«ВОЮВАВ, ЯК УСІ…»

Коли «ТС» звернулася до голови міської організації ветеранів України назвати кілька прізвищ ветеранів, про яких можна написати цього переможного травня, серед інших кількох фронтовиків було і прізвище Івана Бердника. Хоча вже й розповідали про Івана Назаровича на сторінках міськрайонки, та вкотре вирішили віддати шану солдату Перемоги, він для нас — наочний приклад мужності і відваги, вірності обов’язку надійно боронити рідну землю. І скільки б слів вдячності ми вам не казали, дорогі наші ветерани, їх завжди буде замало. Бо нікуди не дінешся від сумної реальності: вже цього травня ветеранів вийде на святкові вулиці набагато менше, ніж торік, адже навряд чи у багатьох з них вистачить сил переступити бодай за поріг свого дому. Вік бере своє…

На вулиці Гришинській, що потопає в яблуневому та бузковому цвітінні, й проживає сьогодні уродженець Кийлова Іван Бердник. Через рік святкуватиме поважний ювілей – 95-річчя. Дай, Боже, дожити йому у здоров’ї, любові рідних та шані людській і до століття.

НА ФРОНТ — 19-РІЧНИМ

У далекому вже 41-му Іван рвався до військкомату, та за віком не взяли, мобілізували хлопця вже після визволення села, і відразу – в бій… Далі було форсування Дніпра в бік Українки, потім пішки йшли до Фастова, а звідти довгий шлях до Карпат. Служив у розвідці: спочатку пішій, потім — кінній. Хоча і страшно було, ніколи не жалів себе, завжди йшов напролом, молодий був. А десь поряд воював і батько Івана, і хоча не бачилися з 41-го аж по 47-ий, кілька листів-трикутників таки один одному написали.

ПАМ’ЯТАЄ АВСТРІЮ І СОЮЗНИКІВ-АМЕРИКАНЦІВ

Велику Перемогу Іван Бердник зустрічав разом із союзниками-американцями у місті Грац, що в Австрії. За його словами, звістку про закінчення війни сприйняли з безмежною радістю і вигуками «Ура-а-а!». З Австрії разом з частиною пішки дійшли до Кам’янець-Подільська, там опанував професію водія. До 1947-го автобатальйон, в якому служив, займався перевезенням товарів з Середньої Азії. Після демобілізації повернувся до рідного села. Одружився, виховав сина й доньку, пишається внуками і правнуками, які зігрівають дідуся любов’ю і увагою.

Зі сльозами на очах згадує ті роки, бойових побратимів, які полягли в бою, захищаючи рідну землю. Та сниться часто огненне минуле, і нікуди від нього не втечеш…

З ВИСОТИ ПРОЖИТИХ ЛІТ: Найбільша цінність – це життя, найстрашніше горе – війна. Ветеран розуміє справжню ціну кожної мирної хвилини, радіє кожному квітучому травню, бо, вважає, кожна мить життя безцінна.

Наталія ВЕРЕСНЕВА, фото з архіву «ТС»

Share Button