ЧИ ЗАХОЧЕМО НАРОДЖУВАТИ У БОРИСПІЛЬСЬКОГОМУ ПОЛОГОВОМУ?

Резонанс

З моїх очей ніколи не котилися сльози. Здавалося, не один раз  переживав непоправне горе: смерть найрідніших мами й тата. Кажуть, чоловіки не плачуть, так думав і я. А тут сталося таке, що плаче уся родина. Не врятували мою внучечку ще в пологовому будинку. Донька Алла зі здоровим немовлям в утробі приїхала народжувати, а повернулася додому з маленьким янголом у труні. Довгоочікувану радість затьмарило горе.

Цієї весни ми чекали найбільше у своєму житті. Жили й раділи в очікуванні справжнього щастя, бо ось-ось сім’я збагатиться ще на одну красуню, мамину і бабусину помічницю. Софійка… Так звали ми нашу внучечку з того моменту, коли лише почули її серцебиття. Живемо ми разом у Городищі під одним дахом: я з дружиною та донька із зятем. Усю доньчину вагітність  береглися, аби не застудитися, не захворіти. Оберігали  і доньку, і ще не народжену внучечку, як зіницю ока. Адже багато біди під час вагітності завдає будь-яка інфекція в організмі жінки, навіть вірусна. Дитина розвивалася протягом усієї вагітності нормально. Ніяких відхилень і патологій, дякувати Богу, не було.

Настав час народжувати. Жодних варіантів навіть не розглядали – звичайно ж, рідний Бориспільський пологовий будинок. Вночі почалися потуги і 2 травня о 5-ій ранку ми привезли Аллу до Борисполя. Півтори доби  вона була в лікарні. А я, перебуваючи на роботі, час від часу телефонував дружині, аби не пропустити того моменту, коли вперше стану дідом. Наступного дня близько 17-ої години мені зателефонувала дружина: «Не буде в нас онуки…» Я не вірив, не хотів чути цих слів, здавалося, земля під ногами розступилася. Я ж так чекав її, нашу першу внучечку, нашу кровинку. Кинув усе, поїхав до лікарні. Виявляється, донька носила в собі мертве немовля ще півдоби. Тричі викликаючи пологи мертвої дитини, лікарі переконували, що немовля можна дістати з утроби лише по шматках. А потім приїхала медбригада зі столиці. Доньку врятували, а внучечку… Тішить те, що лікарі пообіцяли, що я ще буду дідом, і донька зможе подарувати нам не одне внуча.

Не хочу нікого звинувачувати в нашому горі. Та й кому воно болить? Тільки нам… Думаю, що в цьому нехай розбираються правоохоронні органи. А я лишень можу сказати, що Бог усім суддя. Можливо б, я не поділився своїм горем на сторінках газети, аби випадково у Фейсбуці не прочитав статтю, де районна рада вперше за багато років виступила проти неналежного медичного обслуговування у нашому місті і районі. Раніше ніхто ніколи не порушував ці питання. Усе якимось чином прикривалося, приховувалося, а тут вилилося. Коментували статтю і пересічні люди, і, звичайно ж, медики. Склалося враження, що захищали й виправдовували лікарі лише себе. А на захист нас, простих смертних, не виступив жоден. Я не хочу ставити всіх під одну мірку, говорити про те, що не маємо справжніх фахівців, належних умов. Але як можна було так халатно поставитися до нового життя? Переконаний, що оперативне втручання змінило б ситуацію. І ми б тішилася нашим янголятком. Раділи, а не втирали б сльози. Я хочу одного, щоб таке горе, яке трапилося у нашій родині, не заходило до домівок моїх земляків.

Час лікує всі рани. Біль стихне, але не забудеться. Вірю, що донька подарує нам ще онуків. От тільки чи захоче вона народжувати у Борисполі?

Петро Мохонь, с. Городище

Share Button