Смарагдове кохання сторіччя

1961 року в нашому місті народилася нова сім’я Соколових – Віталія Ілліча і Валентини Павлівни. Цього року, 2 вересня, вони святкуватимуть смарагдове весілля – 55 років подружнього життя. У чому ж секрет їх подружнього довголіття?

Віталій Ілліч родом із села Старий Ряд Калінінської (нині Тверської) області. Як чимало його тодішніх однолітків, мріяв про небо. І зумів свою мрію здійснити. Став військовим штурманом. А з 1957 року служив у Борисполі. На його рахунку чимало складних польотів у небі України та країн ближнього зарубіжжя.

Валентина Павлівна народилася в місті Борисов Мінської області в родині військового, її батько – росіянин, мати – білоруска. У Борисполі їх родина мешкає з 1951 року. Тут Валя закінчила із золотою медаллю школу № 5 (перша така медаль у школі), навчалася у Київському Державному університеті імені Тараса Шевченка, отримала направлення на роботу до Київської обласної колегії адвокатів і майже сорок п’ять років пропрацювала адвокатом Бориспільської юридичної консультації. Вона одна з перших  у нашому місті одержала звання Заслужений юрист України.

З дозволу смарагдового подружжя відсунемо трохи завісу над їхнім життям.

Подарунки долі

Передноворічний подарунок — кохання на все життя

Слухаючи Валентину Павлівну, подумала, трапляються ж такі дива: доля, а може, Бог, дарує нам  справжні подарунки, про деякі з яких одразу й не здогадуємося. 31 грудня,  усього за кілька годин до настання Нового 1961 року, у рейсовому автобусі «Бориспіль-Київ» їхала до університетського гуртожитку з домашніми харчами молода дівчина. А поруч  ще зовсім юні офіцери, і теж на зустріч новорічних свят до родичів. Один із них виявився Валиним (а то була вона) знайомим. Привіталися, розговорилися.  «А це мій друг Віталій», —  кивнув Валин приятель у бік симпатичного  кароокого військового з  привабливою ямочкою на лівій щоці. Молоді люди зустрілися поглядами  і між ними наче промайнула  іскра. При в’їзді до столиці хлопці вже були готові змінити свій маршрут і їхати з Валею до гуртожитку, та вона не погодилася.

Під час зустрічі Нового року пригадувала того молодого кароокого з ямочкою. Чомусь була впевнена: вони обов’язково зустрінуться знов. І тому так зраділа (і не тільки вона), коли побачила Віталія напередодні свята 8 Березня в універмазі «Жовтень». Він саме обирав подарунок для мами і попросив Валю допомогти. І звісно ж, цього разу вже не відпустив її просто так, запросивши на вечірній сеанс у кіно. А потім провів додому… З того часу вони вже не уявляли життя один без одного і намагалися зустрічатися за будь-якої нагоди.

У серпні Віталію надали відпустку і він одразу ж повідомив про це кохану. «Ти надовго їдеш?» — запитала. «Ні, ми поїдемо разом!» —  несподівано відповів молодий чоловік. «Як друзі?» «Ні, як подружжя! Ти згодна?» Вона навіть не очікувала від себе такої швидкої і щирої відповіді: «Так!»

Подарунок на день народження — урочиста реєстрація шлюбу в Палаці одружень

Бориспільський РАГС розташовувався тоді у відділі міліції. А Валентині й Віталію мріялося, щоб усе було урочисто, щоб цей незвичайний день запам’ятався назавжди. Тож вирішили звернутися до Київського Палацу одружень. Та оскільки столичної прописки в них не було, їм відмовили у реєстрації. Та не такими були ці закохані, щоб не поборотися за здійснення своєї красивої мрії. Чоловік, який працював заввідділом у Міністерстві юстиції, куди звернулися після відмови, був їм зовсім незнайомий, проте зателефонував до Палацу одружень… і все владналося.

Дивний збіг обставин, наче ще один чудовий подарунок, — реєстрацію призначили на 2 вересня, Валин день народження. І тепер протягом усього подальшого подружнього  життя закохані відзначатимуть подвійне свято!

Найкращі в світі сукня, весілля, медовий місяць

Розпочалася підготовка до весілля. Салонів чи пунктів прокату весільних суконь тоді не було, але й тут поталанило, адже набагато оригінальніше виглядала сукня, пошита за три дні, з тканини лимонного кольору з білими набивними квітками. Весілля вдома у Валі було скромним, гостей небагато — лише родичі та найближчі друзі. Та для Валентини і Віталія воно здавалося найкращим у світі. Хоча для того, щоб усі гості помістилися у однокімнатній квартирі, де мешкали Валя з мамою (її тато на той час уже відійшов у інші світи), довелося виносити ліжко і диван.

А потім з мамою Віталія Марією Василівною, яка приїхала на бориспільське весілля, молодята вирушили до його рідного села. Там уже розпочалися оглядини: родичі, знайомі та й просто односельці з цікавістю розглядали молоду, яку Віталій знайшов в Україні. Їх медовий місяць промайнув у прогулянках до річки, лісу, на свіжому повітрі серед прекрасної природи. Обоє були такі щасливі, що не помічали плину часу.

«Білий сніг на зеленому листі…»

У Валентини Павлівни слова цієї красивої пісні асоціюються з доброю подією в їх з Віталієм подружньому житті. Адже спочатку молодятам довелося жити в одній кімнаті з тещею Ніною Потапівною: всього траплялося, але молода дружина завжди була мудрою, лише казала «люблю обох», «розбирайтеся самі», «шукайте взаєморозуміння».

Згодом подружжю дали однокімнатну квартиру у тому ж будинку, де спочатку мешкали разом з Валиною мамою. Комуналка з пічним опаленням, без газу та гарячої води, але яка ж то була радість! Самі зробили ремонт, і не біда, що ця перша власна кімната була кутовою і холодною, а на зеленому листі, майже як у пісні, взимку поблискувала  паморозь. Кімната все одно здавалася світлою і сонячною навіть у похмурі дні, а, може, її зігрівало їхнє кохання?

Як Віталій сусідці допоміг

Валентина Павлівна розповідає: «Це трапилося на початку нашого подружнього життя. Мій Віталій з багатодітної родини, де не було понять «чоловіча» і «жіноча» робота. Усе в сім’ї робили разом. І своїх синів так виховали. Мій чоловік умів робити все і робив швидко. Нашими сусідами по комуналці була родина колеги Віталія, також льотчика. Вони були трохи старшими за нас і мали вже двох дітей.

Мені часто просто шкода ставало сусідку. Вона приїздила з роботи в обідню перерву (а працювала в аеропорту), розігрівала їжу, подавала чоловікові. А сама часто поїсти не встигала. Одного разу забігає до мене зі сльозами радості на очах. «Дякую твоєму Віталію. Ми живемо з чоловіком уже чимало років, а він уперше зібрався поїхати на ринок, запитав, що купити!» Справа в тому, що той чоловік побачив, як Віталій мені допомагає, тож стало соромно. З того часу її чоловік сам став розігрівати собі обід, та й взагалі розпочав допомагати дружині в усіх домашніх справах».

Сергій, Серьожа, Сергуня

Найкращим подарунком долі для подружжя стало народження сина. Уже після його появи на світ зізналися одне одному, що обоє мріяли саме про хлопчика.  А ось із іменем визначитися ніяк не могли. Реєструвати новонародженого чоловік пішов до РАГСу сам, Валентина після важких пологів погано почувалася. Коли ж повернувся, мовчки поклав свідоцтво на стіл. Молода дружина сама взяла його і дізналася, що їхнього хлопчика звуть Сергій. Хоча Віталій і побоювався, що не догодив їй, та вона без заперечень сприйняла чоловіків вибір, ім’я сина  відразу стало рідним і близьким. Скільки ж  різних форм,  пестливих також — Сергійко, Сергуня, Серьожик.

Сергійко так і залишився єдиною дитиною. Та проблем вистачало. Так, у садок була велика черга. Тому доглядали його втрьох — Віталій до польотів або після них, і мама з бабусею, які  брали його часто  на роботу. Бувало, під час судового засідання із кабінету секретарів, що поруч, чулися «постріли», то Сергійко грав із секретарками у війну. А суддя жартома оголошував перерву для припинення «військових» дій.

Навіть не помітили, як швидко минули роки. І ось уже син вирушає до школи, а на запитання, чи сподобалася вчителька, серйозно відповідає: «Так, вона гарна, літнього віку, ну як наша мама». А мамі на той час було лише тридцять два роки.

Рятівні кола долі

У цьому буремному світі, повному несподіванок і небезпек, не варто, звісно, розраховувати на одні лише подарунки долі. Та, як би там не було, навіть у важких ситуаціях, відчуваєш: хтось підтримує, хтось тобі допомагає. Валентина мала змогу переконатися в цьому після одного страшного випадку, про який і нині згадує не без хвилювання.

Серьожі тоді було лише два роки. Готувала на кухні сніданок, а він грався в кімнаті. І… раптом запала незвична тиша. Вбігла до кімнати і закам’яніла: марля на кватирці, якою вона була щільно обтягнута, піднімається від протягу, а дитини немає.  В уяві миттєво  страшна картина. Уже не пам’ятає, як опинилася на вулиці. А там… її Сергійко стоїть і плаче, але більше від страху, що не послухав маму. Як він перевернувся у повітрі, приземлився на ніжки, про що розповіла потім сусідка, яка все це бачила, і досі лишається загадкою. Та допомогу у лікарні (вона таки викликала «швидку») довелося надавати не Сергійкові, а його мамі. Прибіг Віталій, якому повідомили про нещасний випадок у військову частину, і міцно-міцно пригорнув їх обох, бо що скажеш у таких випадках?

Тоді ще молодий чоловік не здогадувався про ще одне важке випробування, яке чекає на нього попереду, — загибель товаришів. На  місці одного з них міг опинитися він…

«І на прощання махну тобі срібним крилом»

…У 1968 році у зв’язку з загостренням обстановки на радянсько-китайському кордоні військову частину, в якій служив Віталій, перевели до Забайкалля. Ескадрилья залишала Бориспіль саме в  день його народження. На військовому аеродромі біля кожного літака зібралися члени сімей екіпажу попрощатися. Останні обійми, поцілунки, лунає команда керівника польотів, і перший літак швидко здіймається в небо. За ним другий, третій… останній. Кожен з них робить прощальне коло над рідним аеродромом і лягає на заданий курс.

Віталій повернувся через два роки. Його комісували за станом здоров’я. Причиною стала страшна катастрофа на аеродромі. Тоді він був черговим штурманом і  за певних обставин будь-якої миті був зобов’язаний  замінити товариша, який вирушав у політ. Та цього не трапилося. Екіпаж виконав завдання і вже мав повертатися. І раптом різко погіршилися погодні умови — закружляла снігова віхола, тому літак приземлився лише з третьої спроби. З нього ніхто так і не вийшов. Коли товариші відчинили дверцята, всі члени екіпажу від сильного поштовху об землю миттєво загинули.

Віталій дивився на загиблого товариша, а в уяві поставала картина: це ж він сам стоїть і дивиться на себе. Був сильний нервовий стрес, довге лікування, що не дало очікуваних результатів, за штурвал він так і не зміг сісти, хоча дуже хотів цього.

І просто жити на землі, радіючи кожному дню…

Скільки ж душевного такту потрібно було тоді Валентині, щоб зрозуміти, підтримати чоловіка,  власним прикладом показати: треба продовжувати жити, знаходячи радість у кожному  дні! Не лише з тугою задивлятися у небо над Борисполем, де так часто нагадують про польоти сріблясті літаки.

Удвох  ніби заново починали життя. Своєрідними ліками для душі ставала природа: відкрили для себе красу навколишніх лісів, яка вабила  навіть узимку.

Якось несподівано помітили: суперечки ставали дедалі рідшими, певно,  з плином літ навчилися розуміти одне одного. Тож відповідаючи на запитання журналіста, не змогли навіть пригадати, коли сварилися востаннє. І досі чоловік  називає дружину пестливим іменем Валюшка. А вона його і як молодша на три роки, і на знак поваги  Іллічем іноді величає.

«Він тупає поволі…»

Сьогодні смарагдове подружжя засмучує, що не можуть вибратися на улюблену природу, оскільки Віталія Ілліча почали підводити ноги і зір. Тож знаходять  розраду в іншому — читанні. Чоловік любить книги про видатних людей, полководців, гетьманів, історичні романи, їх йому охоче читає його Валюшка. Їм ніколи не буває нудно вдвох: переглядають сімейні альбоми, згадують історії зі свого довгого життя,  друзів та знайомих, яких дедалі менше лишається на цьому світі.

А з якою  радістю зустрічають бабуся і дідусь свого єдиного внука, названого на честь діда Віталієм. Він пішов бабусиною і татовою стежкою: навчається у Київському національному університеті імені В. Гетьмана на юридичному факультеті й одночасно у Київському інституті музики імені Р. Глієра.

Життя, яке вони обоє так люблять, триває. Іноді  підносячи несподівані, але такі  приємні сюрпризи. Одним з таких став для Віталія вірш від Валентини — маленьке зізнання в коханні, написаний у формі ронделя: «Він тупає поволі, я радію. У нашому житті усякі дні були, бо більш п’яти десятків прожили і думати про гірше не посмію. Бували радощі, розлуки і надії, та залишались вірними завжди. Він тупає поволі, я радію. У нашому житті усякі дні були. Вже сива голова, та я частенько мрію про те, щоб милиці відкинув назавжди і ми в улюбленому вальсі тур пройшли. Від цих простих думок я веселію. Він тупає поволі, я радію!»

Наталія Можайкіна, «ТС», фото з сімейного альбому