НЕ ДОЧЕКАЛАСЯ МАТИ СИНІВ…

Друга світова війна по землях України пройшла вздовж і впоперек: лихо не оминуло кожну українську сім’ю. Хтось не дочекався батька, хтось сина, хтось брата. А сім’я Микити і Пелагеї Карпенків — чотирьох синів: Андрія, 1909 року народження, Дмитра,1916 року народження, Івана, 1923 року народження,  і Миколу,1926 року народження.

…У далекому минулому Микита Михайлович та Пелагея Лаврентіївна були справжніми господарями: мали кілька десятин землі, свій ліс в урочищі Карань, пасіку, сільськогосподарський реманент, худобу, млинок. Сім’я була чимала, то й лад давали всьому. Діти з дитинства були привчені до роботи.

Революція, колективізація. Справжніх господарів землі почали розкуркулювати. До цього списку потрапила і сім’я Микити Карпенка. Все нажите гірким потом, надбане тяжкою працею було забрано в колгосп, самого ж господаря лише дивом не відправили на Соловки. Так і залишилися Карпенки з одним багатством — купою дітей. Знову виснажлива робота до сьомого поту, але вже на колективне господарство.

Старші сини Андрій і Дмитро працювали в колгоспі, молодші — навчалися в школі. Настали 1932-1933 роки, жахливі роки голодомору. Щоб якось прогодувати дітей, батьки проміняли повітку за картоплю, якої не вистачило й на зиму. Мати кілька разів їздила у західні області України, Білорусь з таким-сяким товаром, щоб обміняти на харчі. Старша донька Марія ходила в інтернат для сиріт, який було організовано в будинку пані Дзігановської, на підробітки — мити посуд за харчі. Пережили і цю біду.

Андрій і Дмитро привели в дім невісток, Марія разом з найкращою подругою Вірою Вербицькою пішли вчитися на вчителів до Києва, Іван, Микола і Софія навчалися в школі, а батьки трудилися на землі.

Незадовго до війни Пелагеї Лаврентіївні наснився сон: у побудованому новому будинку валяться по черзі всі чотири стіни. Довго розгадували, хоча сон нічого доброго не віщував. У червні 1941 року все чоловіче населення нашого села, відповідного віку, було мобілізоване на війну з ворогом. Пішли на війну Андрій і Дмитро. Під натиском німецьких військ наші війська відступали, Андрій потрапив в оточення, з якого якимось чином вдалося вирватися і повернутися додому.

У село почали приходити страшні листи-похоронки. Пелагея віддано молилася Богові, просила уберегти її синів. Та вже у вересні прийшла перша страшна звістка про Дмитра. Писав односелець Яків Смусь з госпіталю про те, що при завантаженні поранених у санітарний ешелон у місті Дніпропетровську, побачився з тяжко пораненим у груди Дмитром. Налетіли ворожі бомбардувальники. Лише ті, хто міг самостійно рухатися і вибратися з ешелону, врятувалися. Весь ешелон було розгромлено. Довго шукав Дмитра Яків Миронович, але так і не знайшов. А згодом сім’я Карпенків отримала першу похоронку — на Дмитра.

У 1943-му Андрій знову пішов на фронт. Йому довелося визволяти Київ і далі гнати ворога з території України. Та не судилося побачити доньку, яка народилася того ж 1943 року. Похований у селі Томашівка Фастівського району.

При відступі німці палили українські села. Не минула біда і сім’ю Карпенків: їх хата згоріла однією з перших у селі. Переховувалися в ямах, які викопані були серед городів. Найменша Софія писала листа Івану на Далекий схід, де він служив, про похоронки на Андрія і Дмитра, про спалену хату, у відповідь Іван написав, що їде на Білоруський фронт розрахуватися з німцями за все.

З початком операції «Багратіон» у 1944 році частину, в якій служив Іван Карпенко, було перекинуто в Білорусію. Рота ПТР, командиром якої був Іван, входила до складу 1-го Гвардійського танкового корпусу. Героїзм і мужність проявив старший лейтенант Іван Карпенко: особисто підбив близько десяти німецьких танків, за що нагороджений трьома орденами «Червоної Зірки» та медаллю «За відвагу» (більш високими нагородами не нагороджувався через своє українське походження). Загинув у 1944 році в Білорусії (архівні дані про нього розміщено на сайті «Подвиг народу»).

Найменшого сина Миколу забрали до Німеччини 1943 року на примусові роботи. Енергійний, непримиренний, він ще по дорозі організовував втечу. Та не судилося й Миколі повернутися до рідного села. Дослівно з довідки: «Застрелен английским солдатом 25 июля 1945 года». Похований в Німеччині (З тих же архівних даних).

Усе життя чекали батьки своїх синів, не вірили похоронкам. Одна втіха — доньки. Хоч і мали свої сім’ї, а батьків любили, шанували. Марія зустріла свою долю у сусідньому селі Глибокому. Найменша Софія зі своєю сім’єю жила з батьками. Старенькі ж у відповідь няньчили внуків, а зятя Олександра Черкунова любили, як свого сина.

Не раз розповідаючи внукам про своїх синів, баба Поля, як її називали діти, згадувала і той сон, і розгадку на нього — війна забрала у неї чотирьох синів-соколів. Не зарубцювалися, не загоїлися рани в серці Микити Михайловича і Пелагеї Лаврентіївни, так і відійшли в небуття. На превеликий жаль, за життя батьки не знали навіть місця поховання ні одного із синів, які загинули за свій народ, за свою Батьківщину.

Валентина ПОЛУБЕЙНИК, с. Вороньків

P.S. Андрій, Дмитро, Іван та Микола — мої рідні дядьки, мамині брати. Розповідь записано зі слів бабусі Пелагеї та працюючи з архівами Міністерства оборони Радянського Союзу. Вважаю доцільним і підтримую пропозицію відомого поета Миколи Карпенка перейменувати  вулицю Київську у Воронькові на вулиці братів Карпенків.

На фото: Іван (зліва) та Дмитро Карпенко з односельцями

Share Button