Новела фіналіста конкурсу новел про декомунізацію «Газети по-українськи» Сергія Дячука

09:00

По радіо передавали ранкову гімнастику

– Пішли бухать, обізяна! – з цими словами до кімнати гуртожитку, де з краю в миску капала вода зі стелі, бо на дворі йшов дощ, що просочувався у шви погано складеної панельної будівлі, зайшов студент з одної із дружніх Азійських країн. Від цих слів студент з Анголи підскочив на ліжку. Трохи втомлений від вчорашніх возліяній азієць ліниво підсів до друга на ліжко, обійнявши ображеного африканця за плече, проникливо і з ніби батьківською любов’ю подивився на нього не реагуючи на його істерику.

– Да, заспокойся ти. Ти чорная обізяна, а я – жовта.

Присутні засміялись. Поруч за столом сидів студент з Куби, який матюкався і на ламаній російській жалівся, що, мовляв, у своїй країні він має вистояти у черзі п’ять років аби купити омріяний вєлосіпед. При цьому він активно жестикулював, тому Богдан лише встигав прибирати перед ним зі стола пляшки, склянки і таке інше, бо він би неодмінно їх зачепив.  Студент з «Острова Свободи» почав переходити  вже й на бородате керівництво своєї країни і  тоді Богдан, закашлявшись, підмигнув Мігелеві, кивнувши головою в бік Володі, який лежав у кутку на армійському ліжку. Всі на курсі знали, що Володя штатний стукач або «внештатний співробітник», тому коли їх відсилали на аврали, доробки, на армійські меморіали воїнам ВВВ, бездарного і лінивого Володю відсилали також, і там вже починались пригоди аби стукач не зміг добре зробити свою роботу. Мігель замовчав. Дощ крупними краплями вдаряв у вікно. За кілька хвилин Володя, мов у стрічці Вій, раптово відкрив очі трохи припіднявшись. Не скриваючи свого роздратування, подивився на співрозмовників, що несподівано позамовкали, а потім вже на веселих азіата і африканця, що вже сміялись один до одного, збираючись у місто на гульки, одягаючи якісь аж занадто вже теплі, як на березень, куртки. У цю хвилину до кімнати гуртожитку академії зазирнув Коля – україномовний хлопець з провінції, який вчився на два курси старше. Він подивився на Богдана і, кивнувши головою, російською вимогливо прорік:

– Пошлі!

Хлопці домовились ще вчора йти на халтуру у Видубицький.

– Цілий інтернаціонал у вас тут, – говорив Коля, швидко спускаючись сходами.

-Та да…, – коротко відповів Богдан.

У дворі студенти різних курсів, колєги-скульптори, тягнули з сусіднього довгобуду, що за зеленим дерев’яним парканом, кабель, серцевину якого збирались нарізати на каркаси для своїх майбутніх шедеврів. Побачивши, друзів вони почали пропонувати приєднатись до їхньої авантюри, на що хлопці відмахнулись і швидко, з руками в кишенях, пішли в Академію, де мали взяти спєцовки. Позаду лунав сміх майбутніх радянських Мікеланджело, які, мов на картині класика  «Бурлаки на Волзі», тягнули довжелезний і грубезний кабель.

Забравши на кафедрі роби, хлопці швидко вийшли через вестибюль із дипломними роботами випускників Академії. Коля подивився на годинник.

– Блін, пів дванадцятої, запізнюємось уже.

У вестибюлі і в коридорі стояли щільно трударі, колгоспники, пролетарі, люди розумового труда, солдати, генерали, революціонери в будьонівках, матроси, спортсмени, рідше всяка оголена натура, коні і в ряд Давиди з Мікеланджело.

 

11:25

Уже у тролейбусі Богдан прошепотів, що Олю відрахували, бо прийшла на пари в Академію у синіх штанах і жовтому светрі, що сама ж пошила і зв’язала.

– Сама зшила під джинси ніби.

Коля нервово сміявся. Оля була його дівчиною. У вікні, омитим вранішнім дощем, раптом з’явилась скульптура Щорса, хлопці глипнули на статую, що повільно промайнула повз тролейбус, ніби вершник скакав до вокзалу.

– Це ж всю із пластиліну ліпити…., – не скриваючи здивування сказав Коля

– Ага, – підтримав Богдан.

Після того, як пам’ятник відлили, пластилін, з якого ліпили модель, закопали в дворі Академії, звідки не одне покоління його тягнуло собі на роботи.

Проїхали Володимирський собор з барельєфами святих Володимира і Ольги.

– Парторг давно на неї зуб мав, схиляв її… сука, – продовжив розповідь про свою дівчину Андрій. Його перебив Богдан, згадавши, що має заїхати до мами, яка працювала реставраторам у майстернях, на що Коля, подивившись на годинник і стиснувши зуби, відказав коротко: «Ну, ладно».

Зійшли на зупинці біля жовтого корпусу університету, де жіноча краса під парасольками біля центрального входу аж зашкалювала, як ніде в місті. Хлопці, сповільнивши ходу, йшли натхненно роздивляючись на всі боки. Потім перебігли дорогу на червоне, на що отримали гучний гудок з молоковоза, і рушили через парк Шевченка, де, як зажди, діди грали в шахи. Студенти-скульптори поспішали, оминаючи великі калюжі на асфальті. Від погоди радянське Місто їм здавалось ще сірішим, ніж звичайно.

Пройшли повз пам’ятник Шевченку, професійно оглядаючи його.

– Ти ж знаєш цю історію?

– Яку?, – розгублено спитав Богдан у старшого друга.

– Ну, про пам’ятник Шевченку.

– А, те що він на п’єдесталі царському стоїть, Олександра, що йому резолюції писав «без права…»

– Да, нє, іншу, – роздратовано перебив Коля і, дивлячись на годинника, проторохтів: «Блін, запізнюємось …Дмитро Олексійович… Дєд буде сваритись».

Але за мить знову, сміючись, продовжив розповідь про пам’ятник Шевченку.

– Да, нє, це другий пам’ятник, перший, що мав тут стояти, замалий виявився. Тоді вони його на Чернечій горі у Каневі, на могилі, втулили, а це вже точна копія, але більша.

Біля росмузею стояв Рєпін у костюмі трійці. Хлопці зайшли у двір музею, оминувши іржаві ворота, де за кутом стояла двометрова статуя Олександру другому, – вся у зеленій патині і вмита дощем. Самодержець ніби забіг у двір, притулився до стіни, й заховався там. Богдан коротко прорік, заходячи до майстерень: «З публічної бібліотеки, єдиний пам’ятник царський, що  вцілів у Місті».

За ним зі скрипом закрились двері з вивіскою «Реставраційні майстерні».

 

12:01

З-а-п-і-з-н-ю-є-м-о-с-ь,  все бубонів собі під носа Коля, лише трохи сповільнивши ходу вже в кінці бульвару.

– Вотета вещ!

Богдан погодився, мовчки махнувши головою. Обоє дивили на «карамельного Лєніна» Мєркулова, що, вмитий недавнім дощем, сяяв на сонці, яке часом визирало з хмар. Богдан, трохи відстаючи від друга, розповідав: «Тут мав стояти Шевченко Андрєєва, конкурс ще перед першою імперіалістичною був».

Вони ледь обминали численних перехожих в однакових плащах і болонєвих куртках. Зупинились перепочити на площі Жовтневої революції, дивлячись на протилежний бік з пам’ятником на горбі.

– Фуфло пам’ятник. Гівняний. Один Андрєєв нормально міг Іліча ваяти все інше – фуло одне, – задумано прорік Андрій.

Подивився на друга і додав сміючись: «Ну, Мєркулов ще норм».

Вони ледь залізли у забитий тролейбус і рушили, притиснені до дверей лице до лиця. Проїхали пам’ятник Ватутіну в шинелі, робочому арсенальцю з прапором, минаючи гармату на Арсенальній  Коля засміявся.

– А це теж не на свому постаменті. Ще перед революцією там пам’ятник Іскри і Кочубею стояли. Здається, навіть табличка збереглась, але перевернута тепер.

Якийсь дід почав сваритися з кондуктором у потріпаній формі і фуражці працівника депо. У тролейбус зайшли контролери і хлопці вискочили на вулицю.

13:20

Пробираючись хащами нового ботсаду, холми якого вручну насипали полонені німці, Коля смішно змінював ходу, мов герой Чапліна в кіні, бо його старі, діряві кеди пропустили воду, а худа підошва – холод ледь весняної землі. На території Видубицького монастиря були якісь радянські установи. Біля дверей храму стояв гурт: чиновники перекурювали, а жінки нескромно заливались сміхом.

Вони зайшли у головний Георгієвський собор древнього монастиря. У центральному і бічних вівтарях стояли моделі пам’ятників Леніну, а у головному вівтарі – найбільший страшний і грубий монумент. Моделі у бічних були менші і ніби не такі страшні.

– Що так довго! – кричав, матюкаючись, дєд Дмитро Олексійович, чоловік старшого віку і середнього зросту.

– Ну, добре, переодягайтесь. І бігом. Нам треба сьогодні три пам’ятника прийняти.

Богдан та Андрій, всунувши ломи до дерев’яної конструкції, крутили скульптуру. Довкола стояла приймальна комісія, що обговорювала сильні і слабкі сторони майбутнього пам’ятника. Собор наповнили якісь моторошні звуки від скрепіння колеса, на якому стояли пам’ятники. Коля зашепотів:

– Видубай, видубай…

Богдан ледь тримався, щоб не зупинитись, підсміючись.

– Мля, не сміши.

Часом хлопці підіймали голову і ставало якось містично страшно від тіней, що кидав пам’ятник на церковні стіни. Уже мовчки вони продовжували крутити колесо, часом виходячи на перекур у двір, по вкритій багнюкою підлозі оскверненої святині.

17:03

Над Печерськими пагорбами, які накривали перші сутінки, око різали контури щойно збудованої і урочисто відкритої Родіни матері, що чорною плямою виступала на тлі Лаврської дзвіниці, ніби конкуруючи з нею за увагу містян і гостей столиці УРСР.

– Нас на першому курсі возили, коли вони не встигали здати в строк. Мля, я стільки там тих обрізків від обшивки набрав, на ціле життя стане.

18:00

– Хороший пам’ятник на вєка, вєчний пам’ятник будєт, – все говорив Дмитро Олексійович, звертаючись до колег

– А де стояти буде? – спитав хтось з комісії, підкурюючи собі сигарету.

– На Данбасє, в шахтьорском городкє какомто.

– Да, на вєка пам’ятник, на вєка, – не заспокоювався і торочив натхненно Дмитро Олексійович, голова прийомної комісії.

На дворі він всунув студентам 25 рублів, гнівливо додавши: «Це вам на двох, але в наступний раз штоби не опаздивалі».

– Спасіба, Дмітрій Оліксєєвіч, – казав російською з легким акцентом Коля.

Виходячи з монастиря, він задоволено кинув другові: «П’ять рублів старий переплатив, погуляєм».

Потираючи задоволено, руки додав: «Розміняємо у гастрономі».

 

22:35

Вечір. В общазі грає музика на касетному магнітофоні, який часом зажовує плівку. Шипить, спотворюючи музику, радіо, увімкнене на повну гучність. На столі, застеленому газетами «Труд», «Ізвєстія» та шматком паперу, з якимось заляпаним академічним малюнком, поміж відкритою банкою з маринованими огірками, кількою, пляшками пива, горілки і портвейна  спить навмисно споєний стукач Володя. Під нерозбірливі шуми з магнітофону і бубоніння радіо відбувається розмова, де всі одночасно говорять з усіма. П’яний кубінець Мігель все розповідає про черги на вєлосіпеди на його рідній Кубі. У кімнаті накурено, але запах озону зашкалює. Весняне повітря залітає знадвору через відкриту квартирку і має запах бурі і грози. На стіні висить плакат із талісманом ХХІІ літніх олімпійських ігор, що проходили в 1980 році в Москві. Символ Олімпіади представлений у вигляді антропоморфного ведмедя, що сміється і стоїть на задніх лапах. Богдан, хитаючись, підводиться і вказівним пальцем вказує на плакат. У кутку сидить Андрій, а у нього на колінах сумна красуня Оля в жовто-блакитних одіяннях, за які її відрахували з Академії.

– А Ви знаєте хто автор?! – аж кричить, захлинаючись Богдан. Алкогольне сп’янніння завше робить з його сміливого трибуна і всі уважно слухають, окрім азіата з африканцем, які очевидно на якійсь тільки їм одним зрозумілій мові намагаються зізнатись один одному в повазі і любові.

– Автор персонажу – книжковий ілюстратор Віктор Чижиков! – Богдан сідає. Далі продовжує вже спокійно говорячи, подивившись перед тим на Володю, який хропів аж пускаючи слину з рота.

– Заплатили аж  120 рублів, хоч за законом мали…

Присутні засміялись, почувши слово «закон».

– То він десь випивав там і жалівся, що мовляв держава несправедливо обійшлась. У КГБ забрали. Більше не жаліється.

Андрій підтримав розмову.

– Натурника нашого бачив. Позавчора з армії повернувся, хотів ще до армії на історичну родіну слінять, а потім у штати, а ці пронюхали призвали до якоїсь секретної частини, мав там якісь папірці підписати про сєкрєтність. Тепер не пускають. Прийшов в Академію і каже мені: «Прийшов далі яйцями світити».

Радіо передавало новини дня. Дикторка тріумфуючім голосом проголосила про обрання нового генерального секретаря ЦК КПРС СРСР Михайла Сергійовича Горбачова. Богдан підняв руку і вказівним пальцем показав на плакат і викрикнув: «О, Міша!»

Прокинувся Володя, дивлячись на всіх розгублено перепитуючи: «Що? Що?»

Богдан, сідаючи назад на табурету, звернувся до нього: «Гєнсєка нового проспав, Володя».

Той далі дивився, кліпаючи очима і не розуміючи. У цей момент у магнітофоні перестала грати музика. За мить гучно і чисто зазвучала впізнавана мелодія Баха «Доля, що стукає у двері». Вітер шарпнув прочинену кватирку і відкрив її навстіж. На дворі почулися звуки грому. Блискавки засвітили небо, стишене радіо передавало запис радянського гімну.

-Це мамена касета, погано записала, – сказав винувато протверезілий Богдан, встаючи аби прокрутити. На що Андрій зауважив: «Не чіпай, най грає».

Компанія сидить мовчки в кімнатці гуртожитку Академії мистецтв, освітлена спалахами блискавок знадвору, слухаючи музику Баха і думаючі кожен про своє.

24:01

Share Button