Незвичайний однолюб

У лютому святкують свої сторічні ювілеї бориспільці Ніна Сайко та Іван Олійник. Про одного з довгожителів Івана Матвійовича Олійника наша сьогоднішня розповідь.

Саме сьогодні друзі й рідні бориспільця Івана Олійника зберуться в одному з кафе, щоб відсвяткувати його сторічний ювілей. І незважаючи на поважний вік, він і сам обов’язково перехилить чарку горілки за своє здоров’я і за те, щоб зустріти ще не одне ювілейне свято. За плечима сторічного ювіляра красиве, хоча й непросте, насичене подіями життя непересічної людини, однолюба в усьому – особистих стосунках,  ставленні до улюбленої справи, поглядах та уподобаннях.

Родом Іван Матвійович з Кіровоградщини. Народився 21 лютого 1918 року в невеличкому селі Цибулеве, невдовзі його батьки переїхали до сусідньої Богданівка, де й минули дитячі роки Івана. Тут формувався його характер, серед чудової природи, добрих людей і в постійній важкій праці, допомагаючи батькам по господарству.

«У голод вижили завдяки людській доброті і татовій підтримці»

Іван був  майже самостійним за  сільськими мірками хлопцем, коли на Україну насунулося страшне випробування голодом. Про ті страшні часи чимало згадано. Окрім горя, в людській пам’яті збереглося чимало прикладів взаємодопомоги. Так, їх тато Матвій не лише врятував від голодної смерті своїх шістьох дітей, а й завжди допомагав де порадою, а де й їжею родинам своїх братів, сестри, іншим односельцям. Хоча й нелегко йому довелося: важко працював, а згодом, зібравши нехитрий домашній крам, чи не всі речі, що були в домі, їздив із ними аж до Кубані, щоб виміняти на продукти харчування.

Іван Матвійович пригадує:їх особливо виручала вирощена на городі картопля, хоча її дуже економили. Приміром, зчищали картопляне лушпиння товстим шаром і зберігали, а навесні висаджували не цілі картоплини, а проросле лушпиння.

Везіння чи провидіння?

Із самого дитинства душа сільського хлопця тягнулася до техніки, захоплювався тракторами і комбайнами. Тому після закінчення семирічки вступив до Знам’янського ПТУ, де здобув професію помічника машиніста. Та поїздити на паровозі встиг тільки рік, хлопця призвали на службу в армію. У військкоматі, з нетерпінням очікуючи на призначення, він згадував про свою ще дитячу мрію – авіацію, та вона здавалася йому нездійсненою.

Після проходження медичної комісії зайшов до кабінету, де мали поставити останню крапку у визначенні  його військової долі. Чоловік у формі, відірвавши погляд від паперів, поглянув на статного хлопця і, як остаточний присуд, мовив: «Підеш в артилерію». Та молода жінка, також військова, яка сиділа поруч, не погодилася: «Та що Ви все в артилерію та в артилерію?! Давайте направимо хлопця в авіацію, там теж такі орли потрібні». В Івана наче земля поплила під ногами: чи справді трапиться диво чи почує відмову? Та військовий напрочуд легко погодився: «В авіацію, так в авіацію». Щоправда, літати Іванові так і не довелося. Отримав направлення до Воронезького військового училища вчитися на авіатехніка з електрообладнання. Та все одно він усе своє життя присвятив вимріяним ще в дитинстві літакам.

Небезпека чатувала на кожному кроці

У пам’яті військового авіатехніка  Івана Олійника на все життя закарбувався початок війни. Був сонячний літній ранок, курсанти весело жартуючи йшли до лазні, і раптом… Так доля визначила для кожного з них свій фронтовий шлях.

Гвардії старшина Іван Олійник готував літаки до бойових вильотів у складі 9-го Гвардійського бомбардувального авіаційного Червонопрапорного полку військово-повітряних сил. Екіпажі цих бойових машин були єдиною родиною з тими, хто готував їх до вильоту. І внесок тих, хто залишався на землі і з нетерпінням чекав на їхнє повернення з бойового завдання, був не менший, ніж тих, хто здіймався в повітря.

А ще полк постійно передислоковувався. Часто під час цих маневрів потрапляли під обстріли з повітря, та, як би там не було, день за днем, місяць за місяцем, рік за роком вперто просувалися до Великої Перемоги.

Іван, мабуть, народився у сорочці, а, можливо, оберігала українська земля. Адже протягом війни жодного разу не потрапив до госпіталю. Хоча й була сильна контузія, в голові застряг і залишився назавжди осколок, але на ті часи це вважалося дрібницею.

Перемогу Іван разом з бойовими побратимами зустрів у невеликому польському містечку Лабуне. Цю радісну звістку хлопці зустріли зі сльозами на очах, скільки днів і ночей чекали вони на неї, скількох бойових побратимів втратили на шляху до перемоги.

Мирне життя і його сюрпризи, приємні і не дуже

Після закінчення війни Іван ще майже рік служив у складі свого полку на території Польщі, але тепер це було мирне життя, сподіваннями на щасливі події, на зустріч з рідними, на кохання, врешті-решт, що очікувало десь там, попереду. І воно не забарилося. У рідному селі, куди під час війни линув думками, він зустрів єдину на все життя подругу, дівчину з красивим і рідкісним ім’ям Меланія. Молодша за свого судженого більш ніж на  десять років вона на той час про одруження навіть не думала. Тому просто здивувалася, коли  красень-земляк із сусідньої вулиці заслав сватів, але й не втручалася. Усе відбувалося за народними звичаями, та гучного весілля після голодного 1947 року не було, час був важкий, жили бідно.

До нашої розмови з ювіляром долучається його друга половинка і разом згадують, як  усе було. Вранці в понеділок Меланку збудила мати: «Вставай, твій Іван прийшов, каже, треба йти до загсу». «Ось так і сходили, а я ще й на буряки встигла, ніхто мене від прополювання не звільняв, — усміхаючись, каже Меланія. — Щоправда, весілля ми все-таки відгуляли пізніше, на Покрову. А наступного року наш первісток Миколка знайшовся».  До речі, одружилися вони в понеділок й високосний рік, та всупереч усім прикметам прожили у злагоді довго і щасливо. І в липні цього року святкуватимуть ще один ювілей — 70-річчя подружнього життя, своє благодатне весілля.

А серед неприємних сюрпризів, які очікували на Івана в мирному житті, безперечно, був виклик до органів держбезпеки. Молодий військовий з хвилюванням переступив поріг  кабінету. На щастя, звинувачень на свою адресу не почув, а от пропозиція його приголомшила. Адже їхати у післявоєнну західну Україну, де на ті часи місцеві не дуже радо зустрічали людей зі сходу, на що в них були звісно свої причини (а саме це йому запропонували), не захотів. Як одну з причин відмови назвав важку хворобу батька. А як же його умовляли, чого лише не обіцяли! Та Іванові подобатися  робота з обслуговування літаків, і на майбутнє збирався осісти в рідній Богданівці, знайшовши роботу, що пов’язана з технікою.

За відмову їхати до західної України Іван поплатився партійним квитком. Це вплинуло і на його подальшу кар’єру. Але на військовій службі його залишили, оскільки такі висококваліфіковані спеціалісти на той час були дуже потрібні. Тож довелося ще на три роки підписувати контракт, а потім ще на три, щоб дослужити до військової пенсії, а з мрією про садибу в рідній Богданівці він розпрощався.

Тепер він бориспільський довгожитель

Так уже склалося життя, що будучи військовим, Іван разом із сім’єю об’їздив усю Україну. Меланія звикала до комунальних квартир, син Микола — до нових шкільних друзів, іноді посередині навчального року. Та будучи людиною, хоч і трохи мовчазною, стриманою, але готовою прийти на допомогу ближньому, Іван Матвійович завжди знаходив на новому місці добрих друзів.

З 1959 року їхня родина осіла в Борисполі. Тут народилася донька Ірина, тут нарешті дослужив до військової пенсії і, не полишивши улюбленої справи свого життя, І. Олійник почав обслуговувати обладнання вже не військові, а пасажирські літаки.

Бориспіль, місто авіаторів, стало рідним і любим серцю. А наступного року ще один ювілей – 60 років як Іван Олійник став бориспільцем. Бориспільцями вже є і його діти, й онуки, і правнуки. Для них це місто рідне.

До речі, син Микола повторив у чомусь батькову долю, і не лише в любові до техніки, хоча у нього трохи інший напрям – радіообладнання. Одного разу юний Микола поїхав в гості до бабусі в Богданівку, там, як і колись його тато, зустрів свою долю — симпатичну білявку Валентину, яка стала його дружиною. Навіть сватання відбувалося за татовим сценарієм: Валя тоді навіть не думала про заміжжя, нині каже, що все відбувалося наче в тумані. А, може, чоловіки з роду Олійників володіють якоюсь магічною силою?

Читає без окулярів…

У нинішнього старійшини роду Олійників є у запасі ще чимало див. Так, не завжди можна побачити навіть шістдесятирічну людину, яка не користується окулярами. Сьогодні Іван Матвійович добре читає без них, залишаючись у курсі всіх політичних новин і жваво переймаючись усім, що відбувається в країні та світі.

Удвох з дружиною мешкають у затишній квартирі, та не почуваються одинокими. Батьків постійно навідують діти, внуки, правнуки, а син Микола буває і двічі на день заходить. На карнизі їхнього вікна часто можна побачити голубів, згадкою про небесну синь, в якій вільними птахами літали лайнери, випущені Іваном Олійником.

У їхній невеличкій квартирі затишно і смачно пахне тушкованою картоплею, фірмовою стравою бабусі Меланії. У нашого ювіляра є чотири внуки, троє правнуків, і всі хлопчики.  Іван Матвійович тішиться з того, що найменшого правнука назвали Матвієм, як і його батька, який колись у важкі роки зберіг рід Олійників.

Наталія Можайкіна, «ТС», фото із сімейного альбому

Share Button