Коли з великого хама – хоч маленький, а пан

Я дуже пишаюся тим, що народилася в Україні. Мене ніхто не змушує говорити ці слова, тож вони щирі, правдиві, від самого серця. Я пишаюся тим, що народилася в селі, біля землі, і на шкільних канікулах, замість бродити невідомо де (у батьків грошей на дорогі курорти не було), поки була меншою, працювала на городі, а вже як підросла, днями пропадала на колгоспних полях – полола буряки, кукурудзу, збирала бахчу, черпаком кидала на току зерно під віялку. Ніколи не соромилася, йдучи додому після роботи, що на моїх нігтях немає манікюру, а тіло вкрите пилом чи колючими остюками (довгий щетинистий вусик на колосковій лусці злаків – авт.). А коли отримала свої перші зароблені 35 рублів, побігла купувати подарунки батькам. І не те щоб не хотілося модної сукні чи черевиків, просто вдячна була за їх турботу.

Коли вступила до вишу, перший час все не могла зрозуміти, чому дівчата приховують своє сільське походження і говорять виключно російською мовою, хоч і з суржиковими викрутасами, які збоку так кумедно було слухати. Тоді якось одна із подруг сказала: «Ты што, не понимаешь, кто на тебя посмотрит, если ты говоришь на таком языке? А если еще скажешь, что из деревни, то и вовсе в девках останешься или найдешь себе какого-то селюка, который увезет тебя на свою родину, и будешь всю жизнь там прозябать».

Смішно було слухати такі слова і водночас дуже сумно. Невже я маю соромитися того, що виросла в селі? Соромитися, що мої батьки прості  і чесні трударі? Що мої дідусі воювали у Велику Вітчизняну? Що одного із них, партизана, німці розстріляли на очах у бабусі, моєї мами та її молодших брата і сестри? І тільки заради того, щоб хтось обирав мене за ламану російську і за те, що я не «від сохи», а «городская»? Ну не помітить мене якийсь там міський фраярок, ну то й що, зате я залишуся собою. І хоча манікюр в студентські роки все ж з’явився на моїх руках і на модні сукні я теж заробляла, однак вперто представлялася: «Я із села». Не соромлюся цього й зараз, коли чогось таки досягла у своєму житті завдяки наполегливій і невтомній праці.

Дехто, можливо, скаже: і до чого це все? Відповім: до подібних роздумів спонукав звичайний випадок у маршрутному автобусі з яскравою рекламою «Аеромолл». Звичайний, бо дуже поширений. Однак щоразу зачіпає за живе. До салону зайшов літній чоловік, перед цим спитавши: «Візьмете льготника?» Водій кивнув, і чоловік присів на вільне місце. З того, що прихопив у дорогу, було видно, що їде працювати на грядках. І тут, наче грім, пролунав голос водія, який від люті аж підстрибнув: «Треба не хлюпатись на сидіння, а підійти до відеокамери і показати посвідчення! Не розумієте чи що?» Пенсіонер розгублено розгорнув документ перед відеокамерою: «Вибачте, я не знав». «Не знав він!» – усе ще не міг вгамуватися водій. У салоні запанувала тиша, ніхто не наважувався щось сказати тому, хто «головний» у автобусі. Та, доїхавши до своєї зупинки, я все-таки не стрималася: «Ви як водій маєте пояснювати пассажирам ввічливо, що вони повинні робити, навіть якщо це вже сотий раз за день». І весь салон загудів на мою підтримку. Та осад все ж залишився.

Йдучи до редакції, не могла заспокоїтись: ось воно, те маленьке кріселко в невеличкій маршрутці, що зробило «з хама пана», який так і не навчився поважати людей. І немає значення, де він народився,  ̶  у маленькому селі чи у столиці. Селюк – це ж не походження, а стан душі, виховання, врешті-решт. А що вже говорити про шкіряні крісла-велетні у розкішних владних кабінетах, які роблять з деяких їхніх власників не те що панів, а царів? Що діється в їхніх головах і душах? І що ще потрібно зробити, щоб таких «панів» у нас було дедалі менше, як і людей з рабською психологією? А інакше, нам ніколи не стати вільними і заможними.

Того ж, кому долею визначено сидіти в кріслі, – великому чи крихітному – хочеться нагадати: крісло ніколи не додасть вам вагомості в очах щирих і чесних людей, якщо ви презирливо ставитесь до тих, від кого, завдяки своєму кріслу (чи-то кріселку), вважаєте себе вищими.

Інна БАКУМ, «ТС»

Share Button