Ювіляр – перший заступник міського голови Микола Корнійчук

Про миттєвості, що склалися в роки, дні, коли хочеться жити і працювати, рецепти гарного настрою, найсмачніші страви і найулюбленіше в світі місто своєї мрії

У житті кожної людини чимало митей, які, складаючись у роки, нагадують про себе яскравими і незабутніми спогадами. Чи є що пригадати нашому ювіляру, якого, певно, знають усі бориспільці, — Миколі Корнійчуку? Звісно ж, є і чимало. Існують такі дні, що назавжди закарбовуються в пам’яті, а деякі минають швидкоплинно у повсякчасних клопотах і турботах. Та й вони не минають намарно, адже в тому доброму, що робиться в нашому місті, обов’язково присутня часточка праці першого заступника міського голови, який цю відповідальну посаду обіймає ось уже тринадцятий рік. Тож бесіду з нагоди його наступного ювілею, коли мимоволі починаєш підсумовувати пройдене, розпочали саме із запитань про такі миті життя.

— Миколо Петровичу, а пам’ятаєте Ваш перший день на посаді?

— Звичайно. Коли мені її запропонував тодішній міський голова Олександр Придатко, я ще вагався. Обіймав тоді аж дві посади, й обидві керівні, відповідальні. Та й робота по-своєму цікава. Був директором двох товариств з обмеженою відповідальністю, що розміщувалися на одній території, – «Бориспільагротранс» і «Бориспільрайпостач» (на останню був призначений Фондом держмайна). Були певні роздуми, та все ж вирішив погодитися і спробувати. Тож 30 березня 2005 року депутати на черговій сесії міської ради проголосували за моє затвердження на посаді першого заступника міського голови. А коли наступний міський голова Анатолій Федорчук запропонував мені ввійти до складу вже своєї команди, що формувалася, вже маючи певний досвід роботи, погодився.

Якщо пригадати роботу на попередніх посадах, теж є чимало цікавого. Після закінчення навчання в Київській сільгоспакадемії у 1979 році отримав спеціальність «інженер-електромеханік» і мене направили на роботу в радгосп «Вороньківський», один з найбільших радгоспів м’ясо-молочного й овочевого напряму. Тоді моїм першим наставником і керівником став директор Михайло Заборний. Дуже вдячний йому за науку. Він навчив мене не лише працювати, а й відпочивати. Хоча який там відпочинок! Робота в селі зранку й до ночі, а вихідні лише взимку.

Одразу був призначений керуючим третім відділком. Для молодого спеціаліста це не абищо. Та керівник тресту радгоспів Анатолій Грязев тоді сказав: «Навчишся, навіть ведмедя в цирку можна навчити танцювати, а не вийде – проженемо». Ці слова на все подальше життя запам’ятав. Дійсно, було б бажання, а навчитися всьому можна. Тож через рік за сприяння Михайла Заборного був призначений головним інженером радгоспу «Вороньківський».

— Розкажіть, як минали дні Вашого перебування на посаді першого заступника міського голови? Серед важких буднів, мабуть, є чому й радіти.

— Виникало дуже багато ситуацій, коли реально важко було вирішити проблему. І все ж ці дні я не назвав би тяжкими, і знаєте чому? Коли день вже завершується, і ти бачиш, що завдяки докладеним тобою та працівниками комунальних служб зусиллям складне питання вдалося вирішити, відчуваєш величезне моральне задоволення. Пам’ятаєте, як у березні 2013 року Бориспіль засипало снігом? Тоді сил міських служб не вистачило, оскільки через різке потепління садиби, що у низинах, почало підтоплювати. Всі комунальні служби, будівельні організації було мобілізовано на ліквідацію стихійного лиха. На допомогу нам відрядили навіть загони МНС з Миколаєва. І ми впоралися.

То хіба можна назвати важким день, коли відчуваєш моральне задоволення від зробленого, і люди отримали допомогу?! Ні, він радісний! А наступного ранку дуже хочеться йти на роботу, щоб знову зануритися у вир повсякденних проблем, які ти разом з надійною командою спроможний розв’язати. До речі, свій робочий день розпочинаю о сьомій ранку з об’їзду вулиць Борисполя, й о восьмій, на початок робочого дня у міській раді, я вже в курсі проблем, які доведеться вирішувати. Так само працюють керівники всіх комунальних служб. Спокійних днів не буває ніколи.

А знаєте, які дні дійсно є найважчими? Коли тебе незаслужено ображають, і найболючіше, коли ці звинувачення необґрунтовані. І ось тоді буває, що й до роботи приступати не хочеться. Як боляче було чути, приміром, у 2014-му: «У Вас руки в крові, зараз будемо приступом брати міську раду!» Сказав тоді: «У нас руки не в крові, а, швидше, в багні, яке щодня вигрібаємо з міських вулиць. А щодо міської ради, то навіщо ж її брати приступом? Двері щодня відкриті, заходьте, будь ласка, і разом вирішуватимемо питання, це ж ваша влада». Пам’ятаю, громадських активістів тоді це здивувало.

— Якийсь рецепт самозаспокоєння в таких ситуаціях знайшли для себе?

— Маю дачу у Кийлові, будинок невеликий, почав будувати його, ще коли працював у сільгосптехніці, біля будинку є гарний сад. А ще пасіку тримаю невеличку, п’ять вуликів усього, але цього цілком достатньо для душевної розради. Дуже люблю землю і на ній працювати.

— Це, певно, у Вас змалку, і любов до праці теж?

— Я з простої селянської родини. Жили ми на Черкащині у селі Терлиця. Тато був колгоспним механізатором, матуся працювала у польовій бригаді. Я в родині наймолодший, ще дві старші сестри, але жодних поблажок мені не було. Сестри рано пішли з дому, поїхали вчитися, потім вийшли заміж. Тож мені довелося поратися по домашньому господарству, бо батькам і в колгоспі роботи вистачало. І теля, і корова, і кури, і город – усе було на мені. Часто мама поверталася з буряків, а я вже корову подоїв, вечерю приготував. Я ж бачив, як їй важко, жалів. А коли вчився у старших класах, допомагав їй і на буряках. У неї вже вік передпенсійний, а норма величезна – на одну жінку сім гектарів, за копійчану платню. Навіть з однокласниками на випускному не зустрічав світанок, бо о шостій ранку треба було вирушати на прополювання.

— Як у сільськогосподарську академію вступали, пам’ятаєте?

— Тоді мобільних телефонів не було. Та й стаціонарного в моїх батьків теж. Тому вони двадцять днів навіть не знали, вступив я чи ні. Дочекався результатів, побачив себе у списках – і додому. Від залізничної станції вісім кілометрів ішов пішки, а там побачив маму, яка саме вела корову пастися до ставка, вона кинулася мене обіймати, адже не звикла до такої довгої розлуки. «Я тебе, синку, вже нікуди не відпущу!» «Та ні, — кажу, — мамо, відпустите. Я вже став студентом і через два дні мені треба бути на навчанні!»

Щоправда, одразу нас на практику відправили, і знаєте куди? У Хутір Гору, як тоді це село називали. Так я опинився на Бориспільщині. Таких див ще ніколи не бачив: рівненька траса аж до самого Києва, від Гори до Ревного теж дорога асфальтована! «Тут навіть по полях асфальт прокладено», — захоплено писав батькам. Тоді ж отримав свої перші гроші на консервному заводі у Чубинському — двісті карбованців, на ті часи це була дуже велика сума.

Тож радів, коли після завершення навчання в академії отримав направлення саме на Бориспільщину. Проте  тоді навіть уявити собі не міг, що так доля складеться, стану першим заступником міського голови.

— Давайте поговоримо про дні сьогоднішні на посаді першого заступника голови. Знаєте, мені сподобалася Ваша відповідь на запитання кореспондента: чим пишаєтеся нині? – на сторінках спецвипуску до Дня міста. Ви відповіли, що пишаєтеся відродженням культурної спадщини Борисполя. Адже, дійсно, не хлібом єдиним…

— Так, це справді є приводом для гордості. І не лише в мене, а в усієї злагодженої команди міського голови Анатолія Федорчука, в якій працюю із задоволенням. Є мрія зробити кожен куточок нашого міста, навіть найвіддаленіший, привабливим. Дуже велику увагу приділяємо озелененню, щоб усе було гарним і естетичним. Уклали договір з підприємством «Єва», отримуємо звідти дуже цінні породи дерев і кущів. Так, вже висадили на території Книшового меморіального паркового комплексу японську вишню – сакуру. Працюватимемо над його подальшим озелененням. Хочемо закупити одразу високі дерева. Адже є, на жаль, у Борисполі люди, яким зелені насадження дошкуляють, вони відчувають «задоволення», ламаючи верхівки саджанців.

А ще цього року плануємо завершити благоустрій озера Олесницьке (колишнє Комсомольське). Там також висаджуватимемо дерева, ще хочемо зробити привабливу зону для закоханих, на місточку вони зможуть вішати замочки на знак вічного єднання в коханні. Облаштовуватимемо дендропарки на озерах, що по вулиці Поповича (селище УМБ-17), Олександрівське, біля ЗОШ № 7, на Гульківці, що по вулиці Польова.

— Дійсно, є привід пишатися, адже в усіх цих починаннях є частка й Вашої особистої праці як першого заступника міського голови. А ще ж і новобудов у місті останнім часом додалося. І до цього, як відомо, Ви також доклали свою руку…

— Нарешті у Борисполі на перетині вулиць Банківська і Робітнича будується нова красива чотириповерхова школа, яку видно звіддаля, з різних куточків міста. Залишається тільки дах звести. Побудовано новий дитячий садок по вулиці Привокзальна, розпочали будівництво ще одного у щільно заселеному районі по вулиці Момота (колишня Горького). Ці заклади конче потрібні місту, що росте і розвивається. Пишаюся, що і моя часточка праці також там є.

— Це, так би мовити, масштабні проекти, але неодноразово спостерігала, що Ви повсякденно працюєте в тісному контакті з людьми, щодня намагаєтеся вирішувати їх проблеми. От і сьогодні довелося трохи Вас зачекати. До обіду вели прийом громадян, після того їздили по місту. Куди саме?

— Отримали прохання від дівчини з обмеженими фізичними можливостями, яка мешкає по вулиці Івасюка, стосовно асфальтування дороги, що веде до її будинку. Постараємося найближчим часом його виконати. Тож їздив безпосередньо до будинку з депутатом округу, а ще заїхали на вулицю Урицького, де мешкає ветеран Другої світової війни, колишній бойовий льотчик. Його прохання також обов’язково виконаємо. І знаєте, як приємно, коли люди приходять до тебе не зі скаргами, а просто подякувати за роботу. Від цього отримуєш величезне моральне задоволення. Хочу ще раз наголосити, що двері мого кабінету відчинені завжди і для всіх, ми готові вислухати кожного і допомогти. На те воно й місцеве самоврядування.

Якось у справах був у столиці в управлінні капітального будівництва. Там така система, як колись у Гітлера в бункері, – потрійні двері, біля кожних кнопка виклику з переговорним пристроєм. Я цього ніколи не зрозумію. Якщо тебе люди обрали, навіщо ж від них ховатися!

— За повсякденними клопотами Вам, певно, ніколи й відпочити. І все ж не хочеться, щоб у читачів склалося враження, що Ви такий собі «сухар» по життю. Знаю, що при нагоді відвідуєте театри, музеї, виставки, любите читати, та й подорожувати Вам до вподоби.

— У нас добре працює профспілкова організація виконавчого комітету міської ради. Часто їздимо цікавими місцями Київщини та України, відвідуємо столичні та місцевий театри. Тож коли дозволяє час, приєднуюся до своїх колег. Що стосується подорожей, дійсно, люблю бувати в нових містах, пізнавати світ і рідну Україну. Мав кілька цікавих відряджень з обміну досвідом – до німецького міста Лангьонс, з яким нас пов’язують гуманітарні зв’язки, та до Австрії, де вивчали організацію роботи комунального господарства. А поїздкою до прекрасної і загадкової Індії завдячую своїй дружині, вона має двадцять три роки льотного стажу як бортпровідниця, тож літав туди за її квитком. Їздив і до Туреччини за туристичною путівкою, бував у різних куточках України. Останнім часом часто вирушаю до Львова, де у міській раді працює моя старша донька і навчається в університеті найменша.

Є куточок в Україні, де хочеться бувати найчастіше. Це мальовниче, в оточенні зелених лісів, у намисті з чотирьох озер моє село Терлиця на Черкащині. Воно знаходиться на межі Черкаської і Вінницької областей. У дитинстві, коли ловив рибу, сидів у себе на городі на Черкащині, а улов у мене вже вінницький був. На жаль, немає вже батьків, зупиняюся у небожа або кума, з яким разом ходили до школи, провідую рідні могилки на сільському цвинтарі.

— Ви обмовилися, що у дитинстві доводилося готувати вечерю для батьків, а нині любите готувати?

— Дуже, приготування смачних страв теж одне з моїх хобі. Люблю з тістом возитися. Свої фірмові пончики з сиром навіть на мобільний зняв, такі вони чудові вийшли. Пельмені, вареники з різною начинкою ліпити люблю, пироги з дріжджового тіста теж по моїй частині.

— А зі страв яка найулюбленіша?

— Справжній український борщ, його також умію готувати, він обов’язково має бути з квасолею.

— Ви обмовилися, що любите подорожувати, то яке з міст в Україні найкраще, найулюбленіше для Вас?

— Звісно ж, Бориспіль.

— Іншої відповіді й не очікувала. Адже часто любиш те, що виплекав руками і вистраждав душею. А Бориспіль стає щороку кращим завдяки й Вашій невтомній праці.

Запитувала Наталія Можайкіна, «ТС»

Share Button