Майстер ексклюзивних речей, або Душа прагне втілення

В епіграфі до збірки власних віршів Олександр Жулінас, ветеран праці, будівельник із сорокарічним стажем, написав свій життєвий девіз: «Я щасливий і багатий тим, коли віддаю. І низьким, і нещасним я буваю тоді, коли  лише приймаю». Підтвердив ці слова власним життям. Він з покоління дітей війни, які багато винесли на своїх плечах, відбудовували зруйновану війною країну. Під час окупації України їх родина жила в селі Бузуків на Черкащині, а йому тоді було п’ять років.

«У нас на городі німецький бронетранспортер стояв, у сусідніх дворах танкетки на гусеницях, ‒ пригадує Олександр Мартинович. – Німецькі окопи були зовсім неподалік, за річкою Тясмин, що протікала повз село. Коли німці відступили, в окопах залишилися тюбики невикористаної зубної пасти. Для нас, дітлахів, це таке диво було!»

А ще ветеран згадує, як з нетерпінням чекав, поки німецькі солдати викурять цигарки, щоб підібрати яскраві пачки з різнокольоровими малюнками. Ото й було його першим знайомством із живописом. Адже з дитинства душа хлопчика тягнулася до прекрасного. І уроки малювання стали його найулюбленішими у маленькій сільській школі, куди невдовзі після визволення села почав ходити, вчителі навіть пророкували Сашкові майбутнє художника.

Та сталося інакше, адже треба було якось виживати – працював водієм, закінчив вечірню школу, вступив до ФЗО (фабрично-заводського училища), відслужив в армії, служити довелося аж на Сахаліні. Уже після служби навчався у будівельному технікумі. Працювати будівельником, коли країна заліковувала нанесені війною рани, було тоді престижно. Та й подобалося Олександру будувати, і хист до цієї справи мав. Тож мрія про художнє училище відступила, щоб пізніше проявитися у досить незвичайній формі.

Свій перший будівельний об’єкт – житловий будинок неподалік від  центрального вокзалу «Київ – Пасажирський» по вул. Паньківська в Києві, пригадує й понині. Пам’ятає, як, кладучи цеглу, вибивав чечітку на морозі у благеньких кирзових черевиках, під якими були лише тоненькі шкарпетки, бо на тепліший одяг і взуття грошей не було. Незважаючи на тимчасові труднощі, допитливий хлопець жадібно пізнавав столицю: музеї, театри, мальовничі куточки Києва. Таким був замолоду, таким залишився і по сьогодні, незважаючи на солідний восьмидесятирічний ювілей, – цікавим до всього, що є в цьому багатогранному житті.

Робота на будівництві не залишала багато часу, та він його знаходив. І руки тягнулися до інструмента, щоб виготовити  цікаву річ, а душа виспівувала віршами і піснями, особливо, коли прийшла світла пора кохання. Його дружина Надія, з якою познайомився вже в Борисполі, подарувала чоловіку двох діток. Як жартує Олександр Мартинович, наче за замовленням: первісток син схожий на матір, а молодша донька – на татуся.

Разом гарно проводили час, відпочивали в Криму, у Кийлові, не забували подбати й про родинний добробут. Робота не втікала від Олександра, навпаки, сам завжди її шукав і знаходив. Згодом придбав машину, не якусь  «круту», а універсального «Запорожця». Незважаючи на те що двадцять років не сідав за кермо, Олександр поновив старі навички, і дружна родина вирушила в напрямку Одеси. Був у подружжя і город, де вирощували не лише картоплю, а й квіти. Як у поезії Максима Рильського, «в щастя нашого є рівних два крила».

Та й нині, залишившись сам (чоловік уже більше десяти років, як овдовів), продовжує саджати квіти на своєму невеличкому городі. Знається й на виноградній лозі, любить виготовляти домашні вина. Знаходить розраду в громадській діяльності, спілкуванні з рідними і друзями, має безліч захоплень.

Про одне з них дізналася під час екскурсії підопічних центру соціальних послуг до майстерні «Пепса». Її керівник Володимир Чекулай, побачивши старого знайомого, вигукнув: «Серед нас є творча  людина!». Адже  запам’ятав, який інтерес викликала свого часу виставка робіт Олександра Мартиновича, що проходила у виставковій залі майстерні. Вони справді оригінальні. Жоден виріб майстра не повторюється і свідчить про його творчу індивідуальність.

А почалося все з… «Метелика». Саме так називає Мартинович підставку для світлин із сімейною шкатулкою. Майстер використав трикутні шматки фанери, які насправді нагадують крила метелика, додавши ще й елементи з алюмінію. «Метелик» дуже сподобався дружині. А далі, як каже сам майстер, пішло-поїхало. З’являлися гарні речі, зроблені з таких підручних матеріалів, як ДСП, фінська фанера, алюміній, органічне скло, плати, кольорові метали. І виготовляв їх за допомогою ножівка по металу, ручного свердла, пилки і на звичайному столі без хитромудрих пристосувань і верстатів та не використовуючи шурупи і клей.

Як це все у нього виходило, Мартинович і сам не може до кінця осягнути, — душа тягнулася, а руки робили. Фантазія підказувала все нові й нові образи втілення: чудернацькі світильники, підставки для медалей і орденів або якісь незвичайні сувенірні вироби. Ними заповнені всі полиці у власній квартирі, а саме житло можна порівняти з маленьким Ермітажем, де що не річ  — справжнє диво.

«Знаєте, — розповідає Олександр Мартинович, — колись  побачив художній фільм з відомим радянським актором  Папановим, де він грає роль скульптора, який розчарувався у собі і почав крушити за допомогою кувалди свої витвори. Так от, коли, може, до такого дійду, то «Метелика» не чіпатиму. Він є пам’яттю і про покійну дружину».

Хоча дружина іноді «надихала» його: «Та зупинися, навіщо це тобі потрібно?» Тоді, навпаки, наперекір їй, не зупинявся! Керівник творчої майстерні професійний художник Володимир Чекулай каже про це так: «У кожній людині живе бажання проявити себе, але робить вона це по-різному. Хтось вишиває, хтось малює картини, хтось грає на театральних підмостках… А тут людина, яка, можливо, за інших життєвих обставин стала б відомим дизайнером, знайшла себе у виготовленні  цікавих речей, які і в домашньому вжитку можуть знадобитися. Ці вироби  можна з повним правом назвати  цілісними  витворами, в які вкладаються і душа, і власне світосприйняття».

Творча людина живе у постійному русі, не спроможна зупинитися лише на чомусь одному. От і Олександр Мартинович уже після проведення виставки власних ексклюзивних робіт вирішив спробувати себе в написанні віршів, у яких відверто і з іронією висловив погляди на життя, і за допомогою товаришів із ветеранської організації видав збірочку з  промовистою назвою «Капітал».

Ветеран вважає, що життя на пенсії теж може бути не менш цікавим. Тож минулого року закінчив ще й комп’ютерні курси для людей третього віку.

Скільки яскравих ідей, цікавих задумів, планів у цієї людини! Хоча, на жаль, деякі залишаються нереалізованими. Як, наприклад, ідея спорудження сухого фонтану у нашому місті, де за допомогою електроструму створюється ілюзія водяного потоку. Можливо, хтось із бориспільських меценатів зацікавиться нею? В усякому разі, Олександр Мартинович не полишає надії. А поки що продовжує заряджати своєю невичерпною енергією  інших.

Наталія Можайкіна, «ТС»

Share Button