Ігор Шалімов: «Мої амбіції – виробництво»

У звичайному робочому кабінеті на Запорізькій, 16 на центральній стіні під маленьким портретом гаранта – великий український прапор, розписаний автографами воїнів АТО; на магнітно-маркерній дошці — розрахунки з багатьма нулями, у шафі-вітрині з одного боку виблискують грамоти, з іншого, ближчого — ікони, а на столі серед паперового хаосу свіжі номери газет  – «Трудова слава» і «Вісті».

Господар офісу 32-річний виробничник Ігор Шалімов – представник третього покоління відомої в Україні будівельної династії Шалімових із Борисполя, який у 26 років зробив ставку на родинний бізнес, перекваліфікувався з військового на будівельника,  й,  починаючи з кризового 2009-го, сміливо взявся модернізувати тоді збитковий скромний цех на Бориспільському комбінаті будівельних матеріалів (БКБМ). А згодом, ставши спочатку директором, тоді головою правління організації, зумів вивести продукцію заводу на конкурентоздатний в країні рівень. Сьогодні БКБМ налічує 11 виробництв, основою яких є виготовлення бетонних і залізобетонних конструкцій, випускає 370 найменувань матеріалів типу «усе для будівництва», товарообіг організації зростає – за 12 місяців 2015 року в гривнях він становив близько 100 млн, у фірму вливаються інвестиції. А сам Шалімов-молодший є повним бенефіціаром свого дітища і правою рукою  у великій будівельній діяльності батька, Шалімова-старшого.

Молодому бізнесмену чималі статки не нав’язали пиху та зверхність, каже, що гроші – лише кров для бізнесу і можливості, наприклад, для благодійності чи волонтерства, чим і займається у вільний від виробництва й депутатства час; а по життю він рівняється на своїх славних предків.

— Гладко складалася кар’єра? Розкажіть про своє становлення.

— Я корінний бориспілець, народився тут, ходив у «Світлячок», вчився в школі № 8 до 9 класу.  Потім вступив до Київського воєнного ліцею ім. І. Богуна, де було 17 претендентів на місце. У 2006 році закінчив Національну академію служби безпеки України, за фахом юрист, попрацював оперативним співробітником 1,5 року, звільнився і пішов на будівництво майстром монтажних і будівельних робіт, хотілося самореалізації, творити щось конкретне, а не займатися пустослів’ям. Було важко, тоді не тямив у будівництві, мав візуальне уявлення про процес, бо в дитинстві їздив з дідом та батьком по об’єктах. Заочно вступив до Полтавського інженерно-будівельного інституту на спеціальність «промислове й цивільне будівництво». У 2008 році вдарила криза. Тоді працювали у Броварах, будували логістичний комплекс, за два тижні чисельність людей зменшилася з 700 до 50 осіб, роботи не було. Як годувати родину? Створив фірму з ремонту квартир і офісів у Києві. Тоді дуже допоміг батько: запропонував займатися  цехом полівінілхроридних конструкцій на БКБМ, де трудилося четверо людей. Так почалася моя кар’єра виробничника. Менеджмент і маркетинг принесли результати. Постало питання серед 90 акціонерів комбінату призначити мене директором усього виробництва. Були полярні думки у старожилів, мовляв, як «пацан» керуватиме заводом бетону без досвіду? А на комбінаті розруха: один локомотив розібраний на металобрухт, виробничих потужностей не вистачало, обладнання 70-их років, фірма не заробляла… У 2010-му я став директором ПрАТ «БКБМ», зміни почалися із кадрів та вкладання у свідомість співробітників, що кожен є гвинтиком одного механізму. Пішли тендери, розвиток, ми жодного об’єкта не кинули. Шість років тому товарообіг комбінату становив 1 млн грн на рік, на сьогодні показники зросли в рази: за 6 місяців поточного року товарообіг становив 56 млн грн. Як голова правління роботу команди вважаю задовільною, на три з плюсом, ніяк не на п’ятірку.

Коли продукція пішла валом, створили «БКБМ плюс» та «Центр комплектації об’єктів будівництва» – це торгові доми з реалізації продукції при комбінаті. Я займаюся виробництвом, менеджментом, а продавати вироблене не вмію.

— Які труднощі у веденні виробництва в економічно несприятливих українських реаліях?

— Хтось у цих реаліях бачить крах і поразку, а я – можливості. Коли б не та криза, ми б не змогли піднятися, бо ринок, що існував до 2008 року, був поділений між великими гравцями, кланами, і вхід туди коштував великих грошей, яких ми не мали, зате було велике бажання.

— Сьогодні Шалімови є кланом на будівельному ринку? Місцевому – точно.

— Знаєте, нас можна по-різному називати: кланом чи злочинним угрупованням, а може, доброчинним угрупованням (сміється). Вважаю, здорова підтримка у бізнесі – це нормально. Я пишаюся успіхами батька, який не побоявся у період кризи, на початку 2000-их, коли не існувало правил, маючи однин вагончик, створити компанію, що сьогодні входить у тридцятку найбільших в Україні. Що поганого? У нас працює понад тисячу бориспільців, які отримують стабільну зарплату. Клановість у тому, що Шалімови тримаються разом і в будь-який момент готові підтримати один одного? Це правда. Ми нещодавно виграли тендер на 320 млн грн на будівництво у Бродах Львівської області заводу французької компанії Nexans з виробництва кабельно-провідникової продукції, обійшовши 27 фірм у західному регіоні, де діють свої потужні клани, порівняно з якими наш є зовсім невеликим. Тендер був прозорим, ніхто ні на кого не тиснув, бо владних вказівок не існує, як колись: губернатор стукнув кулаком по столу, й мусиш дослухатися. Бізнес – це конкуренція, є задоволені нами, є не дуже.

— Ви згодні із твердженням: «Україна – це Європа»?

— Україна – це Україна. Я об’їздив чи не всю Європу, 50% точно. Кожен народ кожної країни вболіває за власне благополуччя і примножує його своєю працею. Ми будемо потрібні світу, коли станемо самодостатніми. Жебраки нікому не потрібні. Коли наш комбінат був у критичному стані, замовники морщилися: ну, хто ви, що там у вас, який там комбінат? Держава, як підприємство, повинна щось виробляти, продавати, купувати, розвиватися. Мені близькі європейські цінності, де система для людини, де чиновники служать народу, а не навпаки. Радянська ментальність уже в минулому, але українці втомилися від хамства, мажорства, бездіяльності верхів, які опинилися там, бо працюють ліктями. Який рецепт змін? Почати з себе! Чим займаєшся ти, прокинувшись вранці, п’єш пиво чи каву, куди викидаєш сміття, на роботі «вкалуєш» чи дрімаєш? З цього слід починати. Потрібна чітка система, за якою має функціонувати держава, а такої немає.

— Як волонтер Ви їздите в АТО. Здається, війна за ідею переросла у війну без правил, стратегії і прогнозів.  Волонтерство ще  потрібне?

— Щоб чума сепаратизму не розповсюдилася, щоб у дворі мого виробництва не стояли танки з прапорами ДНР, а йшли машини з бетоном, я серед волонтерів допомагаю добровольчим батальйонам, які стримали першу і наступні хвилі агресії, бо армія і держава неефективні. У мене на окрузі 1600 осіб, і кожен з них хоча б по 50 грн відправив у АТО, навіть в кого пенсія 1000 грн.

— Чи можливе закінчення конфлікту, що зараз загострився?

— На комбінаті 15 інженерних працівників, 10 з них – переселенці з Донбасу. Із 280 співробітників 40 осіб зі сходу. Ми беремо їх на роботу, винаймаємо їм квартири, а вони приходили до нас з острахом,  думали, що їх будуть тут гнобити, принижувати. У багатьох людей зі сходу пригнічена воля, вони бояться висловитися. То як говорити про європейські цінності, затухання конфлікту? Там люди були «зазомбовані», а війна додала їм зневіри і агресії. Вважаю, що військового вирішення конфлікту не існує. На сході потрібні вибори не під дулом автомата, а демократичні. Для цього Україні доведеться укріпити кордони і взяти їх під контроль. Але зараз це неможливо, допоки щось у великому світі не зміниться нам на користь. АТО – це горе національного масштабу, там гинуть люди, а держава мало на що впливає.

— Ви з тих чоловіків, хто готовий брати зброю і захищати свою землю, коли, не дай Боже, виникне така потреба?

— Так! У мене там автомат лежить, бронежилет (показує вглиб кабінету). Колись я вчився військовій теорії, але практичного досвіду не маю. Числюся на спеціальному військовому обліку у військкоматі. Думаю, чоловік 100 з комбінату теж готові взяти зброю.

— Правда, що Ви набрали найбільше голосів серед колег в «Нашому краї» на виборах-2015? Як вам перше депутатство?

— На рейтинги не дивився. Як депутатство? Думав, що у міській раді більше конструктиву принесу людям, але за все доводиться боротися. З іншого боку – нинішньою каденцією прийнято ключові рішення: будівництво «Рошен», двох садочків, школи. Політиком себе не вважаю, мій обов’язок – виконати передвиборчі зобов’язання і привчати людей до самоорганізації. Я сказав виборцям: «Люди добрі, я дам вам матеріальну складову, а ви самі робіть. Я не фарбуватиму вам батареї у під’їздах, не вкопуватиму лавочки».

— І не фарбували?

— Ні. Я, на жаль чи на щастя, у своєму житті не забив жодного цвяха (сміється).  Коли дружина просить повісити картину – це проблемка. Якщо серйозно, то на окрузі у мене створено будинкові комітети, регулярно проводяться збори, суботники. Немає проблем.

— Навесні цього року Ви придбали газету «Вісті»? Чому взялися за малоприбутковий видавничий бізнес?

— Мені цікаве все нове, є певні амбіції. Хто вам сказав, що газетна справа — малоприбутковий бізнес? Так склалося, що у Борисполі не розвинений ринок друкованої продукції, як у Броварах, де існує 17 газет. «Вісті» можуть стати нормальною регіональною газетою, відкрити свої осередки в Броварах, Переяславі, Яготині. Підкреслюю,  я не розглядаю газету як інструмент політичного впливу. У мене в Фейсбуці 1,5 тисячі постійних відвідувачів, хоча зареєструвався у соцмережі перед виборами, мені подобалася швидка реакція на інформацію і Інтернеті.

— Люди говорять, що Вам потрібна своя газета для піар-кампанії, бо Ви балотуватиметеся на міського голову? Передавання влади з рук в руки в Борисполі можливе?

— А чому мене люди висувають відразу не в народні депутати? Борисенко, наприклад, сміливо претендував бути у Верховній Раді. А я що, гірший? (сміється). Хто у вашому розумінні мер будь-якого міста? Людина, на яку спустилася манна небесна, і він долари гребе лопатою? Чи, може, ця посада – тихе болото. Знаєте, де ще, у якому місті країни за міського голову проголосувало 50 % виборців? А за Анатолія Федорчука проголосували, і я пишаюся тим, що йшов разом із ним у команді. Згадайте Бориспіль 10 років тому. То як вважаєте, у нас мер на своєму місці?

Чи вистачить досвіду мені, 32-річному виробничнику, зробити ситуацію в Борисполі кращою?

— Директором ви стали у 28. Не побоялися.

— Тоді на комбінаті було все настільки погано, що гірше я зробити вже не міг. У мене немає політичних амбіцій, прагну працювати у тандемі з ефективними менеджерами у владі, такими як А. Федорчук. Мої амбіції – це виробництво. Хочу бути господарем конкретних результативних справ. Цього року БКБМ зайняв 26 місце в Україні серед виробництв залізобетонної продукції. Це досягнення для нас, але не межа. Близько мільйона гривень податків щорічно надходить до міської казни з БКБМ.

— Що Вас мотивує займатися благодійністю?

— Є потреба зробити щось реальне для міста і ні перед ким не звітувати. Це по-перше. По-друге, своїм прикладом хочу показати людям, що немає в житті нічого неможливого для кожного. Я виріс у бідності, моє дитинство минуло в маленькій квартирці з бабусею Поповою Галиною Олександрівною, вона була вчителькою хімії. У нас постійно бракувало грошей, відпочивав я у Кийлові. Зараз усе змінилося. Якщо людина захоче щось зробити у цьому житті, щоб піднятися, і буде для цього працювати, дотримуючись норм соціуму, то є висока ймовірність, що все вийде.

Інший приклад. Я закінчив школу давно, але досі там нічого не змінилося. Не хочу нікого звинувачувати. Просто збираю колектив і кажу: хлопці, ми заробили стільки-то, давайте допоможемо дітям, зробимо комп’ютерний клас, придбаємо щось. Ось чек на 60 тис. грн на купівлю інтерактивної дошки. Навіщо? Щоб діти вчилися в сучасних умовах.

— Вважаєте себе багатою людиною?

—  Морально – так. Ментально – так. Фінансово – ні. Гроші – це лише кров для бізнесу. Вважаю себе самодостатньою особистістю.

— Батьків авторитет допомагає чи тисне?

— Всю історію людства стосунки батьків і синів були, м’яко кажучи, непростими. Але я вдячний долі, що подарувала мені такого батька, який є для мене вчителем і близькою по духу людиною, він завжди вислухає, почує і скаже правду. Це важливо. Батько ніколи не нав’язує мені своєї волі, навіть коли передбачає, що я помиляюся, можу спотикнутися.

— Який ви син?

— Нівроку: зріст 184 см, вага 90 кг (сміється). Коли серйозно, то намагаюся не підводити батька. У мене були славними діди і по батьковій, і по материній лінії. Один – будівельник, інший Попов Іван Федорович – льотчик,  він був першим керівником польотів в аеропорту «Бориспіль». Тож рівняюся на предків.

— Є табу в роботі та житті?

— Не обдури, не зрадь, не підведи – мої принципи.  Не люблю брехні, краще гірка правда: «Ігоре Володимировичу, пробачте, спізнився, бо вчора перебрав! Більше не буду!» Чесність ціную.

— Виробництво –  чоловіча справа. Вживаєте нецензурну лексику, коли по-іншому не чують?

— Аякже! Ми таким чином іноді розмовляємо (сміється). Але це секрет!

— Чого б хотілося?

— Розширювати виробництво. Виховати доньку, їй ще п’ять років. Мрію про сина, але діти з’являються, коли їх Бог дає. Потрібен мир.

Досьє:

  • Народився: 8 квітня 1984 року.
  • Освіта: дві вищі.
  • У будівельній сфері: 8 років
  • Улюблений фільм: «Гра престолів»
  • Двічі перечитана книга: Камо грядеши (Quo vadis) Г. Сенкевича
  • Сімейний стан: одружений. Виховує доньку Марію

Оксана КОБЗАР, «ТС»

 

Share Button