«Аварія стала для нас промислом божим, бо через 15 хвилин дорогу попереду накрила ворожа артилерія»

За плечима військового капелана митрофорного протоієрея Павла Основенка (51 рік) – не одна ротація на схід України, чималий досвід роботи в бойових умовах. Кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня та почесного знака начальника Генерального штабу – головнокомандувача ЗС України «За заслуги перед Збройними силами України» розповідає про місію на передовій.

— Отче Павле, чи здогадувалися, що на вашу долю випаде війна? Чи були готові до місії священика на передовій?

— Захист Батьківщини — це священний обов’язок кожного громадянина. І Сам Господь сказав стосовно воїнів (захисників): «Немає більшої любові за ту, хто покладе життя своє за друзів своїх». Отож місія духовенства — у виконанні цієї настанови, її роз’ясненні та підтвердженні власним прикладом. Коли 2015 року я перебував у районі АТО, неподалік від Широкиного, з батальйоном морської піхоти, його позиції ворог постійно обстрілював. А за рік потому один із цих військовослужбовців розповів мені, що в ту скрутну годину міркував так: «Я, військовий, маю захищати землю, яку заповіли нам пращури. Це моя професія, і як я можу боятися та сумніватися у своїй силі, коли поруч зі мною священик, який приїхав, залишивши вдома дружину й шестеро дітей, і не боїться бути разом із нами в окопах?!». Цими словами він обігрів мою душу, адже священик — це передусім людина. Про війну, звісно, я не думав, однак той, хто вирішив присвятити себе служінню Господу Богу, має завжди виконувати Його заповіді. Як у повсякденності, так і на фронті священик звершує таїнства, освячення, відспівує, вінчає, облаштовує каплиці, проводить богослужіння. Водночас духовне життя на передовій значно активніше, адже в солдатів дуже великий попит на релігійну проблематику, про яку в мирному житті вони часто-густо й не замислювалися. «Для чого живе людина?», «За яких умов вона може вбивати іншу людину?», «Як церква ставиться до військової служби?» А ще більше звертаються за порадою щодо конкретних ситуацій: «Конфлікт із батьками дружини», «Кохана дівчина відмовилася чекати», «Не можу подолати депресію»…. Допомагав кожному, хто звертався, адже переконаний, що священик насамперед має займатися душпастирською опікою, а не задоволенням релігійних потреб. Молитися та вивчати Святе Письмо військовий може й сам. А для отримання настанов, порад у важких обставинах потрібен духівник, якому бійці довіряють, адже він із ними під кулями та мінами, надихає бути мужніми.

— Чи були випадки в районі бойових дій, які вразили вас, запам’яталися найбільше?

— Їх чимало, але закарбувались у пам’яті два. Перший стався на початку 2015 року неподалік від міста Щастя Луганської області. Коли до кінцевого пункту залишилося тільки 10 кілометрів, наш мікроавтобус на слизькій дорозі раптом розвернуло й кинуло в кювет. Автомобіль перекинувся й залишився лежати колесами догори. Дякуючи Богу, всі залишилися живими. Тільки одна жінка зламала ключицю. Однак ця аварія стала для нас промислом Божим, бо через 15 хвилин після ДТП дорогу, де ми мали проїжджати, накрила ворожа артилерія, і жодних шансів вижити ми б не мали.

Другий випадок стався в серпні 2015 року поблизу Маріуполя. Я познайомився з головним старшиною одного з батальйонів морської піхоти ЗС України. Ми потоваришували, і з’ясувалося, що він нехрещений. Коли я наступного разу відвідав їхній підрозділ, Олександр звернувся до мене з проханням звершити таїнство. Перед самим його початком ми почули по рації, що з непідконтрольної території в наш бік рушила колона ОБСЄ, а за нею біжить якась людина. Як згодом з’ясувалося, це був один із морпіхів, який за два тижні до цього зник безвісти під час нічного бою. Два тижні поспіль він переховувався в закинутих будівлях, пересувався лише вночі, харчувався тим, що знаходив, і чекав слушної нагоди повернутись до своїх, бо навколо були окупанти. Усі військовослужбовці хвилювалися й чекали хоч якоїсь звістки про нього. Як пізніше сказав старшина Олександр: «Я ще не охрестився, а дива Божі вже почали відбуватися!»

— На фронті прийти до віри легше, але ви навернулися до Бога значно раніше. Як це сталося?

— Як більшість людей, які народились у радянські часи, я був таємно охрещений, але не мав належного релігійного виховання. Переслідування християн зіграло свою роль. Фактично відбувалась підміна релігійного виховання комуністичним. Відсутність релігійного та історичного виховання разом із постійними репресіями призвели до моральної втрати багатьох поколінь. Однак правда перемогла, і злочинна система зазнала поразки. Тому що Бог — не в силі, а у правді. Після служби в лавах радянської армії я почав цікавитися історією й дізнався, що на українських землях була своя православна церква, яка до 1686 року не підпорядковувалася Московському патріархату. І тільки після незаконного приєднання до московської церкви вона почала втрачати елементи національної ідентичності. Щоразу під час національно-визвольних змагань саме релігійне питання займало ключові позиції. У кінці 1980-их років після знайомства з отцем Мефодієм з УАПЦ (служив у Жулянах, біля Києва) я зрозумів, що священство — то мій шлях. Церкви в ті часи облаштовувалися у приватних будинках, і в цьому можна знайти історичну аналогію з першими християнами. 1992 року вступив до Київської духовної семінарії, а згодом — до академії, яку закінчив 1999 року.

— Знаю, що ви завзятий футбольний уболівальник, маєте й фаворита — київське «Динамо». Чи траплялися вам на фронті представники ультрас?

— За столичне «Динамо» вболіваю з дитинства, як і більшість киян. Уперше побував на матчі команди, навчаючись у школі. На передовій серед побратимів у різних підрозділах ЗСУ, Нацгвардії та інших є чимало футбольних фанатів. І це не випадковість, адже завдяки закладеній на підсвідомому рівні системі координат вони безперечні та незрадливі патріоти України. Якщо зазирнути в історію, то неважко знайти факти, які це яскраво ілюструють. Зокрема, київські вболівальники почали першими здіймати синьо-жовті стяги на стадіонах. Пригадую, ми це зробили навесні 1989 року на 11-му секторі тоді ще Республіканського стадіону в Києві. Починаючи з кінця 80-их, українські ультрас брали активну участь у національно-патріотичних акціях, але не завжди акцентували увагу на своєму походженні. І в нинішній скрутний час ми, футбольні фанати, не залишилися осторонь. Через війну в Україні футбольні вболівальники першими оголосили «перемир’я» у футбольних «війнах», чим подали гідний приклад політичним організаціям країни, але, на жаль, ті знехтували ним. Символічно, але факт: нині ультрас із різних міст України, які до війни були супротивниками, пліч-о-пліч захищають Україну від агресора.

— Як ваша сім’я ставиться до відряджень у район ООС?

— Я щасливий батько й дідусь, адже в мене шестеро дітей та один онук. Троє хлопців і троє дівчат. Найменшій дитині виповнилося чотири роки, а старшому — двадцять два. Дружина й діти моляться за мене та всіляко підтримують у служінні захисникам України. Навіть попри те, що мої відрядження — це велике випробування для них. За це я їм безмежно вдячний.

— Дякую за розмову.

Записав Володимир Загребельний

Джерело: газета «Народна армія»

Share Button