ЯК ПОЯВИВСЯ МУЗЕЙ У БОРИСПОЛІ

Історія однієї фотографії

Щоразу, прямуючи із Дніпропетровщини харківським шляхом до Києва, з неприхованою внутрішньою гордістю зустрічаю «свій» оновлений Бориспіль. Ошатні новобудови житлових мікрорайонів височіють не лишень обіруч траси. Повсюдно дбайливо туляться численні сучасні торговельні центри з величними вікнами-очима, добротними й рідними виглядають пам`ятники української історії й культури, особливо «рожевощокий» краєзнавчий музей, пам`ятні знаки без рудиментів епохи радянського тоталітаризму… А особливо мене тішать повернені історичні назви вулицям, де увічнені імена бориспільських достойників різночасся, як, наприклад, вказівник: вулиця Віктора Йови. Так і хочеться мовити: «Добридень, Вікторе Івановичу!..».

ІДЕОЛОГІЧНИЙ… БАЗАРКОМ

Це було ніби нещодавно, а вже пробігло п`ятдесят весен. Пам`ятний 1967 рік. Редакція районної газети «Трудова слава» – на першому поверсі приміщення райкому партії. Третій рік, як «набираюсь» тут професійного журналістського досвіду. Зі стаціонару журфаку Київського університету «відрахували» на заочне навчання за «негідну поведінку», бо відкрито на партзборах як комуніст разом зі своїми комуністами-однокурсниками запротестували, вимагаючи увільнення конкретних бездарних викладачів. Словом, молодому й необстріляному літпрацівникові «розкинулось» районне «море широке» для творчості. Досвідчений редактор Олексій Ілліч Новицький був надто прихильним до молодих підлеглих і дозволяв деяку не журналістську «самодіяльність»…

Зчаста, при відвідинах унікального домашнього київського музею народознавства Івана Макаровича Гончара, господар щоразу нагадував, що варто збирати й зберігати багатющі витвори і скарби українських народних ремесел, звичаїв і традицій. А тут, на Бориспільщині, із будівництвом морів по Дніпру розпочалося переселення мешканців деяких подніпровських сіл району. І люди охоче віддавали вже непотрібні їм знаряддя побуту, прядку, гребінь, днище, рало, ткацький верстат, зернові плетянки, давні рушники і старовинні кожушанки, дерев`яні ікони, рогач, чаплію, рідкісні родинні книжки. Наприклад, кам`яну сокиру, історичну знахідку, подарував селянин із с. Глибокого Серафим Петрович Попко. І все це прибувало до редакції, де Олексій Ілліч виділив місце в одному із закутків нашого загального робочого кабінету. Потім підключилися й старшокласники шкіл – юні слухачі районної літературної студії «Альта» та гуртківці «Юних слідопитів». Так із редакції й починався районний музей.

Якось заглянув до кореспондентської кімнати перший секретар райкому партії Соколов і побачив цю нашу «самодіяльність».

– А это что? – строго запитав Юрій Михайлович.

– Це для краєзнавчого музею, – несміливо кажу йому, бо мої колеги, хто був тоді, промовчали та й повсякчас кпили наді мною при появі якогось привезеного з чергової поїздки в район «причандалля».

Партійний начальник, здавалося, байдуже сприйняв пояснення. Секретар редакційного партбюро заступник редактора Олександр Олексійович Міщенко зробив мені зауваження, що не слід було «висовуватись», на те є редактор.

Через кілька днів мене таки викликали «на ковьор» до Соколова. «Дотрєпался», – прокоментував Віктор Степанович Жеронкін, керівник районного радіомовлення, що базувалося в редакції: «Но ты молодой, получишь не строгача, а постановку на вид за непочтение партийного руководителя…».

Перший секретар повідомив мені, що є пропозиція виділити для районного музею приміщення колишнього базаркому, що знаходилося за кінотеатром «Родина». І додав, що мені потрібно зустрітися із завідувачем відділу пропаганди для подальших дій. Я від хвилювання навіть не подякував йому за такий несподіваний інтелектуальний жест. Віктор Степанович продовжив свою тезу: «На сей раз пронесло». Але яка радість була в художників-ентузіастів після моєї інформації.

РАДА МУЗЕЮ

«Завпроп», як звали ми посаду Михайла Захаровича Коваленка, виявляється все знав і навіть про наш патріотичний гурт бориспільських музейних мрійників: художників Миколу Петлицького, Віктора Йову та Станіслава Зоца. Потім дізнаюся, що, попри партійну посаду, він цікавився українською культурою, знався з літераторами, зустрічався з ними в неформальних ситуаціях.

– Ми створимо раду музею, головою зобов`язано бути мені, як партійне доручення, а вас, молодого комуніста, – заступником, щоб не тільки бумагу переводили, а й робили діло, – наостанок чи то жартома, чи серйозно сказав Михайло Захарович і запропонував після роботи зустрітися за шахівницею.

Він, як і багато хто в редакції, любив гру в шахи й часто-густо в обідню перерву чи після тудового дня в нас тривали запеклі «баталії». Щоправда, зустрілися не відразу. Головний ідеолог району наполегливо домагався, щоб хтось із нашого квартету ентузіастів очолив директорство музею. Ми вже для себе вирішили, що найкраще для такої важливої справи підходить художник місцевої ворсової фабрики (була така!) старший за віком Віктор Йова, котрий охоче погоджувався.

Чому райком партії на таку ідеологічну сферу не призначав котрогось педагога чи партійного пенсіонера, як, наприклад, активного партійного пропагандиста Ксенофонта Григоровича Ільченка, невідомо. Але робота в приміщенні базаркому «закипіла». Власними силами у вихідні й після роботи  взялися за сякий-такий косметичний ремонт і облаштування майбутнього краєзнавчого музею. Приїжджали на підмогу навіть мої колишні однокурсники по журфаку. Михайло Захарович підключав педагогічні колективи шкіл, а ми альтян – і експонати поповнювалися, як струмочки після «гарячої» зливи.

У «Трудовій славі» (№ 62 від 25 травня 1967 р.) з`явилася моя замітка як заступника голови ради музею з претензійною назвою: «Відродження минулого» (до відкриття музею в Борисполі). Там, до речі, згадуються прізвища і школярів, активних юних слідопитів Дударківської середньої школи: Василя Бухала, Світлани Трикоз, Олександра Сидоренка, Івана Прудкого, Євгена Демчила, Віри Прокопенко та вчительки історії Ольги Євдокимівни Сидоренко. Цікаво чи вони, часом, не відгукнуться на цю публікацію зі своїми спогадами про школярське слідопитство в краєзнавстві.

Коли Коваленко дізнався про нашу пропозицію щодо директора, то категорично виступив проти, мовляв, Йова нехай лебедів ото малює на ворсових килимках. Йому хотілося на цій посаді бачити Петлицького, обдарованого скульптора, музику, художника й надто діяльну особистість. А Микола не бажав, як він казав «займатися бюрократією». Аргументом завпропа «проти» було його невідомо звідки взяте, що Віктор Іванович «проп’є» музейну справу. Здається, тоді поет Іван Чумак, завідувач сільгоспвідділу редакції, підказав, що Коваленко родич Петра Засенка, уже відомого українського поета з Любарець. Знайшли стежинку й до Петра Петровича, де він, автор двох поетичних збірок, на той час уже закінчив філологічний факультет університету і працював у видавництві «Молодь» редактором редакції поезії. Так проблема директора музею благополучно й вирішилась.

ЗА ПРАЦЮ Й ЧЕСТЬ

Насправді Віктор Йова, тонкий знавець історії свого рідного краю, здібний художник і поціновувач не лишень малярного мистецтва, з величезним ентузіазмом і натхненням узявся за доручену йому справу. Як умілий організатор виявляв і придбавав фольклорні матеріали, відкривав забуті сторінки рідної історії, імена багатьох невідомих бориспільців, пов`язаних із народною творчістю. Разом із Петлицьким і Зоцом оздоблювали тематичні зали експонатами давнини. У подальшому розвої і становленні краєзнавства роль Віктора Івановича незаперечна. І присвоєння його імені бориспільській вулиці тому закономірне свідчення.

Пам`ятаю, що до Борисполя приїжджав й Іван Гончар, щоб підтримати створення музею, підказував і пропонував свою підтримку. В одному з випусків редакційної літературної сторінки «Альта» було надруковане його коротке інтерв`ю з портретом у вишиванці. Щоправда, Олексію Іллічу довелося потім пояснювати, чому надали місце на шпальті газети такому «одіозному» київському митцю з «не радянським душком».

…Так склалася моя життєва доля, що з січня наступного року довелося попрощатися назавше з неповторною красою патріотичного бориспільського краю: калиновим Вороньковим, барвистими Вишеньками і Гнідином, Кийловим і Галавуровим, Дударковим і Любарцями, Глибоким і Рогозовом, з одержимими й духовно багатими людьми його. Невідомо мені й про раду музею: залишилася вона чи ні. Головне, що перші кроки «базаркомівського» храму історії й культури не були марними й нині він виріс і «розкошує» у чудовому приміщенні в центрі міста. Після відкриття музею мені написала листа талановита рогозівська поетеса Ольга Макаренко, що серед засновників «Ваше прізвище не значиться…». Я відповів їй, що то не біда, адже важливіше те, що ми гуртом започаткували форпост районного краєзнавства, який і є своєрідним дзеркалом минулого й сьогодення. Отже, шанобливо кажу собі: «Добридень, Вікторе Івановичу!..». За працю й честь.

Михайло СКОРИК, журналіст, член Національної спілки журналістів України.

Дніпропетровськ – Ірпінь.

На світлині Віктора СПІВАКА: перший ряд (зліва-направо) – Станіслав ЗОЦ, Віктор ЙОВА; стоять – Микола ПЕТЛИЦЬКИЙ, Михайло СКОРИК (1966 р.)

Share Button