Слово про маестро

На столі лежить диск «Православна духовна музика» народної хорової капели ім. Павла Чубинського. Для мене це музика не на кожен день. Вмикаю Рахманіова «Тебе поем» — кімната перетворюється на океан. Відчуваю світло, яке ллється через кожен звук, хвилями. Незвичайні й дивовижні відчуття. На обкладинці диску є знімок капели в соборі  Святого Архістратига Михаїла, з нього на мене дивиться Олександр Зюзькін.

«Що то за чоловік!» — завжди казав про нього Віктор Співак, приносячи все нові й нові фото капели з їх творчих мандрів у Південній Кореї, США, Італії, Австрії…

Музика проникає в саму душу, і я запитую себе: хто він – Олександр Зюзькін? І музика відповідає мені: то великий чоловік, який не знав кордонів у творчості, який умів не тільки мріяти, а й втілювати мрії, один із тих, хто відкрив світу Україну, а Україні – красу і глибину духовної музики.

Його життя – музика, його мрія – музика, його сутність – музика

«Перед конкурсом він дав мені прапор України. Сказав, що тільки-но вийдуть на сцену, маю підняти його і щодуху махати. І ось вони на сцені, перша річ уже прозвучала, а у залі – тиша. Саша каже: «Другу!» Виконують – і знову тиша. «Третю!», і після знову ні звуку. З моїх очей котяться сльози, і тут зала вибухає оплесками, вигуки «браво» не стихають, я піднімаю прапор і з останніх сил кричу: «Україна!», — розповідає сестра великого Маестро Алла Дмитрівна, розглядаючи фото, зроблене у Сент-Луїсі у 2010 році.

Тоді два десятки капелян і один геніальний диригент з України здобули Золотий диплом Першого Американського міжнародного хорового конкурсу. Виступ капели наробив у Штатах багато галасу, хоча мало хто знає: для того, аби знайти кошти на поїздку, Олександру Зюзькіну довелося закласти авто.

«Його життя – це музика і безкінечна боротьба за свій колектив із чиновниками та бюрократією», ‒ згадує Алла Дмитрівна про свого брата Олександра. — І хоч слава його не знала кордонів, але він ніколи нікому не телефонував і не говорив: «Мені треба, я – народний артист». Саша був мрійником, любив читати і мав шикарну бібліотеку. Знав усе про композиторів. Музику слухав всюди – в авто і вдома. Любив Чайковського, Леонтовича, Лисенка, Моцарта…  Він жив не домівкою, а капелою і школою мистецтв. Прагнув створити «гніздо», де б вони могли займатись, адже свого приміщення музиканти не мали. Зараз школу будують і я щиро вірю, що ще одна його мрія здійсниться».

Сергій Шаповал, соліст капели, випускник Великоолександрівської школи мистецтв і ремесел, соліст Київського муніципального театру опери і балету для дітей та юнацтва:

— Саме Олександр Дмитрович дав мені поштовх займатись вокалом і співати. Він був надзвичайним керівником. Знаєте, творчі люди люблять творчий політ, а творчий політ – це свобода. Так от, Олександр Дмитрович умів організовувати цю свободу, щоб вона була на користь роботі і, звісно ж, капелі. Він ніколи не забував поцікавитись не лише про творчі плани, а й про домашні клопоти, а ще любив пригощати солодощами. Поза тим, він був чоловіком із характером, вимогливим, але не тільки до колективу, а й до себе. Горів музикою і роботою.

Світлана Острова, артистка хору, викладач школи, старший викладач НМАУ ім. П.І. Чайковського, відома концертуюча українська органістка і композитор:

— Це була благородна, надзвичайно талановита і наскрізь творча людина, для Олександра Зюзькіна на першому місці завжди було мистецтво. Репетиції та концерти він не просто проводив, а проживав. Завжди брався за твори високого ґатунку і складності. Проте у хвилини найбільшого напруження вмів розрядити ситуацію – пожартувати, «переключити» нас, а потім так само легко повернутись до роботи.  Нині я пишу кантату пам’яті Олександра Дмитровича на слова Миколи Боровка, яка має назву «Безсмертя». Перша частина уже є, і матеріал готується до виконання.

Світлана Мельниченко, артистка капели, викладач школи, артистка Київського муніципального театру опери і балету для дітей та юнацтва:

— Олександр Дмитрович дуже любив людей і життя. Завжди вмів втішити і знайти потрібні слова. Ті, хто його знав, отримав заряд позитиву на все життя. У кожного із нас є своя «місія». Хтось проживає життя, так і не зрозумівши, для чого, а Олександр Дмитрович усвідомлював своє призначення до останньої хвилини.

Людмила Романенко, артистка хору, заступник директора Великоолександрівської школи мистецтв і ремесел, керівник тріо бандуристок «Заграва»:

— Саме з легкої руки Олександра Дмитровича з’явилося наше тріо. Якось я приходжу на роботу, а він каже: «Мені – тріо!». Відповідаю, що бандура нині нікому не цікава, а він: «Треба! Організовуй!». Я безмежно вдячна йому за можливість побачити світ.

Марія Саідова, донька Олександра Зюзькіна, артистка капели:

— Тато турбувався про нас до останнього дня життя. Він був суворим, але справедливим.  У своїх словах був дуже стриманий, але ми завжди відчували його любов. Нас виховував музикантами і казав: «Математику можеш не вчити – вона тобі не знадобиться». Навіть не припускав, що ми можемо зайнятись чимось іншим – музика, і все. Окрім музики, мені у спадок дістався й татів характер. Він часто повторював: «Маша – сірничок. Не чіпайте – вона одразу вибухає».

Поза роботою полюбляв полювати, рибалити і мандрувати. Його душа завжди була відкрита до людей. Любив комфорт, але до речей ставився просто. Мав чудове почуття гумору і був дуже скромним. Серед його знайомих було багато визначних людей, але він ніколи не користувався «зв’язками». Колись запитала у нього: «Тату, якщо я захочу кудись влаштуватись, ти мені допоможеш?» Відповідь була простою: «Ні, будеш сама».

Я пишаюсь ним. Коли мене запитують: «Ви донька Зюзькіна?», я з гордістю відповідаю: «Так, Олександр Зюзькін – мій тато!»

Дмитро Радик, художній керівник та головний диригент народної академічної капели  імені Павла Чубинського – заслужений діяч мистецтв України:

— Олександр Зюзькін – унікальна особистість. За своє життя він здобув прекрасну професію – людяність. Безмежно любив мистецтво і хор, умів не лише створювати художні програми і працювати зі складним матеріалом, а й знав, коли підставити плече. Його авторитет панує у колективі і нині. У п’ятницю, 9 лютого, у День народження Олександра Дмитровича, капела розпочне свій 30-ий концертний сезон. Відкриватиме програму композиція Олександра Зюзькіна на слова Миколи Боровка «У кожного таки своя…».

Олена Шиналь, солістка капели, заслужена артистка України, солістка Ансамблю класичної музики ім. Б. Лятошинського Національного будинку органної та камерної музики:

— Коли йшла на прослуховування в капелу Чубинського, страшенно хвилювалась, бо знала, що зазвичай диригенти – люди суворі й дуже перебірливі. Але коли зустрілась з Олександром Дмитровичем, все хвилювання кудись поділось, він був доброзичливим та всміхненим. Після виконання арії Моцарта йому сподобався мій голос та рівень. Так я стала солісткою капели. Якою людиною був пан Олександр? Найперше – уважною до людей. За своїх капелян стояв горою. Також він був дуже наполегливим у роботі, пошуку нових ідей та проектів.

Пригадую, як він домагався на репетиціях глибокого piano. Здавалось, на межі вокальних можливостей. І звучало воно на концертах так, що часом волосся дибки вставало. Олександр Дмитрович не боявся експериментувати, брати нові, на перший погляд, непідйомні для капели твори («Меса сі-мінор» Баха, «Месія» Генделя, «Ілія» Мендельсона, «Реквіем» Моцарта та ін.)

На гастролях при важких переїздах чи перельотах він завжди був з колективом. Ніколи не вимагав собі якихось виняткових умов. Хоч було видно, що йому важко. Особливо в останні роки життя. Він мужньо преносив незручності разом з артистами. За це й поважали його капеляни. І любили.

Двері в капелу були відкриті для всіх бажаючих. Мені здається, що добра половина київських музикантів-співаків пройшла через співпрацю з паном Зюзькіним. Він жив капелою, любив та виховував її, як власне дитя, а можливо, інколи навіть і більше.

Саме як солістка капели я отримала звання заслуженої артистки України, дякуючи Олександру Дмитровичу, який оцінив мій талант і працю. Завжди пам’ятатиму його слова: «Альоночко (він тільки так мене називав), талант людини потрібно цінувати і оцінювати, поки вона молода та дієздатна в своїй професії. Тоді вона працюватиме ще з більшим натхненням, знаючи, що її праця потрібна людям!» А ще він вірив у капелу. Настільки сильно, що ця віра справді пробивала мури – фінансові, оранізаторські, виконавські.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Велика музична історія Олександра Зюзькіна розпочалась із гармоні та акордеону, які тато привіз йому після війни, а завершилась кантатою Танєєва «Іоанн Дамаскін», над якою він працював до останніх днів.

Під час перших «концертів» маленького Олександра не було видно з-за акордеону, а під час виступів із капелою – зал завмирав перед великим майстром музики, Маестро із чарівною паличкою в руках.

9 лютого 2018 року з нагоди 75-ої річниці від Дня народження народного артиста України Олександра Зюзькіна та 29-ої річниці створення народної академічної хорової капели імені Павла Чубинського о 16.00 у залі РДА відбудеться концерт хорової музики.

Приходьте і матимете нагоду почути, як звучить мрія великого Маестро Олександра Зюзькіна.

Тоня ТУМАНОВА, «ТС», фото з сімейного архіву родини Зюзькіних

Share Button