він каже про свій твір так: «Це притча про мого вуйка з Путивля».

С. Дячук увірвався у літературний обшир Бориспільщини два роки тому, заявивши про себе історичним романом-трилогією «Біла ріка». Тоді побачили талановиту людину, яка вміє нестандартно сприймати навколишній світ. А того презентаційного вечора присутні зробили ще одне відкриття. Свою розповідь автор почав несподівано…

Полонина біля аеропорту

«Я з дитинства знав, що гуцул, – зізнається С. Дячук,  – хоча й народився у Борисполі. Мій батько родом з Західної України, але був військовослужбовцем, служив у полку зв’язку при військовому аеродромі, а мені пощастило щороку їздити до родичів у Карпати. Але відчув свою приналежність до гуцульського роду не одразу, а в десятирічному віці. Це, може, й дивовижна історія, а для мене сакральна річ».

Тож уявіть: у Борисполі всього за двадцять метрів від терміналу аеропорту була справжня полонина, на якій паслися… вівці. Йшов 1989 рік, збанкрутіла країна швидко котилася до розпаду, забезпечення військ на межі, а треба ж було чимось годувати сім’ї. Аеропорт занепадає, заростає травою, і батько Сергія, справжній гуцул, якось запропонував товаришам по службі: «А давайте купимо овець!». Так військові зв’язківці стали вівчарями.

«Справжній сюреалізм у стилі Феліні – під локаторами пасуться, – пригадує автор. – Минув час, і овець треба було різати. Для когось це було дуже болісним, а для мого тата звичною справою. І він мене, десятирічного, бере з собою. Я не долучився, не зміг. Та в ту мить гостро відчув себе гуцулом, свою приналежність до рідного народу. Справжня містика якась!

Ось цей ніж на обкладинці. А черлені олені над ним з картини моєї бабуні Олени, яка малювала на склі. На жаль, це єдина картина з багатьох, яка в нашій родині збереглася».

Драматична колізія бере в полон і вже не відпускає

Директор бібліотеки Ж. Кручиніна зізналася, що, взявши до рук подаровану їй автором книгу, вже не випустила її, доки не прочитала. А хтось із перших читачів встиг перечитати її по кілька разів, щоб більше заглибитися у світ минулих, порівняно недавніх в історичному ракурсі, подій. Невелика за обсягом повість справді підкуповує глибиною й епічністю сюжету, відтворює багатий світ людей, які з діда-прадіда боронили рідну землю. Колишній воїн УПА Іван, прототипом якого є родич автора, відбувши сталінські табори і повернувшись у рідні Карпати, зустрічає свого ката і нарешті відкриває таємницю підлої зради. Чи відбудеться справедлива помста? Дія твору динамічна, має глибоке психологічне підґрунтя і до останнього тримає читача в напруженні.

Магія старих світлин

У книзі сорок світлин, їх хочеться переглядати і переглядати, вдивляючись в прості, але одухотворені обличчя. Їхня магія бере у полон. Головний меценат видання Борис Шапіро, зазвичай людина стримана, під час презентації не може втриматися: «Справді неймовірні!». І саме йому автор завдячує тим, що майже всі надані світлини потрапили до видання.

С. Дячук розповідає : «Мій дід брав участь у винищувальних загонах, а його старший брат Онуфрій був воїном УПА. У 1962 році він надіслав ці фото бандерівцю, своєму старшому брату». Життя тоді часто розводило людей по різні боки барикад, та вони залишалися вірними своєму роду. Фото промовляють самі за себе і доповнюють текст краще за будь-які ілюстрації. На них побут гуцулів від післявоєнних 40-50-их  і до кінця 80-их. На давніх більше суто національного одягу, на пізніших помітно, як гуцули, за висловом автора, «радянізуються».

«Пощастило: мені Бог посміхнувся!»

Так колись сказав великий художник Врубель, коли відомий меценат Сава Мамонтов побачив його картини і надав йому підтримку. Коли митець зустрічається з людиною, яка здатна його підтримати, це є велике везіння. Бориспільський гуцул Сергій Дячук також може так сказати, розповідаючи, як на Йордана (гуцули все вимірюють релігійними святами) зустрів заступника начальника управління освіти Катерину Шабан і озвучив їй свій задум. Вона пообіцяла допомогти. Та де знайти фінансову підтримку на видання? Тож наступним кроком стала розмова автора з Борисом Шапіро. І ось уже на інше релігійне свято – Успіння «Черлені олені» побачили світ. Наклад невеликий, але книгу можна знайти у міській бібліотеці. Підтримку у виборі фотографій та дизайні автору надав бориспільський фотограф Ігор Шпак. Долучився і фотомитець Сергій Кручинін. Завдяки підтримці багатьох людей – матеріальній, моральній, організаційній – книга вийшла друком з присвятою родичеві автора воїну АТО Віктору Ферлієвичу, який загинув у 2014 році.

Бліц-інтерв’ю після презентації

– Сергію, що відчуваєте?

– Величезне задоволення, оскільки вдалося здійснити давню мрію – розповісти історію своєї гуцульської родини, в якій відбилася історія Вкраїни. Нехай люди читають, розмірковують…

– Які наступні творчі плани, зокрема, і в написанні книг?

– Певні нотатки є. Та все ж основна моя діяльність – наукова робота в Музеї книги і друкарства України в Києві. Я не філолог, а історик. Цей рік проходить під знаком автора Гімну Молдови Матієвича, 130-річний ювілей якого відзначили у травні. У Борисполі вже відбулася виставка, присвячена йому, готуємо нові, тільки в іншому ракурсі. Наступна відбудеться в жовтні у Львові, пізніше в Одесі, Чернівцях. Цим і займатимуся найближчим часом.

– Усе ж сподіваємося і на Вашу літературну працю в майбутньому. Читачі впевнені: Вам є про що розповісти.

Наталія Можайкіна, «ТС»

Share Button