Григорій Кацан: «Перемогу зустрів у Берліні»

Григорію Кацану було 14, коли почалась війна, він саме навчався в Київському ремісничому училищі. Потім були страшні роки окупації, трудовий табір у Німеччині… Після визволення Григорія мобілізували на фронт: він брав участь у форсуванні Одера і дійшов до самого Берліна. Нагороджений медалями «За перемогу над Німеччиною» та «За взяття Берліна».

«Як почалася війна, нас з училища відпустили додому, і я день пішки йшов з Києва до свого рідного села Андріївки. Набрав з собою бібліотечних книжок повну торбу, бо дуже любив читати, мав каліграфічний почерк…», — так Григорій Микитович згадує перші дні війни.

А ще в пам’ять врізався епізод, як уперше побачив німецьких окупантів. Коли вони ввійшли в село, мама з меншою сестричкою та сусідські жінки з дітьми сховались в їхньому погребі. Григорій Микитович розповідає: «Селом ідуть німці строєм по обидва боки вулиці, далі танки, машини… Один німець побачив відчинений погреб і запитує: «Партізан?», а хтось і сказав: «Да, да, партізан». Тоді німець дістав гранату, а тут дитина якась розплакалась, я й крикнув: «Ні, ні, не партізан». Німець розсміявся, «ні, не партізан». І окупанти пішли собі далі, за село. Оце так я вперше побачив німців».

Весною 1942-го Григорія Кацана забрали до Німеччини – працював за тридцять кілометрів від Берліна на целулоїдному заводі: «На заводі мене призначили у так звану дворову групу. Видали інвентар – косу, лопату, сапу і тачку. Вранці підйом, робили все, що накажуть – 15 тобі чи 60 років. Дорогу робили, косили траву, спилювали дерева, розвантажували вагони. Видавали харчі на тиждень  – одну хлібину, 70 грамів маргарину та 140 грамів повидла. Ми спочатку не знали, що це нам на тиждень, все з’їли за один день. Ввечері видавали заварений чай, ще раз у день годували якоюсь баландою. Мене аж хитало на роботі. Я тоді важив лише 50 кілограмів».

На заводі він пробув до 1944 року, потім копав протитанкові окопи в районі Балтійського моря. З полону визволила польська армія. Тоді Григорія і мобілізували, спочатку — в стрілецький полк помічником зв’язківця, потім потрапив до артилерії, де подавав важелезні снаряди для гармати. А що ще вмів робити 18-річний юнак? Під кінець війни Григорій потрапив до госпіталю з контузією, ледь не осліп на одне око. Там і став у нагоді його талант до каліграфії. Григорія призначили писарчуком господарчої частини штабу. Юнак брав участь у форсуванні Одера і так дійшов до Берліна.

Зі спогадів фронтовика: «8 травня я зустрів зі своїм артилерійським полком у Берліні. Усі солдати намагалися розписатися на рейхстазі. Я теж хотів залишити свій автограф, але старшина мене не відпустив. Там таке тоді робилось, всі стріляли, святкували. У старшини син був мого віку, то він нами опікувався, мною і ще трьома хлопцями. Ось так ми зустріли Перемогу».

Додому Григорій Кацан повернувся 1950 року, після демобілізації. Здобув професію столяра, майже 49 років працював у колгоспі, потім радгоспі. Одружився, виховав сина Віталія, має двох онуків та правнучку. І сьогодні у свої майже 93 він все ще бадьорий і намагається бути в «курсі» останніх новин в Україні й світі. І з гордістю витягує з шафи святковий піджак, на якому виблискують заслужені нагороди, щоб  знову зустріти переможний травень.

Григорій Каацан з села Проліски — один із ста героїв другої книги «Люди Победы», яку підготував і видав телеканал «Інтер».

Надія КРИВОЛЬЧЕНКО, «ТС»

Share Button