«Я по життю волонтер!»

Міжнародний день волонтера – свято, яке з’явилося нещодавно – проголошений рішенням 40-ої сесії Генеральної Асамблеї ООН 17 грудня 1985 року, та нині його відзначають мільйони людей. Волонтери – це ті, хто завжди готовий прийти на допомогу, самовіддані, мужні помічники. І, мабуть, кожен погодиться: саме завдяки волонтерам, наші військові змогли протистояти ворогові на сході України. Бориспільці також активно долучилися до боротьбу за нашу незалежність: плели маскувальні сітки, виготовляли пічки-буржуйки, жінки пекли пиріжки, сушили овочі для борщів та консервували. А хтось вирушав на фронт, на передові позиції, щоб доставити все це воїнам-захисникам.

Ветеран військової служби та служби органів внутрішніх справ Віктор Копан підібрав у свою команду надійних, сильних і сумлінних чоловіків. Ю. Чайка, А. Добродін, А. Гурленко, Ю. Наконечний, В. Безхлібний, К. Степанюк, А. Тур та інші з перших днів війни почали їздити з допомогою на схід. До них згодом приєднувалося дедалі більше небайдужих бориспільців, їхні рідні, члени родин. Подружжя Олег Бедій та Анна Бедій-Антонова, Віктор та Ніна Калини з сином Ігорем, син керівника команди студент Олександр Копан не лише збирали необхідне, а й самі виїздили на фронт. Подружжя підприємців Володимир та Олександра Мельники, Жанна та Юрій Бурчаки передавали захисникам консервацію, випічку, овочі та фрукти. Активно долучилися до допомоги армії та мирному населенню депутати Бориспільської міськради  Володимир та Ігор Шалімови. Микола та Євгеній Грони, Ілля Луців, Володимир Нагорний.

А де ж складувати все зібране? Вихід знайшов Віктор Калина, надавши для зберігання свій гараж. З першого дня долучилася до команди волонтерів і ветеран праці мати Віктора Копана Марія Калина: пекла пиріжки, смажила котлети, консервувала. Вважала, що здатна  на більше. Згодом почала виїздити з гуманітарним вантажем не лише для воїнів, а й для мирного населення Донецької та Луганської областей. Зустрілися з Марією Олександрівною напередодні Міжнародного дня волонтера – згадуємо, роздивляємося світлини, сумуємо й радіємо водночас.

– Маріє Олександрівно, як для Вас особисто розпочиналася ця непроста волонтерська діяльність саме на схід України?

– Мій син спочатку відмовляв мене від поїздок, та водночас він чудово розумів: якщо вже вирішила, обов’язково досягну своєї мети. До того ж нас, ветеранів, які до цього займалися волонтерською діяльністю за місцем проживання, запросили до Верховної Ради. Я була делегована від Бориспільської міської організації ветеранів. Під час тієї зустрічі багато уваги приділялося питанням допомоги сходу України. І це ще більше зміцнило моє рішення особисто виїздити з гуманітарною допомогою для воїнів і мирного населення, яке постраждало у результаті військових дій.

– Що саме спонукало до цього, адже хтось вважає, що волонтери їздять заради матеріальної вигоди, піару, грошей?

– Мною керувало лише бажання допомогти, зарадити тим, хто захищає нас, і людям, які потрапили в біду. А як же інакше, я ж по життю волонтер! Просто раніше слова такого не знали. Пам’ятаю, моя мама також всім допомагала. Далекі п’ятдесяті роки, я ще до школи не ходила, та вже виконувала хатню роботу, щоб якось допомогти батькам. Часто до нас збігалися сусідські діти, були там і з багатодітних родин: і для всіх вистачало вечері, а їхні батьки і не хвилювалися – значить у Калиничихи, так казали по-вуличному. Мама моя Ніна Калина, світла їй пам’ять, завжди всім допомагала, і мене з дитинства до цього привчила. Так воно й повелося. А вже потім я очолила волонтерську організацію у міській організації ветеранів.

– Але поїздки на територію бойових дій – це все-таки зовсім інше. Страху не було?

– Не вірте тим, хто каже, що немає страху. Іноді було дуже страшно. Пригадую, розпочалися бої під Дебальцевим, а ми саме їхали з гуманітарним вантажем, тоді було страшно не стільки за себе, як за рідних, адже попереду авто, в якому була я, в інших обидва  Віктори – син і брат, племінник Ігор. Земля здригалася, безперервні залпи «градів». Та ми не зупинялися, поспішали, потрібно було доставити продукти і речі, зібрані людьми, швидко, поки ще не закрили блокпости. А я, вискакуючи з машини, ще й руку травмувала. Пізніше в Борисполі довелося довго її лікувати.

Ось один зі страшних епізодів: дуже переживала, коли машина, в якій їхали мій син та його двоюрідний брат Ігор перевернулася. Дякувати Богу, залишилися живі.

А як боляче чути про загибель наших хлопців, бачити сльози матерів, які розшукують зниклих безвісти своїх синів! До мене зверталися такі матері. Шукала, заходила зі списками у шпиталі, запитувала у командирів частин. Якось командир, передивляючись список, зупинився на одному із прізвищ бориспільського хлопця: «Цього пам’ятаю, це двохсотий, та буде краще, якщо його матері про те, що її сина вже немає серед живих, не скажете, поки не буде проведено всіх необхідних експертиз». Я пообіцяла. Та як потім важко було зустрічатися з цією жінкою, сльози мимоволі застилали очі. Та пізніше вона дізналася правду…

– Якби мали змогу повернутися у 2014-ий і розпочати все знову, то, знаючи про всі ці страшні та гіркі миттєвості, може і відмовилися б?

– Ні за що, я ж там потрібна. Ви б бачили, як радіють хлопці, коли приїздимо до них, вони називають мене мамою. Для мене це щастя, бо знаходжу його в допомозі іншим. Одягнеш людину, нагодуєш – і ти вже щаслива. Це моє життєве кредо, тому допомагатиму людям до останнього.

– Які гостинці везете на схід?

– Чого тільки не веземо! Навіть звичайну воду. Коли стояли на позиціях біля Гранітного, хлопці ходили по воду за кілька кілометрів. Дуже радіють хлопці пиріжкам, іншій домашній випічці, навіть вареники вдавалося довезти, і не лише взимку, а й теплої пори року, вдаючись до різних хитрощів, щоб не розморозилися. Якось син Віктор на новорічні свята потішив хлопців навіть червоною ікрою з білим хлібом і вершковим маслом.

– А який гуманітарний вантаж був незвичайним?

– Котики. Так-так, не дивуйтеся. Везли їх на прохання військових. Хлопці стояли на позиціях у полі, жили в землянках. Миші їм просто спокою не давали: зграями бігали по столу, нікого не боячись, з’їдали усі запаси. Командир офіційно звернувся до волонтерів з проханням про допомогу. Ось так бориспільським котам довелося на війну поїхати. Тож військові дуже дякували за цей незвичайний подарунок.

– Знаю, що згодом Ви об’єдналися ще з однією командою волонтерів.

– Так, це Любов Чешко, Процівський сільський голова, зі своїми чудовими хлопцями-водіями Михайлом Урсуляком та Віктором Чорномизом. Ми тепер по суті одна дружна волонтерська команда.

– Нині, коли лютує пандемія коронавірусу, продовжуєте волонтерські подорожі?

– Продовжуємо, адже нас там чекають військові і жителі Донбасу. Тільки тепер у нас з’явилися додаткові види гуманітарної допомоги – антисептики, маски, їх нещодавно возили на Луганщину.

– Ви ж не лише на передову останнім часом виїздили?

– Виїздимо туди, де біда, де потребують волонтерської допомоги. Так, наша об’єднана команда була в Ічні, коли там вибухнув склад з боєприпасами і постраждало місцеве населення, а вже восени цього року виїздили до сіл поблизу Сєвєродонецька, що постраждали від пожеж.

– Що побажаєте напередодні Дня волонтера членам своєї об’єднаної команди та загалом волонтерам Бориспільщини?

– Найперше, здоров’я та миру. Це найпотрібніше у такі непрості часи. Нехай у ваших родинах панують злагода, достаток, а в оселях буде тепло і затишно. І нехай Господь оберігає на всіх таких непростих шляхах. До моїх побажань приєднуються керівники волонтерських команд Любов Чешко та Віктор Копан.

Бесідувала Наталія МОЖАЙКІНА, «ТС»

Share Button