Лідія Шапошнікова про унікальну професію, залицяння в прямому ефірі та секрет бадьорого ранку

«Чи змогла б я зараз «керувати» літаком? Запросто! Жодної команди не забула», – каже пані Лідія.

Цього літа їй виповнилось 80 років. Невеликого зросту, тендітна і витончена. Одягнена просто і вишукано, як радять модні журнали. Ця жінка представниця унікальної професії – перекладач авіадиспетчера. Десятки років вона була однією з тих, хто «керував» іноземними і вітчизняними бортами у небі над Борисполем.

Читачам «ТС» Лідія Шапошнікова розповіла про «труднощі перекладу», залицяння у прямому ефірі, любов до мов та мрію вчителювати. А окрім того, дала кілька порад, як вчити і вивчити іноземну.

Про «труднощі перекладу» і людський фактор

Ми сиділи разом із диспетчерами, і коли іноземний літак заходив у нашу зону, то відразу називав свої позивні – хто він, на якій висоті та куди летить. Я перекладала все диспетчеру, отримувала від нього вказівки і передавала їх екіпажу.

На землі є автомобільні траси, а в небі – повітряні. Завдання диспетчера – щоб літаки не ухилялися від курсу, а рухалися чітко за маршрутом. Ситуації і на землі, і на небі різні бувають, але ціна помилки дуже висока. Тому диспетчер усе відслідковував, а я його накази перекладала: «Ви ухилились, поверніть… На трасі гроза, обходьте…». Ось така робота була – максимально уважно слухати повідомлення, максимально чітко і швидко перекладати.

Здавалося б просто, але через нашу зону літали італійці, корейці, американці й у кожного, хто говорив зі мною, був свій акцент. Але все це проговорюється дуже швидко і кожне слово треба впіймати – ось тут виникали труднощі. Нам дозволялося перепитувати, і я також перепитувала. Адже у цій справі дрібниць не існує. Мабуть, катастрофу, в якій загинула футбольна команда «Пахтакор», пам’ятають і досі… А причина – людський фактор.

Про «стару гвардію» та англійську для новачків

Я прийшла працювати в «Украерорух» у 1968 році. Диспетчерами тоді працювали «списані» льотчики, які ще брали участь у боях з німцями, – «стара гвардія». Це були неймовірні люди – скільки поваги було в них, а яке ставлення! Ми пропрацювали з ними 3-5 років, а потім їх потроху почала змінювати молодь. Новеньких направляли на навчання, щоб вони освоювали термінологію, отримували знання. Потім почали формувати «зміни» – спершу 5, а потім 6. І в кожній був перекладач. А потім надійшло розпорядження ІКАО, що диспетчер теж має знати англійську, адже іноді кожна секунда на вагу золота.

І один за одним диспетчери почали йти на курси, отримувати допуски. З часом потреба у перекладачах відпала. Проте нас без роботи не залишили – організували навчальний центр, спочатку в Жулянах, а потім у Борисполі, де ми навчали диспетчерів англійської. Звідти я й пішла на пенсію, пропрацювавши 35 років.

Про залицяння в прямому ефірі й виноград із Сирії

Окрім англійської, я добре знала французьку і намагалась на роботі практикувати її. У нас був рейс з Алжиру, тож з пілотом я розмовляла виключно французькою. Який він був задоволений, засипав компліментами у прямому ефірі! А якось навіть запитав, чи я заміжня. Чув тоненький дівчачий голос і його розбирала цікавість.

А одного разу до нас на запасну смугу сів літак із Сирії, і мене викликали до них пояснити, які метеоумови і коли чекати виліт. Ми все обговорили, і тут вони мене вирішили пригостити виноградом, а він крупний, грона величезні. А мені так незручно, бо у нас наказ – нічого в іноземців не брати. І відмовилась, сказала: «Не люблю».

Про любов до іноземних мов і мрію вчителювати

Мови мені завжди давалися дуже легко, ще зі школи. Щоправда, тоді ми вивчали німецьку. Моя вчителька Лариса Ізраїлівна все це бачила і порадила йти на факультет іноземних мов: «Лідо, тобі дається – вступай». І я вступила і вивчилась, а потім поїхала працювати вчителькою у Мирне. Викладала там англійську і мені все це дуже подобалось. Тоді такі люди були, знаєте, як учителя поважали. Ось ти йдеш, молода, а тобі кланяються. До тебе йдуть за порадою – що кому не зрозуміло. І гуртки були, і сцена – все. А потім вийшла заміж, і чоловік поставив умову – переїхати до Борисполя. Переїхала, але роботи у школі не знайшла. Не було місць, уявляєте? Після цього пішла працювати в аеропорт. Була думка стюардесою стати, але не взяли. І фігура, і мова… все добре, а от за віком не пройшла. Тоді мені було вже 27 років.

Про аудіоуроки англійської для чоловіка і французьку для онучки

У своїй родині я намагалась усіх навчити іноземної. Донька Наталя говорить вільно, син Вадим теж непогано знає. А ось чоловіка навчити не змогла. Не давалося йому. Коли ще зустрічались, навіть аудіоуроки йому записувала, але ні, його справою була механіка, а не англійська.

З онукою займалась французькою – поставила їй вимову, а тепер у неї і самої все чудово виходить. Та й донька з дітьми багато займається.

Про секрет бадьорого ранку

З часом вік бере своє, але в мене є секрет бадьорого ранку. Не уявляю життя без зарядки. Щоранку приділяю їй годину, а то й півтори. Рух – це життя, а не рухатимешся – все атрофується. Тож я прокидаюся і роблю вправи, як у школі вчили, – кожен суглоб розминаю. Позаймаюся – де й бадьорість взялася, можна і до справ братися. У мене і город є, а ще я люблю читати. Багато виписую різних газет, але всі українською. Це раніше я читала Золя в оригіналі.

Про те, що англійську треба вчити, як табличку множення

Мову треба любити, а ще потрібні велике бажання і наполегливість. Щодня завчати нові слова, як таблицю множення. Їх треба зубрити! Будеш знати слова – піде граматика. Щодня повторювати, читати, слухати англомовні тексти, щоб «набити» слух – ось так і можна її вивчити. Звісно, було б добре ще й говорити з кимось. Коли ми навчалися, то намагалися говорити всюди – і в інституті, і на вулиці, і в тролейбусі.

Тож якщо надумали – вчіть, адже англійська сьогодні всюди.

Тоня ТУМАНОВА, «ТС»

Share Button