Обличчя Перемоги

Перемога… Велика священна Перемога має мільйони облич. Це звичайний солдат Іван чи Степан, це медсестра Марічка чи Оксана, це льотчик Степан чи Михайло, це танкіст Максим чи Микола… Перемога — це мільйони імен, мільйони історій, мільйони втрат. Кожного травня світ згадує тих, хто заплатив за мир на землі ціною життя, молодості, здоров’я чи любові.

Цього року ми хочемо розповісти читачам хоча б кілька історій, показати хоча б кілька облич тих, хто писав історію миру в тій страшній і довжелезній війні. Багато з них не дожили до сьогоднішнього травня. Але вони серед нас… Ніхто не забутий, ніщо не забуте…

IMG_0223

Дмитро Шишкін

Народився 16 жовтня 1922 року в селі Горлово Рязанської області.

Під час Другої світової війни брав участь у бойових діях льотчиком у складі Третього Українського фронту з 1 липня 1944-го по травень 1945 року.

За бойові подвиги Д. Шишкін нагороджений орденами «Червоної Зірки», «Богдана Хмельницького», Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями «За перемогу над Німеччиною», «За взяття Будапешта», «Захисник Вітчизни», двома медалями «За бойові заслуги» та 15 ювілейними. У запас вийшов у 1962 році у званні підполковника, а потім ще 25 років працював у службі руху аеропорту «Бориспіль».

 

Тихонюк-Микола-Андриевич

Микола Тихонюк

Народився 20 квітня 1923 р. на Вінниччині.

У 1942 році закінчив військове училище у Кемерово і у званні лейтенанта потрапив у 303 спецдивізію 845 спецполку на посаду командира взводу. Брав участь у Курській битві, в Ясо-Кишинівській операції, визволенні Кишинева. Згодом воював у складі Першого Білоруського фронту. На його рахунку також Вісло-Одерська та Берлінська операції.

Війна для старшого лейтенанта, командира роти Миколи Тихонюка закінчилася 2 травня 1945 року взяттям Берліна. Згодом служив у Повітряно-десантних військах на Далекому Сході. У запас вийшов у званні підполковника. Понад 40 років проживає у Борисполі. Як найдорожчий скарб ветеран зберігає два ордени «Вітчизняної війни», два ордени «Червоної Зірки», орден «За мужність», медаль «За бойові заслуги» та інші бойові нагороди.

DSC09954Звязкова Софія з Кодри

Вони їздили на дахах потягів, ночували на деревах, рятували поранених і носили у підошвах шифровки для партизанів. Їм було по 10-12 років і вони не відчували страху.

Війна для Софії Колос розпочалася у 1941 році. Рідне село Кодра, що в Макарівському районі, велика родина, щасливе дитинство, чотири класи школи, а потім – передова, ліси і її маленька робота, більше схожа на гру, — зв’язкова.

Кілька хлопчаків і дві відважні дівчинки – Софія та Льода. Вони ходили від села до села, просили окрайчик хліба, а у підошвах свого взуття несли шифровки для партизанів про колони чи ешелони ворога.

Якось ніч їх застала в дорозі, але дітвора не захотіла ночувати в чужому селі – вирішили пробиватися через ліс до своїх. Пройшли зовсім трохи, як попереду замайоріли вогники. «Вовки!» — майнула думка. І вмить усі опинились на дереві, де й заночували. А ранком нічний страх виявився старою трухлявою колодою, яку обсіли світляки.

Перший спогад Софії про війну – ніби кадр із фільму. Поле, дорогою німець веде великого коня, підкови якого вгрузають у землю. Зеленіє молодий овес. Німець кличе чоловіка з косою, кілька хвилин — і пахуча зелень лягає копицею на підводу. Цей спогад із 1941 року, після перших боїв, коли вороги продовжили наступ, а жителі Корди змогли повернутися з лісів, де провели кілька тижнів.

Потім були ще два роки війни. Перші завдання, порятунок пораненого льотчика, якого з останніх дитячих сил знімали з дуба, а потім переховували на горищі та у погребах, мандрівки у сусідні села, стрибки з даху потяга у піщані насипи…

У 1943 році Кодру спалили. Люди знову пішли в ліси. За словами Софії Петрівни, до Німеччини з їх села практично нікого не вивезли, адже людям було де заховатися, а загарбники побоювалися лізти в хащі.

Якось маленькі зв’язківці зайшли в сусідню Соболівку попросити хліба, де їх зустріла бабуся Ющиха. Коли жінка дізналася, що родина Софії живе в лісі, запросила їх до себе, попри сувору заборону німців не приймати біженців з Кодри.

«Я скажу, що до мене рідна донька приїхала», — тільки й сказала жінка. Так Соболівка стала другим домом для маленької зв’язкової. Коли визволили село, родина повернулася в Кодру, де із старих колод поставили собі невелику хатину.

У 1946 році Софію відправили до столиці, де на той час жила тітка Тося. Там дівчина влаштувалася на свою першу роботу, а згодом потрапила до військової частини. І починаючи із 1947 року аж до 2000-го працювала телефоністкою.

У Бориспіль разом зі своїм чоловіком приїхали наприкінці 50-их. Життя зв’язкової Софії було різним, але вона вдячна долі, що радощів було більше, ніж смутку. І, незважаючи на всі труднощі та випробування, які довелося пережити в дитинстві, жінка з теплотою згадує Кодру, свою маленьку роботу і тих, хто разом із нею ходив лісами з полотняними торбинками за плечима.

Підготувала Тоня ТУМАНОВА, «ТС»

Share Button