«Ми пам’ятаємо, боремося, живемо…»

Напередодні відзначення трагічної дати в історії нашої держави – 35-ої річниці Чорнобильської катастрофи, журналіст «ТС» зустрілася з головою Бориспільської міської громадської організації Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України», заступником голови Київської обласної організації «Союз Чорнобиль України», керівником місцевого осередку Київської обласної організації «Поліське земляцтво» Надією Драпей та розпитала її про діяльність цих організацій.

– Надіє Іванівно, нині ми, представники старшого покоління, згадуємо ті страшні події, і в кожного спогади свої. Знаю, що ви з Полісся, про що ваші спогади?

– Для людей, які потрапили в епіцентр цих подій, жителів Прип’яті, Чорнобильського і Поліського районів, то були перші дні і місяці тривоги та невизначеності. Але якщо Прип’ять виселили за одну добу, а Чорнобильський район протягом травня, то жителів Поліського району виселяли 11 років. І всі ці роки люди жили в напрузі, стресах, невизначеності, хворіли. Пригадую, що перша радіоактивна хмара після вибуху о третій годині ночі вже накрила смт Поліське і дві третини території району. Рівень радіоактивного забруднення грунтів і повітря був дуже високий. Окрім 14 уже відселених населених пунктів, потрібно було відселяти людей з смт Поліське та тих населених пунктів, у яких рівень забрудненості сягав від 15 до 350 кюрі за цезієм, високим він був і за стронцієм та плутонієм. Але партійно-бюрократична система, забрехавшись, зробила жителів Поліського району заручниками «радіації тупості, брехні і цинізму». Це вислів українського письменника Олеся Гончара.

Обстановка з кожним роком ставала дедалі гіршою. Коли поліщуки почали частіше хворіти, особливо діти, розпочалися протести. І лише тоді, у грудні 1989 року, Кабінет міністрів УРСР прийняв постанову про відселення смт Поліське і 25 населених пунктів району. Це відселення тривало аж до 1997 року. Нині жителів Поліського району розселено в 17 областях України і 16 районах Київської області, у тому числі і на Бориспільщині.

– Ви, поліщуки, вирішили створити «Поліське земляцтво». З якою метою?

– Щоб зберегти пам’ять про той неповторний край, в якому залишився прах наших пращурів. За власний кошт ми побудували музей пам’яті Поліського району в системі НІЕЗ «Переяслав». Щороку, хто може, зустрічалися, в Переяславі. Дуже вдячні голові Київської обласної організації «Поліське земляцтво» Броніславу Андрієвському, ініціативній людині, чудовому керівникові за організацію цих зустрічей. Цьогоріч через пандемію, на жаль, зустріч не відбудеться, хоча згадуватимемо тих, кого вже немає серед нас. Щороку ми втрачаємо своїх товаришів. Нещодавно пішли за життєві обрії Анатолій Драпей, Ольга Третяк, Михайло Луценко, Микола Охман. Не маю останніх даних, але ще у 2005 році, за неточними підрахунками правління «Поліського земляцтва», з 30 тисяч осіб, відселених з нашого району, померли майже половина – 14 тис. 500 осіб.

– Але ж ваші громадські організації продовжують активно працювати, навіть незважаючи на пандемію.

– Ми пам’ятаємо, боремося, живемо. Хоча деякі молоді депутати (не називатиму імен), коли виходили до нас під час наших акцій у столиці з відстоювання прав, дивувалися тому факту, що ми ще живі і здатні на активну боротьбу. «Чорнобильців не існує!» – так і заявила спочатку одна з депутаток. А ми за всіх відстояли: і за тих, хто не може приїхати, і за військових, і за вдів, і за дітей.

– Минулого року також?

– Таких акцій було менше через пандемію. Та члени наших організацій все одно їздили до Києва, і мій чоловік боровся до останнього, поки не захворів. Я не могла активно працювати, як раніше, сама хворіла на цю небезпечну хворобу, чоловіка поховала, та члени моєї організації підставили плече. Тож хочу подякувати своєму заступникові Олександру Короленку, активним членам Бориспільської міської громадської організації «Союз Чорнобиль України» В. Вашецькому, А. Дубині, В. Магеровському, К. Чередниченко, В. Гальцю, А. Коробцю, В. Березиній, В. Кацану, С. Пуздрановській та багатьом іншим.

– Знаю, що, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, ви особисто, члени громадської організації, яку очолюєте, беруть активну участь у житті міста. Чи відчуваєте підтримку на місцевому рівні?

– Донедавна нам активно допомагав міський голова Анатолій Федорчук, який також був ліквідатором аварії на ЧАЕС (на жаль, відійшов за життєві обрії). Нині щиро дякуємо міській владі, міському голові Володимиру Борисенку і його команді за допомогу у підготовці до відзначення 35-ої річниці аварії на ЧАЕС та нагородження чорнобильців. Наша особлива вдячність голові депутатської фракції ПП «Опозиційна платформа – За життя» у Київській обласній раді Юрію Чередніченку та заступнику голови Київської обласної ради ПП «Опозиційна платформа – За життя» Валерію Ксьонзенку за підтримку чорнобильців. Ми дякуємо депутатам міської ради Володимиру Шалімову та Ігорю Шалімову, які допомагають нам у проведенні заходів, адже як громадська організація не маємо достатніх коштів для їх проведення. Хоча члени нашої організації і сплачують внески, та з цих внесків надаємо допомогу на операції, ліки, святкування ювілеїв, поховання тощо. Звісно, ці суми мізерні, та, в моральному плані, люди відчувають полегшення – про них не забули.

– Вам вдається досягти результатів у боротьбі?

– Так, бо не даємо можновладцям про нас забути. 7 квітня цього року Конституційний суд України завдяки таким постійним акціям біля стін Верховної Ради, Кабінету міністрів затвердив рішення про повернення чорнобильських пенсій у тому розмірі, які були раніше. Та поки що все без змін, і через три місяці стане зрозумілим, чи буде виконано це рішення. Коли президент України Володимир Зеленський приїздив до Борисполя, встигла вручити йому петицію, в якій ми, знов-таки, відстоювали права всіх чорнобильців України. Сподіваюся, це також дасть результати. У нашій боротьбі доводиться вдаватися навіть до такого радикального заходу, як голодування. Воно проходило біля стін Міністерства соціальної політики. Це була всеукраїнська акція, і чорнобильці з Борисполя також її підтримали.

– Ви наголосили, що чимало членів чорнобильських організацій пішло з життя. то чи вистачає сил і людей, щоб боротися далі?

– До нас два з половиною роки тому приєдналися чорнобильці – працівники органів внутрішніх справ. Бориспіль – місто перспективне, поруч з Києвом, тож чимало людей переселяються сюди на постійне проживання і вступають до наших лав. Останнім часом це переселенці зі східної України. Нині в місті налічується 2498 чорнобильців, з них ліквідаторів – 1305 осіб, постраждалих внаслідок чорнобильської аварії – 1018 осіб, осіб з інвалідністю – 440, дітей Чорнобиля – 305, 173 особи – це вдови і вдівці. На сьогодні наша організація вважається однією з кращих в Україні. Та й документацію тримаємо в належному стані, першими зробили статут, перереєстрацію. Тож запрошуємо вступати до нашої організації і не лише тих, хто мешкає в Борисполі, а й у Бориспільському районі. Знаходимося на другому поверсі дев’ятиповерхової будівлі гуртожитку по вул. Бежівка, 1, при вході у гуртожиток повернути наліво. Прийом щосереди з 10.00 до 12.00.

– Як цього року відзначатимете цю дату?

– Через пандемію багатолюдних зібрань не буде. О 12.00 26 квітня зберемося біля пам’ятника чорнобильцям на Книшовому меморіальному парковому комплексі. Покладемо квіти, згадаємо друзів, які відійшли за життєві обрії. Світла пам’ять про них збережеться в наших серцях назавжди. Також багатьох наших товаришів цього дня буде нагороджено пам’ятними медалями, відзнаками.

– Насамкінець, що хотіли б побажати нашим читачам?

– Щоб ніколи не повторилося таке страшне лихо. А молодим людям побажаю пам’ятати про тих, хто врятував для них цей світ і бути вдячними їм за це. А усіх вітаю з Великоднем і щиро бажаю всім здоров’я, миру, всіх життєвих благ і, звісно ж, любові.

Бесіду вела Наталія МОЖАЙКІНА, «ТС»

Share Button