Дев’яноста весна Єлизавети Підлепенець

 Ювілярка – ветеран війни і праці. Пережила розкуркулення, колективізацію, голодомор та війну. У 1944 році, навчаючись у столичному виші, брала участь у відбудові Хрещатика, доглядала поранених у госпіталі, була донором – за два роки здала понад 10 л крові; після Перемоги входила до складу спортивної збірної, що представляла Україну в Москві на параді, присвяченому Дню фізкультурника. Має 50-літній трудовий стаж, 36 років віддала педагогіці, працювала викладачем фізичної культури, згодом учителем. Народилася на Сумщині, та вже 50 років як живе в Борисполі.

Історія її життя схожа на документальне чорно-біле кіно, де ключові епізоди долі головної героїні переплетені з непростою історією України. Вслухаючись і «вдивляючись» у «кадри», відтворені Єлизаветою Іванівною про її минуле, по-іншому бачиться наша сучасність, а сама героїня постає сильною жінкою, яка, незважаючи ні на що, зуміла достойно вибудовувати свою долю. Загартована труднощами,  навчилася сприймати дійсність такою, як вона є, і берегти душевний комфорт. Свою 90-ту весну іменинниця зустрічає у неспішному ритмі й буденних клопотах: посіяла на дачі огірки та моркву, радіє розсаді помідорів; сварить політиків та болячки, каже, що однаково дістали; нарікає на дорогі ліки та непевне майбутнє України, однак з любов’ю дивиться на людей і світ.

Не зовсім святкові вийшли спогади про її минулі весни, як і українські реалії тоді й сьогодні.

 Про колективізацію та розкуркулення

— Колективізацію пам’ятаю смутно, мала була. Ми, діти,  бігали селом і дивилися, як з дворів силоміць виводили корів та коней для створення колективного господарства, пригадую, як жінки ридали… У нас теж скотинку забрали, коня, вози, упряж. Ми жили в порівняно новій хаті, мали надвірні споруди, пасіку, тож і процес розкуркулення нас не оминув.

Мені було років п’ять, стояла весна. Прийшли московські чекісти: «Геть з хати!» А нас четверо дітей: найстаршому 8 років, найменша сестра Марія тільки зіп’ялася на ноги. З нами дід з покаліченою рукою та старенька баба, а батько поїхав на Донбас заробляти, бо довідався, що розкуркулюватимуть. Мати схопила торбу з найнеобхіднішим, сіли ми на воза та й повезли нас із села до райцентру – м. Буринь, що на Сумщині. Кажуть, хотіли вислати під Архангельськ. Зайшли з плачами до контори, а там хтось заступився: «З цієї кагали одна мати робоча. Що з них узяти? Вони дорогою перемруть». Комісія, порадившись, відпустила нас. Додому йшли 17 км пішки. Прийшли, а в хаті й горщика не лишилося, все забрали. Селяни попервах допомагали. А коли батько повернувся, то виготовляв господарське начиння з металу, підзаробляв. І батьки знову стали господарями, чи не кращими в селі.

 Про голод

— У 32-му приїздили в село люди, які ходили по дворах, хатах та вилучали продукцію: картоплю з погребів, зерно з комор. Батько закопав два мішки пшениці під піччю, де сиділи гуси на гніздах. Чужинці все списами проколювали, а пшениці не знайшли, це і врятувало нашу сім’ю. Навесні 1933 р. голова сусіднього колгоспу, де вціліло збіжжя, звав селян ніби на роботу, а сам організував на хлібопекарні випічку просяного хліба і по шматку видавав кожному. Мені так запам’ятався запах тієї випічки! Та доброго чоловіка комуністи невдовзі забрали, а колгосп зруйнували. У 33-му мені виповнилося сім, я пішла до першого класу. Які ми тоді були! Босі, обідрані і пухлі від голоду, вода сочилася із шкіри. Наша вчителька Галина Федорівна теж опухла. Йду дорогою до школи: там труп лежить, там, а ми вже не реагували. Переступиш мертвого і… пішов. Вимирали сім’ями, а ховати нікому було, закопували, де прийдеться. Котів, собак, скотину вирізали, траву їли, полову запарювали.

У 1934 р. багато людей померло, бо понаїдалися колосків, що стали наливатися на полях. Більша половина люду в селі не пережила голод, не дочекалася високого врожаю.

 Про війну і окупацію

— Восени 1941-го у нашому селі вже були німці, там проходила лінія фронту. Поля, ставок заміновані, стояли зенітки, йшли бої, селяни ховалися в погребах. Пам’ятаю, як п’ятьох радянських солдат розірвало снарядом неподалік нашої хати, пригадую, як носила їжу та воду пораненим, які лежали в сусідській хаті на соломі, а вони просили отрути.

Село було в окупації. Німці пригощалися у місцевих пареним молоком та яйцями. Зайшли якось два до сусідки Горпини, яка народила, за «млеком» і «яйками», а побачили дитину, відмовилися, мовляв, нехай «кіндеру». У нашій хаті жив німець – командир частини, поводився по-людськи. Німецький комендант, якому за дружину, помічницю й перекладача була російська тітка, слідкував за порядком у селі та керував обробітком полів. Робочою силою були ми. Коли наші визволили село, його повісили разом із старостою. Ми дуже раділи визволителям, а вони злилися, говорили, що селяни німців підтримували, такі-сякі окупанти. Факт перебування в окупації мені відгукувався довго, навіть в інституті переслідували через це.

 Про післявоєнний Київ

— У 1944 р. село визволили, й відразу запрацювала школа. Я пішла у 10 клас, пропустивши 9-ий. Закінчила школу з двома четвірками в атестаті, коли тільки-но визволили Київ. На приступках «товарняків»  з подружкою доїхали до столиці. На київському вокзалі були відкриті кімнати для приїжджих, хліб видавали за картками. Я вступила до політехнічного інституту, але перейшла в інститут фізкультури, де давали гуртожиток і пайок, більшу стипендію, а згодом і спортивну форму, яку ми продавали на базарі, щоб вижити. Вчилися без світла, без опалення. Комендант встановив «буржуйку» в кімнаті, вивів трубу в кватирку, дівчата крали дошки з огорожі, рубали їх і топили. По суботах студентами ходили допомагати в госпіталь, поранених було багато, бо ще тривала війна; або розбирати завали на Хрещатику. Я частіше бувала в госпіталі, доглядала солдат, бо санітарок не вистачало. Здавала кров за склянку гарячого чаю та булочку з маслом. Здала понад 10 л крові за два роки. Додавало сили те, що Київ після війни відновлювався швидко, з’явилася надія на завтрашній день.

 Про спорт і Сталіна

— СРСР тоді демонстрував силу через спорт. Кожна з республік колишнього Союзу готувалася до параду на центральному стадіоні чи Красній площі, присвяченому Дню фізкультурника у 1945 та 1946 рр. Місяць команда від інституту фізкультури, куди вдруге ввійшла і я, тренувалася в Києві, тижнів зо два у Москві. У голодному для Москви 1946-му нас годували і червоною рибою, й ікрою, і шоколадом. Україна того року зайняла перше місце, й представників нашої делегації запросили на прийом до Кремля, де мав бути Сталін. Моя кандидатура не підходила, бо я була в окупації, та все ж затвердили. Викладачі вирішили, що Сталін прийде у велику залу прийому в Кремлі, куди і взяли запрошення, а студентів розмістили у малій залі. Та помилилися. Сталін прийшов у малу залу, я сиділа у третьому ряду. Навіть фото було у всесоюзному журналі про цю подію, де видно і мене, і Сталіна. Факт пам’ятаю, а подробиць зустрічі ні, бо ми були такі нажахані. Коли він виходив перед парадом, народ плакав. До речі, костюм, у якому виступала,  зберігся досі.

 Про Луганськ

— По закінченні інституту більшість направлень були на Донбас. Я поїхала працювати у Луганський педінститут, де відкрився фізкультурний факультет. З дому взяла шкіряний чемодан, який брат привіз з фронту, з Германії. Через нього і постраждала – у поїзді чемодан вкрали, з документами, окрім паспорта і направлення, і всі пожитки. Працювала викладачем, ввечері вела спортивні секції. Скільки було бандитів у Луганську! Вкрали у мене першу зарплату, і другу. Факти про пограбування і вбивства постійно були на слуху. Та згодом помітила, що повертаюся ввечері додому, а мене не чіпають бандити. Студент із групи, де я була куратором, зізнався, що він в одній із місцевих банд. Каже мені: «Вас поважають студенти, тому наші хлопці попереджені, що Вас чіпати не можна». Таке було життя.

 Про особисте і роки

— Вийшла заміж за свого колишнього однокласника Василя Куколя, він був військовим, народився син Володя. Через службу чоловіка жили в Конотопі, Ніжині, під Житомиром. Скоро 50 років, як ми в Борисполі. 16 років пропрацювала вчителем фізкультури в школі села Гора, пішла сторожувати, коли вийшла на пенсію.

Озираюся назад і дивуюся, як швидко стільки років пробігло. Де вони набралися? Дитинство, юність пам’ятаю в деталях, а про вчора забуваю. Чого чекаю? Кращої долі для молодих, для України, бо люди в нас хороші. Намагаюся не слухати новин, люблю дачу, поблизу Головурова, там є ділянка землі, на якій вирощуємо з сином екологічно чисту городину, там ліс, тихо і так легко дихається.

Шановна Єлизавето Іванівно!

Щиро вітаємо Вас з поважним ювілеєм! Здоров’я Вам, довгих років життя, радості та миру. Спасибі Вам за мудрість і доброту, любов і терпіння, спасибі за Вашу підтримку та щирість. Нехай Бог береже Вас ще багато літ.

З повагою сім’ї Кобзар та Мостіпан

Share Button