Богдан Кошіль: «Життя – фантастично красива річ»

Він любить каву, гарну пісню і вірить у силу роду. Якби «Доктора Хауса» знімали в Україні, то міг би стати його прототипом – так само вміє вправно ставити діагнози, щоправда, без краплі цинізму. За свої 80 років Богдан Петрович, співаючи, об’їздив чимало країн, майже 60 років прожив у щасливому шлюбі зі своєю дружиною, понад 50 років рятував і лікував людей.

Народився у Польщі, служив у Німеччині, більша частина його життя минула в Союзі. Співав у Мукачевській та Ужгородській капелах, перед Кучмою та Морозом, у ресторанах і церковному хорі, а сьогодні його чудовий баритон звучить у «Барвах України».

На Закарпатті його називали найкращим співаком серед лікарів і найкращим лікарем серед співаків.

У День народження телефон Богдана Петровича не вмовкав – телефонували з різних куточків Україні і з-за кордону. Навіть ті, про кого десятки років не чув.

«Життя – фантастично красива річ», — сказав Богдан Кошіль і розповів «ТС» про красивих і сильних людей, про січові й шахтарські пісні, про Польщу і наполеон, про те, як жилося у повоєнній Німеччині та про «швидку» — найкращу лікарську школу.

— Я народився на Львівщині у той час, коли вона ще була частиною Польщі. Знав, що таке приватна власність, що таке велике господарство, що це – багато працювати. Красиве життя було. Я не злопихатий, але радянська влада дуже багато у нас забрала.

Уявіть, на подвір’ї дві хати, 1,5 га городу, сіножаті, свої коні – фантастика. Я на тих конях їздив і знав усю сільську роботу. Часом плакати за тим хочеться. Ось мені 14 років, віз снопів і пара коней, я – правлю, я – господар, зі мною люди вітаються і вклоняються. Потім прийшла інша влада, і почалося…

Родину велику мали?

— Ще й яку! По батьковій лінії – 8 дітей, по материній – теж 8. І від кожного із цих 16-ти пішли покоління. Нас у батьків п’ятеро було. До церкви мене водили баба з дідом, бо мама не мала часу – молодших доглядала.

Співали змалечку?

— Співав, скільки себе пам’ятаю. Та й удома всі співали – і мама, і тато, і брат молодший, співоча родина була. Співали такі пісні, яких нині немає. Любили місцеві коломийки, «Гуцулку Ксеню», а ще січові. «Ой, у лузі червона калина» співали, аж поки НКВД не почало забороняти та бити за це.

Чи мріяли колись стати лікарем?

— Насправді, медицину вважав для себе чимось недосяжним. У нашому містечку було 10-15 лікарів. Серед них доктор Заєць – справжнє світило, якщо він так сказав, то так і є. А ще пам’ятаю доктора Бову. Та всі вони із Золочева перебралися до Львова.

А коли саме закінчував школу, у нас відкрили медичне училище і спецгрупу. Я закінчив училище, деякий час працював у Бузькому районі, а потім була армія і служба в Німеччині – строкова і понадстрокова. Там одружився, там народилась моя донька.

За дружину взяли німкеню?

— Що ви, моя дружина із Білогородської області. Та якби я тільки за німкенею почав упадати, то мене б за 24 години вивезли геть.

Чому так?

— Бо позаду Москва… Тоді саме Карибська криза почалась. А в 1962 році Берлінську стіну звели.

Повоєнна Німеччина дуже відрізнялась від Союзу?

— У 1956 році радянські війська ще були військами окупаційними. Як зараз, пам’ятаю вагон із табличкою «…для окуппационных войск», куди німець не мав права зайти. Так уже тоді в Німеччині було більше порядку, культури спілкування й не було тисняви. От приїхав трамвай, і скільки мало зайти – стільки й зайде, а решта терпляче чекає.

Різниця була разюча, але почалось осовєтчування. З’явились кооперативи, почали реманент забирати – все, як у нас.

Німці пручались «осовєтчуванню»?

— Німці дуже дисциплінований народ – що їм сказав фюрер, те вони й роблять. Був такий гер Шульц. Він мав будинок і ресторан на першому поверсі. Ми до нього, бувало, заходили, і коли він випивав, то показував на око: «Это Сталинград… Я еще расплачусь с вами…».

Що було по завершенні служби?

— Повернулись в Україну з крупами і рисом, бо тут навіть із хлібом перебої були. Деякий час перебували в Мукачево, а потім перебралися до Ужгорода, де з дружиною вступили на медичний факультет. І що цікаво – набрали однакову кількість балів, але її взяли, а мене – ні. Мусив аж до міністра їхати. Допоміг лист від командира, де мене характеризували як доброго служаку і мало не оборонця Москви. Потім працював у Солотвино в лікарні на соляних шахтах і маю 8 років шахтного стажу, згодом став головним лікарем у дитячому санаторії «Човен», що в Свалявському районі.

У лікарській практиці часто доводилось зі складними випадками стикатися?

— Найважче було на «швидкій», де три роки працював, коли вчився. Це велика школа. Кожен, хто хоче бути лікарем, – має її пройти. Там навіть кінчиками пальців відчуваєш, що є і що буде. Якось викликали до чоловіка, якого знайшли під парканом. То я ще здалеку побачив, що у нього «гострий» живіт.

Як?

— По позі, в якій він скрутився. Ми його на ноші, і в хірургію – ось так і врятували.  Ще одного  врятував від ботулізму, а діагноз поставив лише за розповіддю.

І знову: як?

— Після Великодня одна жінка поскаржилась, що чоловіку погано. Я одразу насторожився: Великдень, міг переїсти. Запитав, чи втрачає зір, а вона: «Втрачає». Відправив їх у Сваляву, де з мого діагнозу тільки посміялись, але за кілька днів чоловіка вже повезли до Києва, де ботулізм таки підтвердився.

Ви просто, як лікар Хаус…

— А це хто?

Лікар із серіалу, який діагнози вправно ставить.

— …Не знаю, у мене це з роками виробилось. Досвід був і тактика, як поводитися. Проте й без втрат не обійшлося. Одного втратив у шахті. Чоловік сам собі відмінив гормони, а коли зізнався, що припинив пити, то вже пішли незворотні зміни. На стільці несли до ліфта, до лікарні довезли, а там…

Ви людина віруюча, чи ставили запитання Богу, чому так відбувається?

— Все в руках Божих. Ніхто не знає, що на кого чекає. Вірити треба, бо якщо людина не вірить ні в що, вона дуже нещасна.

А в Бориспіль як потрапили?

— У Борисполі жили наші діти. Так вийшло, що в один час донька народила онуку, а невістка – онука. Тож залишили ріки й полонини і переїхали до Борисполя – допомагати дітям. Потому працював трохи у «Борисі», але звільнився, бо така робота не для мене – я не так вихований. Спершу співав у аеропортівському ансамблі, а згодом пішов до «Барв України».

Яку пісню співаєте, коли тяжко? Чи тоді не співається?

— «Повій, вітре, на Вкраїну»… у ній є все – і музика, і текст. Або «Ой чого ти, дубе…». Часто церковні пісні співаю сам для себе. Я раніше співав у церковному хорі і от зараз думаю, може, варто повернутися. Є такі пісні, що часом не можу стриматись, і сльози котяться.

Що то за пісні?

— Коли яка… залежить, як зал сприймає. В Угорщині я просто розплакався, коли виступав із Ужгородською капелою. Заспівую, а в самому кінці зали, під стіною, сидить жінка і плаче. Все – дух перехопило, горло стисло… добре, що піаністка підхопила мелодію і тим самим врятувала ситуацію.

Усе залежить від того, як почуваєшся, як тебе зала сприймає. Якось їздили на дні Закарпаття у Дніпро. Виходжу на сцену виконувати «Два кольори», і погляд падає на чоловіка і двох жінок. У голові промайнула думка: вони із виселених. Співаю, аж тут чоловік починає плакати, а я – за ним. Після концерту ми зустрілися… Виявилось, що його дійсно вивезли, у нього стріляли… Сам із Тернопільщини. Жінки теж десь звідти. Ось такі зустрічі.

По правді, на сцені дуже тяжко… Текст коли говориш – одна розмова, а коли співаєш, то викладаєш щось таке, що ті флюїди тобі повертаються.

Не замислювались, що могли бути співаком, а не лікарем?

— Треба знати менталітет селянина і трударя. Батько часто мені повторював: «Ти здобудь шмат хліба, щоб я не переживав, а потім співай, скільки хочеш». І правильно  він зробив. Знаєте, як наді мною жартували на Закарпатті? Казали, що я найкращий співак серед лікарів і найкращий лікар серед співаків.

Пацієнтам співали?

— І пацієнтам співав на конкурсах самодіяльності, коли у санаторії працював, і в ресторанах співав, і на відкритті пам’ятника Шевченку в Ужгороді разом із Закарпатським хором. Тоді диригентом був Зеновій Корінець, що нині хором Верьовки керує. А ще співав перед Кучмою та Морозом. Усяке було.

Ви побували в багатьох країнах. Де найкраще співають і сприймають пісні?

— Тільки тут. Українська пісня унікальна. Ми маємо близько 70 тисяч пісень, тоді як Італія – близько 50 тисяч. Україна – найспівочіша країна в світі. Візьміть «Щедрик» Леонтовича, це ж світовий хіт!

А стільки у нас видатних письменників та науковців? Лише з мого містечка походять два Нобелівські лауреати – один хімік Гоффман, а інший – фізик, якщо не помиляюсь. Повірте, такого народу талановитого немає ніде в світі.

Тоня ТУМАНОВА, «ТС»

P.S. Наприкінці розмови Б. Кошіль попросив через газету подякувати усім за теплі вітання з нагоди ювілею.

Share Button