Володимир Проценко: «Як би не було Революції Гідності – Україна тихо б стала частиною Росії»

«Майдан – це не просто група людей… Я ніколи не забуду, коли жінки в золоті, у норкових шубах приходили, вибивали ту бруківку і передавали чоловікам, які нею укріплювали свої барикади», – розповідає Володимир Проценко, учасник Євромайдану, єдиний зареєстрований постраждалий у Борисполі.

Відтоді минуло сім років, але боротьба, за його словами, триває.

Володимиру 34 роки. Народився на Херсонщині, освіту юриста здобув у Києві, а нині з родиною мешкає в Борисполі. Разом з дружиною виховують двох синів. І сьогодні учасник тих героїчно-трагічних подій не залишається осторонь важливих для міста і країни подій.

На Майдан пішов одним із перших, бо не міг інакше. Хоча й отримав поранення, вважає, що Господь його зберіг, бо, в іншому разі, міг би бути одним із Героїв Небесної Сотні.

У переддень роковин штурму Майдану Володимир Проценко поділився своїми думками та спогадами із журналістом «ТС».

«Майдан – це коли кожен стояв один за одного»

Володимир прийшов на Майдан тільки-но там з’являлися перші намети.

«Прийшов, подивився і зателефонував дядьку зі словами: «Починається»…», – розпочав розповідь чоловік.

Потрапили до 8-ої сотні оборони, де були дорослі чоловіки-афганці, які вже пройшли війну і знали її «смак».

«Майдан – це не просто група людей, які тоді прийшли просто покричати чи помахати палицями, ні. У нас був «Батя» – Валентин Станіславович Лихоліт, була дисципліна: шикувалися, формували взводи, чергували біля наметів, будували барикади, виводили за межі мітингу п’яниць та провокаторів, аби ті не постраждали. Майдан – це коли кожен стояв один за одного», – згадує події тих трагічних для України днів Володимир.

Попри постійні протистояння з правоохоронцями та попередження про можливі провокації, активісти не очікували, що у мітингарів почнуть стріляти. Володимир не виключає, що політики, які час від часу з’являлись на Майдані і виголошували зі сцени: «Куля в лоб – так куля в лоб», «були в курсі» і додає: «У ті зловісні дні на Майдані вони так і не з’явилися».

Своє поранення Володимир отримав першого дня розстрілів і спочатку навіть не зрозумів, що сталося: «Беркутівці» наступали від Жовтневого палацу, стріляли, підпалювали наші намети, а ми намагались загасити полум’я. Потім силовики почали кидати у наш бік димові гранати і один із протестувальників знепритомнів. Відтягли, і далі продовжували рятувати намети, аж раптом я відчув біль у нозі та в боці. Це вже пізніше зрозумів, що у мене поцілили із дробовика».

Та того дня навіть поранення не змусило Володимира залишити Майдан… Пішов звідти 19 лютого, коли нога розпухла і почала нестерпно боліти. У столичні лікарні йти не можна, адже на активістів там уже чекали… Тож вирішив поїхати в Мирне, до дружини.

«А того дня у Борисполі саме зупинили автобус із силовиками, люди гамселили по ньому палицями, кашкети на світлофори позакидали. Я теж вийшов і допоміг їм трохи», – згадує чоловік.

До лікарні потрапив уже 20 лютого, продовжує Володимир: «Усі розуміли, що це вогнепальне поранення і треба викликати поліцію, але робити того було не можна. І Руслан Голіяд, який нині працює за кордоном, погодився мене прооперувати – дав палку в зуби і витяг дробини».

Чоловік не виключає, що цим пораненням «Бог уберіг» його, бо, в іншому разі, його ім’я могло б бути серед Героїв Небесної Сотні: «Та я б не злякався і не сховався, аби у ті дні залишився на Майдані».

Коли ж Росія розпочала наступ на Україну, а товариші з Майдану почали формувати добробати і вирушили на Донбас, чоловік також пішов до військкомату, щоб виконати свій обов’язок перед Батьківщиною. Але тоді його відправили додому, бо «з бажаючих черги стояли».

Сьогодні, проживаючи на мирній території України, Володимир постійно веде свою «війну» за правду та справедливість. Намагається не оминати увагою важливих проблем у місті й країні. Підтримує військових на фронті, присутній на судових засіданнях щодо розстрілів на вулиці Інститутській у лютому 2014 року співробітниками полку «Беркут». І хоча не все, за що боролись і вмирали активісти Майдану під час Революції Гідності, досягнуто, чоловік упевнений – усе було не дарма: люди відстоювали свій вибір незалежної, вільної, європейської держави важкою ціною, ціною власного життя, і перемогли, й обраний ними шлях незворотний.

«Боротися варто. Українці тоді вразили світ силою духу, жертовністю та сміливістю. Можливо, якщо б не було Революції Гідності, світ не давав би нам такої підтримки… і може, Україна з часом просто тихо стала б частиною Росії», – додає він.

У роковини тих трагічних подій Володимир поїде на Майдан, зустрінеться з товаришами.

«І хоча Революція завершилась сім років тому, але наша боротьба триває», – резюмує Володимир.

Спілкувалася Валерія ШУЛЬГА, «ТС»

Share Button