МИКОЛА ДЕСЯТНИК: «МОЯ ГОЛОВНА НАГОРОДА — ВНУКИ І ПРАВНУКИ»

На вулиці п’янив запах бузку, а в прохолодній кімнаті  Миколи Десятника тихо лилися спогади. Не по роках енергійний, на початку цього тижня ще господарював на дачі, потім швидко повернувся і разом з міськими ветеранами поїхав на урочистості з нагоди Дня Перемоги до столиці, а наступного дня знайшов годинку часу і для журналістів «ТС».

Ім’я Миколи Леонтійовича ДЕСЯТНИКА ввійшло до другої книги «Люди Победі», яку підготував і видав телеканал «Інтер». Її герої — сто наших сучасників, ветеранів Другої світової війни з усієї України.

Микола Леонтійович пам’ятає все до деталей: як уперше в кінці червня 1941-го разом з батьком та іншими односельцями потрапив під обстріл ворожих бомбардувальників, коли рили протитанкові окопи в рідному селі Маначин, що в Кам’янець-Подільському на Хмельниччині. А через тиждень фашистські окупанти вже увійшли в село, палили, вбивали, не щадили ні старого, ні малого. Взимку 42-го юнаків і дівчат з села в товарних вагонах повезли на примусові роботи до Німеччини. Серед них був і Микола. Та в дорогу сестра дала йому незвичайний буханець, в якому сховала проволоку. Нею зламали двері вагона і вистрибували на ходу. Німці відкрили вогонь по втікачах: із п’яти вижило троє. Поверталися, ховаючись у лісах, та тільки не додому пішов Микола: його переховувала рідна тітка, вона й повідомила матері, що син живий. Разом з двоюрідним братом почав допомагати місцевому партизанському загону боротися з нацистами. А вже у травні 1944-го після визволення Хмельниччини пішов на фронт, воював у складі 3-го Білоруського фронту. Через півроку в бою під Голдапом, у Східній Пруссії (нині територія Польщі), був тяжко поранений в ногу. Цілий день, перемагаючи нестерпний біль, пролежав на полі бою… Потім було лікування аж в Іркутську, оскільки найближчі шпиталі були переповнені пораненими. Після лікування – знову на фронт. Це був початок переможного 45-го: воював  під Грауденцом і Данцигом, брав участь у форсуванні Одеру, а Перемогу зустрів на березі Балтійського моря поблизу міста Штетина (нині Щецин). Ветеран нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня, медалями «За бойові заслуги» та за «Перемогу над Німеччиною».

НАЙТЯЖЧЕ ВТРАЧАТИ БОЙОВИХ ПОБРАТИМІВ. «Мав я бойового товариша — сильний такий чоловік, рятував він мене не раз від смерті… Під час сильного обстрілу брав мене за шкірки і тягнув під себе. Пам’ятаю, як зараз: 1944-ий рік, ми з ним в окопі — я стріляю з протитанкової  зброї, а він мені патрони подає. І раптом чую хлопок… Повертаюся, а він лежить… Не стало мого товариша…»

«ПЕРЕМОГА! ПЕРЕМОГА!». «Після взяття Одеру нашу частину перекинули за сто кілометрів, на берег Балтійського моря — ми чекали на прорив німців. Радіо не було. Чекаємо день, другий, тиждень. Вранці 9 травня раптом чуємо автоматну чергу. Ми повскакували, а це наш старшина повернувся з пошти  і так радісно, несамовито кричав «Перемога! Перемога!»

НАЙДОРОЖЧА НАГОРОДА. Після війни Микола Десятник продовжив службу в армії, демобілізувався аж у 27 років. Закінчив Львівський лісотехнічний технікум,  де й зустрів свою дружину Валентину.  У 1965 році вони переїхали на її батьківщину — до Молдови, і лише через сорок років, після смерті дружини, він повернувся в Україну й оселився в Борисполі.

Сьогодні Микола Леонтійович вважає себе найщасливішим татом та дідусем: має дітей, тішиться внуками й правнуками — це його головна і найдорожча нагорода. І щороку, сподіваємось і цього 9 травня також, він бере за руки вже підростаючих правнуків і йде з ними до Меморіалу Слави, вклонитися великим тим рокам, великому подвигу великого українського народу, аби ніколи не переривалася естафета поколінь  і ніколи знову не повторилося жахіття, яке пережив він.

Т. УДАЙСЬКА, «ТС», фото Надії КРИВОЛЬЧЕНКО

Share Button