Сергій Дячук про середньовічний детектив, гуцулів та історію з людським обличчям

Він збирає родинний архів, любить кіно, літературу, а історію переповідає, ніби захопливу стрічку про супергероїв, суперзлодіїв та супервинаходи. В захопленні від гуцулів і вважає, що у Борисполі свого часу розгортались дуже важливі події українського середньовічного детективу. Мазепа та Бандера у розповідях Сергія Дячука – не сірі обличчя з нудного підручника, а «цікавезні українські хлопаки», чиє життя було сповнене пригод.

Бориспільський історик – унікальна особистість. Його власна історія пересипана різноманітними фактами, де є місце роботі в авіації, вкраденій шаблі Богдана Хмельницького та «Білій ріці», що бере початок із Карпат.

Минулого року на світовому конкурсі ілюстраторів відзначили його історичні плакати, окрім того, історик із Борисполя став фіналістом конкурсу новел про декомунізацію «Газети по-українськи». Новелу ви можете прочитати тут.

Більше про історію, трагедію на Скнилові, революції та ХХ століття С. Дячук розповів в інтерв’ю «ТС».

— Сергію, ви історик, письменник, певний час працювали одразу у кількох музеях – столичному та бориспільському…

— Хочете дізнатись, як я докотився до такого життя?

— Так!

— Це було моє велике повернення до Борисполя. Тут я народився і виріс. До 20 років був російськомовним, а потім пішло – життя закрутило. Мріяв про історичний факультет, а вступив до Київського оптико-механічного технікуму. Навіть диплом маю. Свою мрію про вищу адукацію на історичному факультеті втілив у Переяслав-Хмельницькому. Вступив, навчався заочно і працював у Департаменті авіаційного транспорту. Був там, коли сталася трагедія на Скнилові. Бачив, як лихоманило наші ВПС, – кримінальні справи, заборона польотів. На поверсі управління авіабезпеки СБУшники курили і перешіптувались, що катастрофа була не випадковою. Надійний літак, професійний екіпаж… Не виключено, що це була спецоперація. Путін уже тоді планував, але ще не збирався вгрузати у конфлікт. Для когось це просто чутки, а для історика – ключ до розгадки.

До слова, департамент наш розміщувався в унікальній будівлі, де колись був офіс українського «Аерофлоту». Після розпаду СРСР авіалінії збанкрутували. Історія темна, як і всі 90-ті.

— Усе добре, але чому мрію вирішили втілювати в Переяславі, а не в столиці?

— На другому курсі була ідея перевестись у престижніший виш, приїхав у Шевченка, але мені одразу не сподобались усі ті коридори і радянський дух, що ніби законсервований у теперішньому універі. Переяслав-Хмельницький припав до душі одразу, хоч і провінційний. Переважно у нас вчилися ДАІшники, які мали отримати «зірки». Немає сенсу переповідати, як заочно здобувають освіту. Але ж яка природа! Виходиш на луг – читаєш, медитуєш, а поруч корови пасуться. Поза тим, було у Переяславі місце і скандалам, коли звідти шаблю Богдана Хмельницького вкрали, яку Ян Казимир подарував. Потім її повернули, міліція знайшла. Проте є питання: чи це дійсно артефакт, чи все ж підробка. Це не озвучують, оскільки тема дуже болюча.

— А як до першої української книгарні втрапили?

— За оголошенням. Довго обирати між книжковим та магазином шпалер не довелося. Співбесіда була дуже серйозною. Мені пощастило, що знав, хто такий Жадан, Дереш Андрухович, Забужко. Тоді це були екзотичні прізвища, і мої конкуренти «валилися» на тому. Працювалося цікаво. Усе українською – авантюризм. Тоді всі казали, що це єрунда, адже у Києві панує російська. За вікном 2007-ий – скрута, часи пізнього слабкого Ющенка. Уже тоді, певно, маячило це президентство-катастрофа Януковича-Табачника.

— Тоді й з’явився задум «Білої ріки»?

— Так, тоді все надихало, щоб зафіксувати свою родинну історію. Ми більше знаємо про Середньовіччя, ніж ті події, що були 70 років тому, які сформували обличчя світу сучасного. І нинішня війна –  це останні залпи Другої світової. Знаєте, по-особливому сприймаю всі ці вітри історії. Матеріали до книги збирав і накопичував з дитинства. Пам’ятаю страх бабусі, яка жила у Карпатах, перед формою. Коли приходили пожежники, вона тікала і ховалась у лісі, аби не виселили і не депортували. Презентація книги стала для всіх шоком, адже люди, у більшості, сприймають гуцулів через Коцюбинського.

— А хто ж такі гуцули, на думку Сергія Дячука?

— Знаєте, Буковина, гірська частина краю, – це дуже цікавий ре-гіон – серце Карпат і правне продовження Трансільванії. Храми, костюми, побут – все інше. Єдине, що нас єднає з материковою Україною, – мова. Насправді, ніхто не скаже, хто такі гуцули. Провідний тюрколог Любомир Гайда говорив, що гуцули мають більше спільного з тюрками. І щось у тому є, адже моя тітка більше на туркеню схожа. Є багато перегуків і з Кавказом. От взяти хоча б зварги (натільні хрести, прикраси), такі є тільки у гуцулів та грузинів.

— А як вам «Останній москаль»? Там теж про гуцулів багато…

— Це страхіття і жахіття. Мене цей серіал травмує, не дивіться його.

— З гуцулами з’ясували, тепер повернемося до Борисполя. Чи ж така цікава історія маленького міста?

— Місто, що має тисячу років, – рай для історика. Щодо ідентичності, то ХХ століття не пошкодувало Бориспіль, церков, які є на фото Таранущенка. Цей чоловік багато знімкував у 20-30-ті. На його світлинах старий Київ, міста та містечка — старий світ, який зник. Дивишся і не впізнаєш. Відчуваєш відповідальність, що важливо зафіксувати ці історії і передати нащадкам. Це було таке собі месіанство.

Чи цікава історія маленького міста? Ще б пак! Одне вбивство князя Бориса чого варте! Ця подія визначила подальшу долю Київської Русі. Справжній середньовічний детектив. А козацька доба і Сулима, який звів перший кам’яний храм  на всій Лівобережній Україні на честь визволення з галер? Це цілий роман захоплюючий. А Мазепа? Та ним же надихались Пушкін, Гюго та Байрон, адже саме цей чоловік створив українське бароко. Мазепа українізував Київ і, взагалі, встиг за 20 років більше, ніж усі міністри культури і президенти разом взяті. Біда в тому, що ми не вміємо це  популяризувати через масову культуру.

— Хто є автором вашого улюбленого підручника з історії?

— Субтельний. Перші мої знання з історії я почерпнув із його книги,  яку «Либідь» видало у 1991 році. Це перша і єдина адекватна, нормальна книга, бо досі, на жаль, не видали кращого популярного підручника з історії України.

— Що для вас історія?

— Історія — візія певних подій із певного кута зору, сукупність подій, явищ, культури, релігії і військової науки. Це не тільки дати. Мені подобається західний підхід, де історію висвітлюють через призму однієї маленької людини, а не бездушно, як у трьохтомнику маршала Жукова про війну. Той, хто пише історію, володіє майбутнім. Ми маємо змагатися за те, щоб можна було її об’єктивно висвітлити і вчитися на своїх помилках.

— Чи можливо абсолютно об’єктивно висвітлити історію?

— Ні, повністю ні, це ідеал. Проте варто доносити правду. Неоціненний подарунок для України та її історії зробив останній із племені черокі – Джеймс Мейс. Він збирав свідчення людей, які пережили Голодомор, фіксував їх на плівку, а потім передав у Національну бібліотеку… За п’ять років плівки зіпсувались, і всі ці масиви зникли. Зараз зробити щось подібне – нереально. Отже, виходить, що етнічний індіанець відкрив українську трагедію біблійних масштабів, а ми не змогли розпорядитися цим даром через наш жалюгідний рівень істориків, через недбалість нашу втрачаємо насправді багато.

Проте Україні щастить. Її історію все одно досліджують. Парадокс, про Мазепу таки найкраще написала росіянка Таїрова-Яковлєва. Вона ж досліджує його батуринські архіви і не боїться називати речі своїми іменами.

— Ви так смачно розповідаєте про історію України. Не плануєте написати якусь науково-популярну працю чи, може, підручник?

— Поки ні. Проте у 2006-2007 роках я взявся робити плакати про видатних українців, збирав артефакти. Минулого року цю роботу відзначено на світовому конкурсі ілюстраторів. Була ідея зробити читанку, але за мінімуму моїх інтерпретацій.

Мені імпонує, що багато батьків самі роблять абетки дітям. Вони вдосконалюють систему, яка пробуксовує. Нині маємо нового  міністра, то, можливо, щось зміниться. Є концепція викладання людяної історії із людським обличчям. І ще — важливо не впадати в істерику щодо Бандери та Шухевича, а подивитися на них адекватно.

— Тобто?

— Розглядати ці постаті з точки зору оточення, яке формує людину. У Бандери батько  був греко-католицьким священиком у сільській парафії і справжнім патріотом. Покоління усусів (Українських січових стрільців – ред.) – грандіозне покоління. На жаль, їм не вдалося на клаптику імперії Габсбургів створити українську державу. Всі держави, що таки відбулись тоді, засновано на уламках австрійської бюрократії. Якби та держава, за яку усуси змагалися, повстала, була б зовсім інша історія.

І ось у цьому середовищі ріс Степан Бандера. Його брати були у Пласті, а сестри не зреклися провідника навіть у засланні.

— Ще одна болюча тема – УПА…

— Важливо чітко знати факти і дати, це суттєво щодо УПА. Я ніде не натикався, щоб стояли акценти на даті створення, а це осінь 1942 року, коли Радянський Союз вже ніби програв війну. В абревіатурі є слово «повстанська», а тепер задумайтеся, проти кого ж повстала УПА? Їй в основному закидають, що вона стріляла в спину радянським воїнам чи воювала з радянською армією, але основна причина її створення – це примара можливої поразки німецьким окупантам, що з’явилась на горизонті. У цьому випадку ключем до розуміння  феномену УПА є саме ця дата.

— А Волинська трагедія?

— Різанина на Волині – одна з найбільших гуманітарних катастроф ХХ століття і часів війни. Проте це все треба переступити, примиритися. Німці примирилися з французами. Ми йдемо цим шляхом, але є багато підводних течій.

— Нам би примиритися з собою…

— Більшою мірою це протистояння поколінь, а також Заходу і Сходу. Іншого очікувати й не варто було. Зверху має подаватись приклад позитивний. Якщо ми говоримо про економію, то чиновник першим має пересісти на велосипед чи громадський транспорт.

Так, німецький посол Штудеман, який дуже багато зробив для України, віддав своїх дітей вчитися у східну Німеччину, одразу після падіння берлінської стіни. Спершу було відторгнення, але за короткий час крига скресла.

І ще один цікавий факт. Німеччина вклала в реінтеграцію східних територій 90 млрд євро, але в економічному плані відтік все одно йде, є депресивні райони. Ті 40 років будуть ще довго відгукуватись. А що вже говорити про нас і ті жахи, що мали місце у 20-30-их. І це не тільки Голодомор. Скільки всього ми ще не знаємо, скількох сторінок бракує нашим підручникам історії!

— Чи можна вмістити ХХ століття в один підручник, щоб доступно все пояснити?

— Ні. Це дуже страшне століття. Ще трагічніше, що воно було покликане стати тріумфом людини. Всі очікування були: радіо, паровий двигун, економічний вибух, срібне століття у російській культурі й Врубель, який передчував катастрофу.

Більшість проблем, які ми маємо, – це недавня історія. Ті, хто протистоїть українській армії на Донбасі, — люди з покаліченою свідомістю та дикою сумішшю ідентичності. Як може ужитись імперський і радянський прапор? І цей хаос виник через те, що немає нормального викладання історії. Підручник тут надважливий, але без бравад.

Дітей потрібно спрямовувати, давати їм якісь маяки, щоб вони у цьому морі плили, а не забивати їм голову гаслами. Має бути закладене правильне розуміння певних речей, аби згодом політики не змогли їх використати у своїх планах.

Тоня ТУМАНОВА, «ТС»

 

Share Button