Олена Шкребтієнко про Індію, мандри та пошуки Бога

Олена – генератор творчих ідей та фестивалів. Вона закохана у мистецтво і має цілий лантух добрих думок про те, як розбурхати культурне життя не лише в Борисполі, а й у Переяслав-Хмельницькому. Дівчина співала  у ансамблі «Травневі роси», а ще вела театральний гурток «Грайда». За фахом О. Шкребтієнко – кінознавець. Проте «ТС» вона розповіла не про кінострічки чи фестивалі, а про мандрівку до Індії, пошуки Бога, істини, Гангу та багато іншого.

— Як ти потрапила до Індії?

— Завжди хотіла в Індію. Довгий час це був просто намір, але поруч не мала людей, з якими б могла поїхати, потрібної на це суми, а ще – розуміння, що саме хочу побачити. До Індії хочуть усі, але ця країна дуже різна, і кожна людина привозить звідти свої враження, свій досвід. У кожного своя Індія. Хтось їде покурити траву, хтось – відпочити на Гоа, хтось – помовчати; дехто бачить там лише сміття, хтось – духовних людей, а хтось сидить удома і відчуває Індію в серці, займаючись йогою, і розуміє, що йому нікуди не треба їхати.

У мене з’явилася можливість побувати в цій країні, коли наблизилася до однієї з духовних течій. Давно шукала Бога в різних релігіях, і завжди щось було не так. Поїздку організовували мої знайомі. Я довірилася їм, адже Індія доволі небезпечна країна для новачків, особливо дівчат, туди краще їхати з тими, хто там уже бував.

Розкажи про свої перші враження. Як тебе зустріла нова країна?

— Спершу все здавалося досить дивним. Ми прилетіли у Бангалор, сіли у таксі і на швидкості 140 км/год. помчали в гори. Якби авто так водили у нас, була б купа аварій. На дорозі вони з’ясовують стосунки за допомогою клаксонів: хто кого «пересигналить» – той матиме право їхати. Це мене вразило.

А ще там відчувається наближення людей до Бога. Вони бідні, більшість має невеличкі будиночки, але вони з відданістю Богу палять ароматизовані палички, роблять пуджи (обряд, поклоніння – ред.). Простий водій, продавець у магазині не почне працювати, поки не зробить усі піднесення для Бога. Це така щира і справжня відданість, і головне — Бог відповідає взаємністю і охороняє таких людей.

Чи виправдала Індія твої очікування?

Я дуже боялася, що не отримаю душевно того, чого прагну. Думала, приїду, сяду десь і на мене зійде осяяння, якісь будуть одкровення, а отримала дещо інше: сильний внутрішній спокій, неймовірне наповнення серця, яке триває й досі.

Після мого повернення оточуючі, друзі відчули цей новий стан, цю особливу сердечність. Ідучи вулицями міста, відчуття були такі, ніби я у когось дуже сильно закохалася, ніби закохалася в Бога, і це взаємно. Це те відчуття, яке шукала все життя. Я бачила багатьох віруючих із палаючими очима, але відчувала певну зазомбованість… Та водночас трохи заздрила їм, адже це здорово, коли щодня переповнюєшся цією любов’ю, і твоє серце відкрите.

Індія дала поштовх до переосмислення системи цінностей, поняття чистоти стосунків, побудови правильної сім’ї, виховання дітей, а ще того, наскільки сильно на нас впливають стереотипи, суспільство та масова свідомість. Ми знаємо істину від народження, а потім усе забуваємо під чужим впливом.

Ще одне моє відкриття – люди: українці, литовці, часом росіяни. Ми відчували цілковите єднання за повної відсутності конфліктів, як велика родина. Багато подорожували, сміялись і співали.

Маю кілька меркантильних запитань: скільки коштувала поїздка і чи дорога країна Індія?

— Поїздка була достатньо бюджетною. Наш лідер дуже добре розуміється на тому, як знаходити дешеві перельоти і готелі. Якась організація, де чим більше ти купуєш квитків, тим дешевше. І ми були там у період великих свят. На свята, такі, як Махашиваратрі (велика ніч Шиви – ред.) чи Кумбха-мела (свято глечика – ред.), Холі, коли багато людей їде до Індії, вартість квитків зростає.

Проживання у маленьких містах дійсно дешеве. Раніше говорили, що там на 100 дол. можна жити кілька місяців, нині так не вийде, але водночас усе досить доступно.

Вартість проживання залежить від місця і від міста. В ашрамі (духовна община – ред.) за добу просять близько 40 грн. Також ми жили в готелях у Рішикеші та Вріндавані. Там за ніч просили 100-200 грн. У Делі, як і в інших великих містах, ціни значно вищі, адже там більш заможне населення.

В якийсь момент нашого перебування в Індії ми вирішили подорожувати. Наймали переважно приватний транспорт. Потягами не їздили, хоча, за розповідями друзів, це незабутні враження. Залізницею користується дуже багато індусів, і коли хтось вирішує прибрати у вагоні, то просто виливає відро води на підлогу, де потім плавають речі пасажирів. Тож не завжди є гарантія, що ваша торба залишиться разом з вами до кінця поїздки.

А ще в Індії є «гопі» — красиві чоловіки, типу трансвеститів, які переодягаються у жінок. І уявіть, ви заснули у потязі, а коли прокинулись, над вами стоїть це «чудове створіння», тримає руку на голові і таким чином дає вам благословення. До речі, за благословення потрібно заплатити, в іншому разі – на вас чекає біда.

Що стосується їжі, то в Індії у великих кафе чітко розділені вегетаріанці та м’ясоїди. Більшість — вегетаріанці.

Ми жили в Путапарті. Там було три їдальні. У першій індійській можна було поїсти за 6 рупій (близько 2 грн), у другій змішаній — отримати повноцінне харчування за 30 рупій (близько 12 грн), а третя їдальня була європейською, де, як у ресторані, можна наїстися на 40-50 грн або й більше. Працювали там здебільшого росіяни, а їжа відрізнялася меншою кількістю спецій.

Куштувала щось незвичайне?

— Індійська кухня мені близька, бо друзі давно у цій темі. Вражає, що все занадто перчене, спецій неймовірно багато. Дуже сподобалася папайя. Вона водночас і солодка, і солона. Велика, помаранчева і чим перестигліша – тим краще. А ще мені смакували фрукти, що нагадували нашу картоплю, і гуава, манго, сушена амла. Часто на сніданок ласувала кокосом. Його вартість – 12 рупій (5 грн). Щодня їх привозили на волах, а потім розбивали, і ми пили кокосове молоко та їли м’якуш. Це дуже смачний і поживний сніданок.

Де побували під час мандрів, що побачили?

— Якось, проїжджаючи повз заповідник, мали змогу спостерігати за слонами і мавпами у дикій природі. Мавпи – це, взагалі, окрема історія. У великих містах вони досить нахабні: нападають, крадуть банани та взуття. Коли спостерігаєш за ними, чітко видно ієрархію: ось мама, а ось солідний і харизматичний самець. Одного з таких ми називали депутатом. Він був настільки солідним, що йому просто хотілося дати банан.

А ще бачили чайні плантації в Уті й справжній мегаполіс у горах із шикарними готелями, купалися в Ганзі, побували на фестивалі фарб Холі, де нас закидали фарбами, і на мені не залишилося жодного світлого місця на обличчі й волоссі (це один із видів благословення). Неподалік. Майсура потрапили у Дім Амріти до дитячого будинку, що відкрив колишній бандит, до якого «прийшов» Бог. Про це навіть легенда є.  До речі, саме там я вперше побачила щасливих дітей із сиротинця – веселих, відкритих і радісних. Там мироточить рідина Амріта – нектар богів, який зцілює недуги.

Чи мали можливість познайомитися з місцевими, побачити їх побут?

— Так, було кілька зустрічей. До того ж ми дуже вдячні друзям, людям, які нас «опікали». Це Раві, індус, який був студентом у Харкові, і білоруска Рената. У ведичній культурі є поняття «дхарма» — це обов’язки, які повинні виконувати діти, чоловік і жінка. Там дуже рано, у шість років, обирають пару хлопчику чи дівчинці. Ці родини спілкуються між собою і виховують своїх дітей разом і схожими, завдяки чому є великий шанс, що пара буде сильною, а їх стосунки міцними.

Мені також імпонує, що там носять довгий одяг – сарі, або штани і пінджабі – закрита довга сорочка з розрізами і шалик, який закриває груди (без нього навіть не пустять до храму). Звичайно, що там не всі такі піднесені, і в Індії чоловіки так само реагують на жінок, особливо на європейок, вони стереотипно думають, що ті легковажні.

До речі, я теж купила собі сарі – шестиметровий шмат тканини, яким ти обкручуєш себе. Це ніби довга сукня, але дуже зручна і жіночна. Я навіть у гори піднімалася в сарі. Жінка в цьому вбранні виглядає так само вишукано, як і в українській вишиванці. Національний одяг хоч і є дуже закритим, однак гарно підкреслює фігуру жінки.

А ще жінки в Індії дуже люблять прикрашати себе і своїх малих дітей (можуть наносити грудним дітям «захисний» макіяж ) дзвіночками, квітами, каблучками на пальцях рук і ніг, ланцюжками. Навіть дуже бідні індуски, які просять милостиню, – мають сережки на вухах. Свої квіти я повила у вигляді українського вінка, це було дуже незвично, але всім подобалося.

Взагалі, вважається, якщо жінка прикрашає себе зранку, це її духовна практика для Бога, певна медитація, тоді як чоловікові потрібно робити для цього більші зусилля. Все, що б ти не робив в Індії, має бути присвячене Богу.

Там існують поняття «карма», «попереднє життя» тощо, та головне з них — «відповідальність» за все що робиш і говориш, те, чого, на жаль, не часто зустрінеш у нас. Вони намагаються бути чесними, відданими. Проте в’язниці і бандити там теж є.

Чи хотіла б жити в Індії?

— Думаю над цим. В Індії ми зустріли багато людей з України, Росії, Білорусі, які придбали квартири і приїздять пожити там кілька місяців на рік. Кілька разів ми ночували на даху  двоповерхової квартири Ольги, уродженки Росії, але живе в Канаді. На наше запитання, де вона почувається вдома, жінка відповіла, що її дім всюди, бо в серці з собою скрізь везе любов.

У багатьох країнах українців досі називають росіянами. А як із цим в Індії?

— Було й таке, але ми провели «просвітницьку» роботу серед індусів, і хочеться вірити, що частина з них тепер знає, що Україна – не Росія. А загалом, у цій плутанині винні наші туристи, яким простіше погодитися, коли їх називають росіянами, ніж роз’яснити, хто вони і звідки.

Коли мандрували, у нашій групі було вісім українців, п’ятеро литовців, кілька росіян, венесуелка, бразилець і американець. І коли нас називали «російська група», я постійно поправляла: не російська, а інтернаціональна.

Взагалі, Індія – простір, де всі намагаються любити і «приймати» один одного такими, якими вони є, але за енергетикою  відчуваються росіяни. До мене часто підходили і просто в лоба запитували: «Который час?», не цікавлячись при цьому, чи говорю я російською,  а ще ми постійно дискутували на різні патріотичні теми. Здається часом, що вони навіть не змушують себе вчити англійську, бо росіян і так багато по всьому світу, а індуси молодці, бо добре знають англійську і деякі російські слова.

Хоча було й таке, що до нас підходили росіяни і говорили, які ми красиві і хороші, що не потрібно цих протистоянь. І це правильно, адже люди, які займаються духовними практиками, не мають права ставитись негативно до інших народів і людей. Мені імпонують слова Саі Баби: «Є лише одна мова – мова любові, є одна раса — раса людства, є лише один Бог і Він усюди».

Тоня ТУМАНОВА, «ТС»

На фото: Олена і діти із сиротинця

Share Button