Марина Добровольська про Маріуполь, війну та українську мову

Депутат Бориспільської міської ради Марина Добровольська вирішила на кілька місяців змінити крісло у сесійній залі на екстремальну роботу в зоні АТО. Вона виїздить на місця обстрілів, координує діяльність цивільних, військових та волонтерів, готує інформаційні повідомлення, а, поза тим, придивляється до різних проектів, які реалізовує Маріуполь.

Більше про свою роботу в секторі «М», цікаві спостереження та війну Марина Добровольська розповіла в інтерв’ю «ТС».

— Марино, Ви вже близько місяця перебуваєте в Маріуполі…

— Так, у мене відрядження. Перебуваю у групі цивільно-військового співробітництва, сектор «М». Це офіційно, я тут не волонтер, а співробітник прес-служби.

Із виїзними групами «мотаємося» по всьому сектору. Буваємо в районах обстрілу, спілкуємося з людьми, дізнаємося про їх проблеми і шукаємо шляхи їх розв’язання. Іноді допомагає держава, іноді – волонтери. Основне їх завдання – координація між військовими та цивільними. Особливо це стосується так званої сірої зони – місць, куди потрапити можна тільки з пропусками. У місцевих там проблеми з найнеобхіднішим – продуктами та водою. А загалом, у груп багато різних завдань – хтось супроводжує населення під час виїздів, хтось приймає заявки на вивезення речей, хтось обстежує територію чи навіть проводить ексгумацію… Моє ж завдання – висвітлення діяльності.

Як довго збираєтесь працювати в секторі «М»?

— Десь до середини липня. Відрядження триватиме два місяці мінімум, але я вже сумую за чоловіком та дітьми.

А як же депутатська діяльність, сесії?

— Намагаюся стежити за життям нашого міста: читаю всі повідомлення, листи, знайомлюся з порядком денним. У наших депутатів та помічників уточнюю, що відбувається на сесіях і в комісіях, які тенденції. Не випускаю з уваги Княже. Проте все віддалено – через Facebook або телефоном. На мою думку, не завжди потрібно залишатися в зоні комфорту, а виїздити в «поля». Окрім депутатства, у мене є обов’язок перед Батьківщиною.

Іноді варто побачити проблеми людей, які перебувають у складній гуманітарній ситуації, для «промивки мізків». Контраст між тим, як виживають у критичних умовах на Донбасі  і як біситься з жиру Бориспіль, – вражаючий.

Окрім того, це дуже добра школа. Тут у людей немає питної води. Джерельна – гірка і солона. Пити її не можна, готувати на ній – теж. Єдине, можна використовувати у господарських потребах, до того ж вона ще й погано подається, адже частину насосних станцій зруйновано. Її потрібно завозити у садки і школи. Повсюди розбиті вікна та двері. Родини розкидані по країні, а одинокі пенсіонери – взагалі катастрофа… Коли надивишся на все це, приходить розуміння, що «війна під ковдрою» у Борисполі – дріб’язок, із яким потрібно впоратися і готуватися до серйозних речей.

Що вдалося «підгледіти» у Маріуполі за час роботи?

— Після виїздів щовечора повертаємось до Маріуполя на базу. У рамках роботи центру цивільно-військового співробітництва маємо змогу спілкуватися з владою. Слід сказати, що у них дуже цікаві інфраструктурні проекти, які я вже бачила і пропонуватиму до реалізації у Борисполі.

Марино, Ви про війну знаєте не з новин. Довгий час займалися волонтерством, допомагали одягати та взувати військових, шукали ліки… Проте зараз, як ніколи, близько до передової. Що стало для Вас відкриттям, чого ще не знали про війну?

— Дуже дивне і неправильне відчуття – під час обстрілів немає страху, я такого не очікувала. Війни потрібно боятись, але місцеві до неї звикли, а наші так і не усвідомили, що вона була. Коли повертаєшся із «сірої зони» в Маріуполь, бачиш, як вулицями гуляють дівчата у гарних сукнях. Війна зовсім поряд із ними, однак життя триває. Тільки-но виїхали з-під обстрілу, повернулися в місто, мені телефонують хлопці з Широкіного: «А по нас ще активніше гатять!». Я відкриваю вікно і десь в далечі чую розриви, але ресторанне караоке глушить канонаду. Ці відчуття перебування на межі двох світів назавжди залишаться зі мною. І я не можу напевне сказати, де хочу перебувати: там, де свої, чи тут, де генделики і «ми за мир».

Окрема розмова — бійці, які зараз на передовій. Це справжні фанати. Вони живуть війною і не хочуть відпускати… Навіть отримавши важкі поранення, стараються не звертатися до лікарів, адже бояться втратити своє місце тут. Зараз я отримую передачі з медикаментами для таких розбишак. А консультації з лікарями анонімно проводимо через Фейсбук.

Ви на Донбасі вже доволі тривалий час. Поділіться власними враженнями, спостереженнями?

— Із цікавого: українська мова викликає погляд з-під лоба. І хоч моя рідна – російська, але тут спілкуюся виключно державною. Часто доводиться спостерігати, як українська викликає відторгнення. А ще тут добре видно, як у найгіршій формі проявляється менталітет: більшість людей вважають нас винними у війні, своїх бідах, проте все одно йдуть і вимагають у нас допомоги. Люди завжди однакові, їх не переробиш. Тому наше завдання продемонструвати, що держава піклується навіть про «нечемних» своїх дітей – громадян з іншою думкою.

Тоня ТУМАНОВА, «ТС»

Share Button