Поклик материнського серця

ЯК ТАМ, НА СХІДНОМУ ФРОНТІ? Процівський сільський голова Любов Чешко і голова житлового кооперативу «Ювілейний» міста Борисполя, ветеран праці Марія Калина — дві мужні жінки, які  побували у зоні проведення Антитерористичної операції на сході України вже чимало разів. Та у мене все ж виникло запитання: чому наприкінці жовтня протягом тижня вони аж двічі виїздили на буремний схід? Чи не занадто?

Поспілкувавшись з цими жінками, зрозуміла: інакше просто не змогли! Вони самі  кажуть про це так: «Наші материнські серця покликали нас знову!» Після того, що побачили у 13-му ОМПБ (окремому мотопіхотному батальйоні) 58-ої ОМПБ, який дислокується біля смт Новотошківське, що в Луганській області, вже не могли спати спокійно. Почали терміново збирати все необхідне для наших хлопців, серед яких, до речі, чимало й жителів Бориспільщини. Це Олег Ткач, Віталій Маринич, Михайло Білик, Віталій Неміренко (пішов на війну вже вдруге, незважаючи на проблеми зі здоров’ям), Сергій Павлов, Володимир Грона, Вадим Мозоль та ін. Тож не минуло і чотирьох днів, як волонтерки виїхали в тому ж напрямку, везучи продукти, медикаменти, необхідне обладнання, інструмент, теплий одяг.

Про цих небайдужих жінок та їх подорожі на схід «ТС» писала неодноразово. Однак цього разу необхідність написати знов очевидна, адже те, що побачили там, на позиціях, коли триває вже четвертий рік війни, нікого не може залишити байдужим.

«Страждає генофонд України»

На думку цих неординарних жінок, за плечима яких непростий життєвий шлях, пройдений достойно, нині очевидною є картина винищення генофонду України. Адже за тих умов, у яких перебувають молоді  хлопці, яким ще потрібно створювати сім’ї, ростити дітей, вони можуть повернутися додому хронічно хворими, якщо й, узагалі, не інвалідами.

На фотографіях болотяна місцевість, серед якої розташувався благенький намет. Біля нього простий рукомийник, тут хлопці і миються й одяг перуть. Неподалік – дрова, які хоч і завезли, але розпиляти їх нічим. Їжу по черзі  готують просто неба. Не мають наші захисники ані змінного теплого одягу, ані взуття, ані білизни. Насуваються холоди, та обігріватися їм також нічим. Звідси застуджені легені, нирки, горло, різні захворювання. Гірко і боляче було дивитися на розірвані кросівки на ногах одного з бійців, а в кого взуття ще ціле, доводиться перебувати цілий день у вологому через відсутність змінного. Тож, повертаючись назад і зупинившись на ночівлю у Бахмуті, навіть спати не змогли. І вже на ранок для хлопця у розірваних кросівках (він сирота, його виховувала бабуся) купили берці, теплі чоботи, теплий одяг і відіслали «Новою поштою».

Тьотя Галя та її рятівна грубка

На одному з фото побачила поруч з волонтерами жінку немолодого вже віку з добрим, але втомленим обличчям. Звуть її Галина, вона із сусіднього села  Тошківка. А запам’яталася тим, що прийняла до себе в хатнє тепло (до речі, вже не вперше) двох застуджених молодих бійців.

Настрої на Луганщині різні. Дехто з односельців тьоті Галі навіть запитував її: «А не боїшся, Галино? Ось «наші» прийдуть, вони тобі цього не подарують!» На що та відповіла просто: «Я до себе в хату хворих хлопців впустила, яким ще жити треба і діток ростити, наших хлопців, українців. Мене так ще батьки вчили: допомагати людям у біді!»

Іноді, коли доводиться чути такі історії, мимоволі запитуєш себе: хто є турботливішим і виправданим у своїх гріхах перед Богом і людьми — ось такі прості люди, які волею долі мешкають на сході України і яких дехто з наших політиків називає «ватниками», чи деякі військові очільники, які не створюють належних умов для наших захисників? Адже ще такий видатний воєначальник, як Суворов, наголошував, що війну виграє лише добре нагодований і екіпірований солдат.

Волонтер Любов Чешко пригадує: «Мій татусь повернувся з Другої світової без ноги і пальців на руках, але, на щастя, живий. Він був розвідником. Розповідав про страхіття війни. Та як сяяли його очі, коли казав, що солдати відчували, що не полишені напризволяще, що командування турбується, щоб вони були одягнені й нагодовані. То чому ж нині в хлопців, яких  мені довелося зустрічати на позиціях, немає такого відчуття, вони кажуть, що навіть в очі не бачили свого вищого керівництва?! І ставало від того боляче, і знову запитувала себе: «Чому деякі наші діячі з жиру бісяться, збагачуються за рахунок природних багатств України і не бачать, що діється на сході? Одна частина України марнує час у нічних клубах та ресторанах, а інша мерзне в окопах і холодних бліндажах. Ось така вона, різна Україна! І постають суцільні запитання «чому?», на які  немає відповіді!»

Уся надія знову на волонтерів

Тож і цього разу волонтери з Бориспільщини змогли зробити те, на що не спромоглося  командування і зайняті бізнесовими справами державні мужі. Вони нагодували, одягли, зігріли наших захисників.

Любов Чешко розповідала: «Ми їхали першого разу з надією, що наші воїни на четвертому році війни в основному все мають і, можливо, потрібно лише щось довезти. Але того, що побачили на власні очі, не очікували, і це прикро вразило. Як можна допустити, що не завезли навіть продуктів, немає питної води, немає чим нарубати дров?!  І тому, як і кожна мати, не змогла залишатися байдужою. Не встигли повернутися з цієї першої поїздки, почала телефонувати до кожного, хто зміг би допомогти. Олександру Поліщуку з Ревного замовляю п’ятдесят комплектів білизни, шерстяні шапки, рукавиці, берці, костюми. Телефоную ще до одного нашого безвідмовного волонтера Михайла Урсуляка, він допоміг з пічками-буржуйками. Миколу Кияшка прошу подбати про закупівлю бензопил, сокир, колунів, масла для бензопил. Потім мій дзвінок до колишнього Процівського священика отця Миколи, в миру Миколи Терещука, він із самого початку війни допомагає продуктами, виділив уже близько ста тонн, не відмовив і цього разу. Знаю, що хлопці полюбляють сало, тож уже вкотре звертаюся до голови правління районного споживчого товариства Костянтина Струкова. Знаю, що фермер Юрій Антропов,  як завжди, допоможе з овочами.

І цього разу не обійшлося без допомоги голови Бориспільської районної ради В’ячеслава Байчаса.

Мій телефон уже «гарячий», і щоразу наші постійні благодійники погоджуються допомогти, без зайвої полеміки, лише запитують: коли і куди потрібно завезти необхідне? Подружжя підприємців Володимир і Олександра Мельники подбали, щоб їх працівники напекли для хлопців декілька сотень пиріжків, приготували двадцять кілограмів кров’янки,  відро смажених курячих стегенець. А керівництво «Старівської птахофабрики» виділило сімсот штук яєць».

Марія Калина продовжує розповідь: «Наша величезна вдячність  депутатам Володимиру і Ігорю Шалімовим, які з поїздки в поїздку допомагають у придбанні пального, продуктів, одягу. Окремо хочу сказати про пічки-буржуйки. Тепер наші серця зігріті усвідомленням того, що хлопців ми забезпечили. Коли побачила, що вони там, у суцільній багнюці, мерзнуть, не могла заспокоїтися, кинулася одразу до свого доброго знайомого Миколи Цвілія, який чимало буржуйок виготовив від початку війни. Кажу йому: «Це ж терміново треба!» Він замислився: «Так швидко зробити нову буржуйку не встигну. Та нічого, віддам хлопцям свою пічку. А я вже якось переб’юся». Надав буржуйки для хлопців і  депутат міської ради підприємець Віктор Калина».

Жіночий екіпаж – не вперше

Так  трапилося, що другого разу до лінії фронту виїхали тільки жінки – Марія Калина і Любов Чешко, навіть за кермом вщент завантаженої машини теж була жінка Олена Замятіна. Хоча, за словами волонтерок, постійно  відчували увагу і підтримку чоловіків, які через справи не змогли з ними виїхати. Волонтери Віктор Копан, Анатолій Добродін допомагали  при завантаженні. Протягом усієї поїздки постійно перебували із жіночим екіпажем на телефонному зв’язку. «Коли б щось трапилося на дорозі, ми одразу виїхали!» — запевняє В. Копан. М. Калина згадує: «Вітя нам телефонував кожні дві години. Ми вже потім стали йому казати: «Та не треба так часто, у нас усе в порядку!» І дійсно, дякувати Богу, обійшлося без надзвичайних подій.

До речі,  серед бориспільських хлопців-вояків та хлопців з інших областей України волонтерок радо зустрічала мужня жінка-боєць бориспілька Лариса Веремеєнко, яка не гірше за своїх бойових побратимів – представників сильної половини людства вправляється зі зброєю і військовою технікою. Окрім неї, на передових позиціях можна зустріти ще чимало жінок, які працюють радистками, виносять поранених з-під обстрілів, а коли треба – беруть участь і у військових діях. Нарівні з іншими вони також страждали від відсутності теплих речей. І серця волонтерок не витримали – віддали їм навіть ті куртки, в яких приїхали. Як же дякували ці мужні жінки волонтерам!

Небайдужі

Звісно, не всі можуть воювати чи виїздити на фронт. Тож хочеться назвати тих, хто намагається посильно допомогти нашим хлопцям на передових позиціях. Про них розповіла сільський голова і волонтер Любов Чешко: «Коли ми повернулися з першої поїздки, люди з мого села уже знали, що хлопцям потрібна допомога. І щойно я прийшла на роботу, почали зносити речі, теплий одяг, консервацію, в кого що було. Так Микола Овдій приніс меду з власної пасіки, а Галина Чабан тридцять літрів молока.

На порозі з’являються дві процівнки Паша Тименко і Софія Кияшко. «Заходьте дівчата, що вас до мене привело?» — звертаюся до жінок. А вони й кажуть: «Любов Іванівно, ми знаємо про біду на фронті, що в наших хлопців найнеобхіднішого не вистачає. Візьміть гроші, 15 тисяч гривень, що нам дали за паї, на закупівлю теплого одягу». Дивлюся на них вражено: сума ж чимала! Перепитую: «Справді?» «Так, бо то ж наші діти!» — щиро відповідають жінки. Люди приносили з дому продукти, одяг, ділячись іноді останнім, що мали». Любов Іванівна додає: «Мені хочеться звернутися до всіх –будьте насторожі, стежте, в яких умовах перебувають наші діти там, на бойових позиціях. А ще так хочеться, щоб швидше закінчилася війна, щоб діти не йшли від своїх батьків воювати! Таку нині маю сокровенну мрію».

А додати до цього можна лише одне побажання: щоб наші державні мужі і військові воєначальники нарешті зрозуміли, що війна – це не гра в «бірюльки», а солдат – це захисник, який має бути одягнений і нагодований, адже від того залежить його боєготовність і витривалість. Щоб вище керівництво країни переймалося умовами перебування на фронті наших воїнів так, як переймаються цим прості українці, зокрема волонтери і благодійники, про яких ми вчергове згадали в цій історії.

Наталія Можайкіна, «ТС», фото з передової надані Марією Калиною

Share Button