Це саме життя з його болями і радощами…

Бориспільський Муніципальний театр «Березіль»: прем’єра мелодрами «Розмова, якої не було»

У цій виставі є сльози і сміх, світлий сум і трагічний розпач, весела дискотека і безумство людини, зануреної у стан наркотичного сп’яніння. Це саме життя з його болями і радощами. Трагічна і світла історія чоловічої дружби, розмова Героя з другом Ігорем, який відійшов у потойбічні світи, тримає глядачів у постійному напруженні, і водночас веселі, навіть комічні ситуації зі спогадів деколи викликають сміх у залі. Драматург Родіон Білецький присвятив свій твір пам’яті померлого друга, тобто чимало ситуацій у ній відбувалися насправді. Вона щира і вистраждана душею, а сам драматург визначив її жанр як трагікомедію, певно, тому, що, як у реальному житті, тут радість переплітається з горем.

Як часто, прокручуючи в пам’яті окремі епізоди життя, жалкуємо про вчасно не сказане слово, не зроблену справу. І як часто ловимо себе на думці, що це могло все змінити! І ця вистава, адресована у першу чергу молодим людям, хоча й розрахована на всі вікові категорії, саме про втрачені можливості. Герой картає себе за них, а це ледве не призводить його до ще однієї непоправної помилки – самогубства. Та вчасне усвідомлення, що, незважаючи ні на що, треба цінувати кожну мить життя, зупиняє його на краю прірви.

Цікаво, що вистави білоруського драматурга з успіхом йдуть в усіх країнах ближнього зарубіжжя. А ця також в різних інтерпретаціях з успіхом пройшла в багатьох театрах України в постановці відомих режисерів. Анна Самініна надала їй нової оригінальної трактовки. А те, що ролі головних її героїв виконують молоді актори-студенти, надає їй особливого шарму і, на нашу думку, від цього її бориспільський варіант не лише нічого не втрачає, а й виграє. Оригінальним образним доповненням розвитку сюжету на бориспільській сцені стала участь однокурсниць виконавців ролей головних персонажів мелодрами – Ігоря та Героя. Тож молоді акторки Вікторія Чернобук, Анастасія Климчук та Дар’я Твердохліб чудово справилися з поставленим перед ними режисером завданням.

Після вистави журналісти «ТС» спілкувалися з молодими акторами Муніципального театру «Березіль», які грали головні ролі. Артем Пльондер та Микита Слободенюк навчаються на четвертому курсі Київського національного університету культури і мистецтв. Режисер А. Самініна викладає в них акторську майстерність. Артем живе у Києві, грає ще й в Івано-Франківському драматичному театрі. Микита – мешканець Борисполя, грає також у Київському незалежному «Дикому театрі».

КОР.: У вас були до цього такі складні ролі?

Артем Пльондер: Таких складних ще не було. З цією п’єсою насправді було важко працювати, бо нам по 20-22 роки. Не вистачає життєвого досвіду. Тому переносити на сцену чуже доросле життя було важко. Постійно запитували у старших, які у них траплялися життєві ситуації, знаходили приклади з реального життя і переносили це все на сцену. Звичайно, спілкувались і з автором п’єси Родіоном Білецьким, який дав добро на постановку. Розповів, що написав цю п’єсу про свого друга, який помер.

Скільки було вашому герою Ігорю, коли він помер?

Микита Слободенюк: Одному – 29, другому – 31 рік. Це той момент, коли ти ще молодий, але встиг «поколесити» трошки.

КОР.: Чому у вашого героя зупинилося серце?

М.С.: Через передозування наркотиками. Різними. Так ми собі уявляли.

А.П.: Просто тоді було таке життя. П’єсу написано 2002 року. Гадаємо, події відбувались у 90-ті. Ігор мріяв виплутатися зі злиднів, вдався до різних махінацій з нерухомістю. І йому вдалося заробити грошей, з’явилися впливові друзі, серед яких навіть олігархи. Та був і зворотній бік швидкого збагачення – закортіло спробувати наркотики. Спробував і не зумів зупинитися. І почалися страшне падіння у прірву наркотичної залежності. У мого ж героя життя трішки не склалося, він працював на заводі на маленьку зарплатню, без підвищень. Одружений, мав сина. Та забезпечувати сім’ю було важко. От і розпочав для психологічного розвантаження «заглядати» у чарку, але потім йому вдалося це залишити. Він просто виживав. Смерть друга на нього справила таке сильне враження, що трішечки поїхав дах. І він прийняв миттєве рішення піти з життя.

КОР.: Чи вдалося вам втілити творчий задум режисера, чи задоволені прем’єрою?

А.П., М.С.: Це вже глядачу вирішувати. Ідеальних спектаклів не буває. Завжди думаєш після вистави, що можна було б якось по-іншому зіграти той чи інший момент. Працюємо, перед кожною репетицією, кожним спектаклем, змінюємо, вносимо нові деталі. Тому наступного разу ця вистава буде вже трохи іншою.

КОР.: Це ваша перша серйозна робота як акторів. Вважаєте, довелося донести до глядача все, що хотіли сказати драматург і режисер?

А.П., М.С.: Кожен глядач думає по-своєму. Комусь спектакль  може «зайти», комусь ні, як кажуть актори. Але сподіваємось, кожен щось для себе знайшов і зрозумів. Наша головна мета, щоб після спектаклю глядач замислився.

До розмови приєднується директор Муніципального театру «Березіль» Світлана Бевз:

— Хлопці, як ви помітили, дуже талановиті. Це наша «нова кров». Анна Самініна, талановитий київський режисер, з якою вже протягом двох років співпрацюємо, приводить нам усе нових і нових акторів. Тож ми розвиваємось, не стоїмо на місці. Запрошуємо усіх бориспільців і на цю виставу, і на прем’єри інших, що відбудуться незабаром.

Наталія МОЖАЙКІНА, Надія КРИВОЛЬЧЕНКО, «ТС», фото Вікторії БІЛЕЦЬКОЇ

Share Button