Секрет її довголіття – у праці

«Мої дорогенькі, нехай вам Бог помагає, аби у доброму здоров’ї моїх літ діждати», —

так зустрічала гостей ювілярка з Гори Ольга Іванівна Узварик, представників районної і сільської влади, які з квітами і тортом, прийшли привітати жінку з 90-річчям — голову районної ветеранської організації Миколу Недождія, його заступника Раїсу Самойленко, заступника Гірського сільського голови Андріана Галича та завідувачку військового обліку Раїсу Бондарчук.

У невеликій оселі, яку побудували удвох з чоловіком, панують спокій і лад. Скільки тут було всього пережито! Скільки вистраждано…

«Разом з дідом пиляли колоди. По сім брусів випилювали. Допомоги не було від кого чекати. Тож склали оцю хату удвох. Самі її і штукатурили. Дід змайстрував вікна й двері, послав підлогу. Із золотими руками був чоловік. Царство його душі. І сину ось тут, у городах, звів хату. От тільки Бог відміряв моєму синочку вік короткий. Поховала сина і поховала все перед собою: і небо, і сонце, і празники. У мене немає свят. Його не стало, а мені наче хтось серце навпіл розрізав. Хоча його продовження — це двоє внучат, троє правнуків і поки що одненька праправнучка», —  світлі очі Ольги Іванівни тонуть у сльозах. Чимало часу минуло, а цю рану важко загоїти.

На старість довелося доживати віку самій. Та часто навідується в гості з райцентру онука Надія зі своїм сином. Щось по господарству допоможуть: виперуть чи приберуть, а бабуся ще й смачними млинцями пригостить. Такі тільки в неї виходять – пухкі й солодкі.  Ось і цього святкового дня Надя була першою гостею. Решта родичів прибудуть пізніше, на святковий обід. Ольга Іванівна веде господарство, тримає курей. Хоча важкувато вже, та лише в праці зміст її життя. Іншого собі  не уявляє.

«Моя бабуся мене виростила. Її навіть матір’ю можу назвати. Для мене це найголовніша людина в житті. Я з нею ділюся своїми болями й радощами: підкаже, допоможе, заспокоїть. Секрет її довголіття – у праці, адже людей у віці тримають м’язи», — розповідає внучка Надія.

«Ще сила в руках є, а ноги, немов із вати»

«Проживали всією ріднею у с. Ошитки Велико-Дубичанського району. Нас у матері було п’ятеро. Тепер лишилися удвох із молодшою  сестрою, вона живе в Борисполі.

Від нашого рідного села зосталася хіба що пам’ять. Опинилося воно на дні Київського моря, як і багато населених пунктів у ті часи. У 1943-му німецькі каральні загони спалили село.  Все, що  ворушилося, завмерло навіки. Залишилося лише 23 хати. Після війни Ошитки  відродили, та недовго їм судилося жити.

Я, дітки,  велику дорогу пройшла. У п’ятнадцять  років забрали мене до Німеччини. По одинадцять годин змушували працювати на цегельному заводі. На день — 700 г баланди і 250 г хліба. Молодому організму це лише «черв’ячка заморити». Важко було, їсти хотілося. Часто просила у Бога: « Мамо, наснися мені…». А вона не снилася. Снилася лише їжа.

З Німеччини додому бігла і 19 травня таки дісталася рідної домівки. З того ж 45-го і розпочалася моя трудова нива. Вийшла заміж, ростила сина…

У 1964-му нас переселили сюди, в Гору. Як і в Ошитках, продовжувала працювати в ланці. Я не бачила світу. Хіба що, завдячуючи колгоспу, була в Москві. Возили нас і в Грузію, от тільки мені не вдалося туди поїхати, саме дід мій захворів. 50 років трудового стажу! Хіба це мало?» — немов  сповідується жінка.

Для фото на згадку Ольга Іванівна випнулася у свіжу хустку. В кишені навіть мобільний телефон лежить, аби тримати зв’язок із рідними, – це подарунок від онучки Наді. Їй ще до лиця і пізні квіти, і той багаж прожитих років, який гартує душу й тіло.

Славна ювілярко, нехай Бог не скупиться на літа і посилає Вам їх ще не один десяток,  при здоров’ї та світлій пам’яті.

Алла БОГУШ, директор районного радіомовлення, фото автора

Share Button