Чорнобиль: 30 років потому. Ми ніколи не припиняємо боротьби

Вони живуть серед нас – учасники ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, постраждалі внаслідок аварії, переселенці з радіаційної зони. Тож Бориспільська міська організація інвалідів «Союз Чорнобиль України» (голова Віктор Дубовецький) не така вже й маленька – об’єднує 2502 особи. Та поступово її лави рідіють, адже невблаганна смерть забирає найактивніших. Ось і минулого року 43 її члени пішли у вічність.

Напередодні сумної дати – 30-их роковин від дня аварії на ЧАЕС, до редакції завітала заступник голови організації Надія Драпей. Надія Іванівна – колишня жителька Поліського краю, з нею назавжди залишився біль від розлуки з рідними серцю місцями, людьми, вона розповідає про це, а ще про боротьбу, яку доводиться постійно вести за свої права, і, як не прикро, навіть нинішнього року, хоча президент України Петро Порошенко своїм указом оголосив 2016-ий роком вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і пам’яті жертв Чорнобильської катастрофи. Та чи відчувають ті, кому пощастило вижити, це пошанування? — запитую в Надії Іванівни.

Н.Д.: Про яке пошанування можна говорити, коли постійно йдеться про відміну пільг для ліквідаторів і переселенців, які й так за нинішніх умов на межі виживання. Тому з 20 жовтня 2015 року ми розпочали безстрокову акцію з відстоювання своїх прав. Продовжуємо її донині. Хоча спочатку на акцію піднялася вся Україна, та згодом люди пороз’їжджалися. І під стінами будівлі Кабміну стоїть сьогодні в основному Київська область, хоча є представники й від інших областей. Ми ж не припиняли протесту ні на мить, чергуємося, виїздимо і в сніг, і в дощ, і в морози. Мені приємно констатувати, що чи не найбільшу активність у проведенні безстрокової акції виявляють саме бориспільці, за що їм величезна вдячність. Якби не боролися за свої права, то, можливо, втратили б і те, що маємо. Нам важко доводиться, адже серед учасників більшість мають значні проблеми зі здоров’ям. Так, під час акції двоє людей  потрапили до київських лікарень з інсультами, а координатору Івану Ковальчуку довелося робити шунтування серцевого клапана. І сама відчула, як це важко їздити до Києва, стояти щодня, адже давно маю цілу низку захворювань, у тому числі й опорно-рухового апарату, пересуваюся за допомогою палиці. Та якщо не ми, то хто ж?

Кор.: Іноді чорнобильців звинувачують, що вони не розуміють, наскільки важко нині країні у зв’язку з військовими діями на сході, і вимагають неможливого. Чи згодні Ви з цим?

Н.Д. : Звісно, ні. Ми розуміємо, наскільки важке становище в країні, але якщо забувають про учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, то, не виключено, згодом забудуть і про нинішніх воїнів. Ми стоїмо за всіх,  і не за гроші, як нам дехто дорікає, а щоб зберегли хоча б ті пільги, що маємо: приміром, 50-відсоткову оплату за житло. Вже позбавили пільг третю і четверту категорії ліквідаторів аварії. На черзі були вдови ліквідаторів і діти-інваліди, хвороби яких є наслідком аварії на ЧАЕС, але 16 березня нам вдалося зустрітися з Миколою Томенком на парламентських слуханнях у Верховній Раді. І вже 17 березня він поставив питання про збереження пільг і, дякувати Богу, депутати проголосували. Ось так завдяки нашій боротьбі і вдається виживати, а йдеться саме про виживання, адже серед нас важко знайти здорову людину. Підняли тарифи, а пенсії залишилися такими ж, як були. Ми не проти європейських тарифів, але щоб пенсії і зарплати також були європейськими.

Кор.: Знаю, що Ви з Поліського краю. Як зустрів Вас свого часу Бориспіль і чи зуміли адаптуватися?

Н.Д. : Скажу не лише від свого, а й від імені багатьох інших чорнобильців: ми вдячні Борисполю, його людям. Тут з чоловіком одержали житло, маємо ділянку, на якій вирощуємо городину. Ми полюбили Бориспіль.

У рідному Поліському краї я вчителювала у молодших класах, тут у зв’язку з інвалідністю працювати вже не довелося, тож знаходжу розраду у пісні. Спочатку співала у відомому на весь світ хорі під керівництвом Олександра Зюзькіна, нині — у «Барвах України» під керівництвом Жанни Бурчак і у вокальному колективі при Бориспільській організації ветеранів України «Альта» (керівник Тамара Каболіна). Але туга за рідним краєм не полишає ні на мить.

Кор.: Про це Ви розповідаєте і в піснях?

Н.Д.: Так, я навіть написала музику до пісні про моє рідне Полісся, що стала Гімном Поліського краю. Він виконується тепер на зустрічах поліщуків, які проходять щороку у Переяславі в ці квітневі дні. Творчу ідею його створення подала моя подруга з села Кириївщина Надія Гайдамака. А мелодія дійсно моя, хоча я й не композитор, але як на душу лягло, так і заспівала. Відомий поет-пісняр з Києва Андрій Демиденко творчо переробив слова і пустив пісню у широкий світ. Тепер її виконує відомий столичний народний хор «Калина». Щоразу, слухаючи гімн поліщуків, згадую своє рідне село Нову Марковку. Воно, як і у пісні співається, вже позаростало хащами…

Кор.: Тож запросите членів організації «Союз Чорнобиль України» на заходи, що відбудуться у зв’язку з сумною датою – 30-ою річницею аварії на ЧАЕС?

Н.Д. : 26 квітня об 11.00 у Свято-Миколаївському храмі відбудеться панахида за всіма померлими і загиблими внаслідок аварії на ЧАЕС. Далі покладання квітів до пам’ятника і нагородження в КРК «Бархат».

Окреме запрошення для переселенців з Поліського краю. Київська обласна організація «Поліське земляцтво»: цього року заходи, приурочені до Дня Чорнобильської трагедії, відбудуться у будинку культури м. Переяслав-Хмельницький 23 квітня об 11.00.

Принагідно нагадую, з усіх питань, що стосуються ліквідаторів і переселенців, можна звертатися до нашої організації з 10.00 до 12.00 щосереди за адресою: вул. Дзержинського, 1, другий поверх, ліве крило.

Наталія Можайкіна, «ТС»

Share Button