Ірина Артеменко: «Хто сказав, залишити пісні на війні?..»

Їх пісні слухала вся Україна і добра половина Європи… Співали для солдат під обстрілами, бо хто сказав, що треба лишити пісні на війні?

«После боя сердце просит музыки вдвойне», — виводить Ірина Артеменко. Вона – одна з учасниць ансамблю оборонного будівництва.

«Ми декламували вірші, співали і танцювали, давали концерти для понтонерів, які будували мости через річки Одр та Ельбу. Я бачила Польщу, Угорщину, тоді ще Чехословаччину, Німеччину, Австрію… Мені запам’ятався Відень і Віденський ліс, там саме знімали фільм «Великий вальс», а ще там я вперше побачила світлячків. Ви бачили світлячків?» — захоплено розповідає пані Ірина.

Двічі чи тричі, згадує жінка, їх ансамбль потрапляв під бомбардування, а якось навіть довелось виступати під час артобстрілу: «Ми стояли на сцені, а над нами літали снаряди… За це нас нагородили медалями «За бойові заслуги», а нашому керівнику дали «Червону Зірку». Чи тремтів голос? Та всі тремтіли… Бувало й таке, що у погребах ховались і на кладовищах, серед могил… всякого було у житті».

Війну пані Ірина називає жахіттям і все допитується, чи й досі стріляють на Донбасі: «Коли закінчиться війна? Навіщо люди гинуть?»

Коли почали бомбити Київ, їй виповнилося лише 18: «Це був ранок після випускного. Ми повернулись додому і лягли спати, а потім нас розбудила мама і сказала: «Діти, війна…». По радіо виступав Молотов…». А далі – бойові дії, гастролі, переїзди, похоронка … все, ніби страшний сон.

Про Перемогу над фашизмом жінка згадує так: «Була майже четверта ранку, нас розбудили крики про перемогу… Ми були тоді в Олау, невеличкому місті біля Берліна. Співали, танцювали і плакали… Такою радістю була та довгоочікувана перемога».

Ще однією радістю для Ірини… було повернення з війни чоловіка: «Мені прислали похоронку, що він загинув, я навіть на могилі братській була… А виявилось, що він був у полоні, визволили його американці. Після того ми прожили разом 58 років, чоловік працював на кіностудії ім. О. Довженка помічником режисера».

Сьогодні пані Ірині – 95 років. Вона вже погано бачить, але й досі любить поезію, навіть сама пише вірші. Один із них звучить у серіалі.

«Знаєте, чого я найбільше хочу? Щоб стихли обстріли, щоб війною у нашій країні навіть не пахло», — сказала на прощання ветеран.

Тоня ТУМАНОВА, «ТС», фото автора

Share Button