Зустрілися різні думки

Триває громадське обговорення щодо присвоєння імені Віктора Йови Бориспільському державному історичному музею. Кожен охочий може висловити свою думку з цього приводу, звернувшись до міськвиконкому (08300, м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 72, кім. 215 (відділ інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю); тел. (04595) 6-07-44, факс (04595) 6-80-35, e-mail:  borispil@i.ua).

ПЕРЕДДЕНЬ І ПЕРШІ КРОКИ БОРИСПІЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ІСТОРИЧНОГО МУЗЕЮ

Початок 60-их років – період так званих негласних «хрущовських реформ». Саме тоді було дано вказівку невеликі райони в Україні, а тим більше малоперспективні в майбутньому, об’єднати по 2-3 або приєднати до сильніших. Таким чином мого чоловіка Михайла Коваленка було  переведено заввідділом агітації і пропаганди до Бориспільського райкому партії. Сааме тоді першим секретарем райкому партії тут було обрано Ю. Соколова, людину також для Борисполя нову, який сам формував новий склад райкому партії.

У ті часи слово «націоналізм» висіло в повітрі, як смог, його боялися навіть ті, хто й поняття не мав, що воно таке. А працівники КДБ нишпорили скрізь, навіть у школах. Пишним цвітом розцвіли знову доноси. Звинувачували в націоналізмі тих, хто говорив чистою українською мовою, хто мав у квартирі на стіні вишитого рушника. Вишивка як така взагалі невідомо ким була оголошена «не модной».

Тоді ж редактором Бориспільської газети «Трудова слава» було призначено О. Новицького. Він теж у Борисполі був людиною новою. Сторінки «Трудової слави» на початку 60-их рясніли малюнками В. Йови. Майже в кожній газеті з’являлися його статті з історії Бориспільщини, результати розкопок древніх могил, про різьбяра П. Верну та інших народних умільців.

Ні О. Новицького, ні Ю. Соколова в націоналізмі ніхто звинуватити не смів. А про націоналістичні настрої Віктора Йови хоч і подейкували, але якщо друкували такі статті, то ніхто не смів говорити про «націоналізм» Йови відверто.

Щасливим збігом обставин можна назвати і те, що в Борисполі тоді була група художників-аматорів, яких об’єднувала спільність уподобань, поглядів. Це М. Петлицький, В. Зоц, А. Позняк, В. Пушкар. М. Петлицький, окрім того, що чудово малював, грав на різних народних інструментах, часто виступав на концертах після різних радянських торжеств і чарував публіку грою на сопілці. Безумовно, всі ці люди були дружні з В. Йовою і мали його за свого наставника.

М. Коваленко як заввідділом агітації і пропаганди зійшовся з группою бориспільських художників. Він ніколи не був для них представником райкому партії, він був їх другом і однодумцем.

Десь у 1965 році ЦК КПУ дав вказівку створити в районних центрах історичні музеї. Від райкому партії це завдання покладається на історика за фахом М. Коваленка, і, звичайно, Коваленко звертається до друзів-художників. В. Йова давно мріє про музей і з радістю сприймає цю звістку. У нього вже є й перші експонати, які зберігаються вдома.

Міська влада для музею виділила стареньку хату по пров. Шевченка, 2, в якій останнім часом розміщувався базарком. Це була звичайна розвалюха. Тож, перш за все, треба було привести її до ладу. Вся ця група людей після роботи йшла до «свого музею». Повністю, своїми силами реставрували будинок. Матеріали приносили, що в кого було, хто що міг дістати через друзів, через організації за принципом: «для райкому».

Окрім цієї роботи, В. Йова разом з М. Коваленком виїздили в села району. У селах сільрадами були визначені люди (бібліотекарі, клубні працівники), які займалися збиранням старовинних речей для музею. Вони ж показували М. Коваленку і В. Йові, до кого піти, у кого були ці речі, але іноді люди не поспішали їх віддавати.

В. Йова все це приводив у належний вигляд, все обов’язково реєструвалося, розміщувалося на відповідних стендах. Практично в старому приміщенні у трьох кімнатах були виставлені зібрані експонати.

Нарешті музей був готовий прийняти перших відвідувачів. Спеціальна комісія міської влади підтвердила, що рішення бюро райкому партії успішно виконано. М. Коваленку на бюро винесли подяку. Діяльність В. Йови  не було відзначено ніяк. Для тих часів це було закономірно. А тим часом В. Йова цілком законно, можна сказати, автоматично, став першим директором музею, який було відкрито для відвідувачів 7 листопада 1967 року, на Жовтневі свята. Навіть дата відкриття говорила про те, що «націоналізму» в цій справі ніякого не було.

Віктор Іванович продовжував збирати матеріали для музею, їздив селами, сам ходив від хати до хати. У цій справі він був невтомним. За свою роботу одержував копійки. І щодня ходив «по лезу бритви». У ті часи «націоналізм» йому «пришити» було легко. Але, дякувати Богу, все обійшлося.

Була б моя воля, я б поставила пам’ятник В. Йові і назвала б його іменем одну з вулиць. У своїй справі він був гігант.

Автор — вчителька Поліна КОВАЛЕНКО (родом з Любарець) часто бувала в музеї у період його створення і становлення.  І хоч її вже давно немає серед нас, свідчення залишилися

 

 ЧИ ПОТРІБНЕ ІМ’Я МУЗЕЮ?

Повідомлення про проведення громадського обговорення щодо присвоєння імені Віктора Йови Бориспільському державному історичному музею, надруковане в газеті «Трудова слава» від 11 березня 2016 р., викликало деякі думки, якими хотілося поділитися з цього приводу. Справа в тому, що не тільки В. Йова збирав експонати, а й люди, які приносили старі речі до музею, аби вони не пропали марно. Тож ставити все у заслугу одному директорові буде перебільшенням. Ще за життя Михайло Захарович Коваленко, працівник відділу пропаганди міськкому партії, а згодом учитель історії, говорив авторові цих рядків, що музей створювали колективно. Саме на початку 60-их років ХХ ст. під керівництвом П.Т. Тронька створювалася «Історія міст і сіл України» в 26 томах, в т. ч. і Київської області. Тоді рішенням Бориспільського райкому партії було створено комісію для написання історії району. Нагадаю її склад: К.О. Кондратьєв (голова), члени комісії Д.П. Амелін, М.Ф. Ковшоба, М.І. Власко, К.В. Петровський, К.Г. Ільченко, Ф.М. Галатенко, Ф.А. Векслер, Д.С. Канцедал, Ф.Б. Шапар, М.О. Кривенко («Прапор комунізму», 1962, 15 лютого). Отже, була нагода збирати матеріали для бориспільського музею, який потім тулився в тісному будиночку з тильного боку магазину «Урожайний». Це був початок музейної справи в Борисполі у післявоєнний період. Кілька років потому цей будинок згорів, на щастя, тоді музей уже перемістився в сучасне приміщення, яке колись було житловим будинком. Тож слід сказати, в першу чергу, добре слово на адресу Лідії Мазур, яка на той час була головою міської ради, і Тамари Онищенко, секретаря міськкому партії, яка взяла на себе відповідальність опікуватися переобладнанням будинку під музей. На мою думку, не було б цієї опіки – не було б і музею. Знаючи В.І. Йову з 1974 року і шануючи його діяльність, скажу, що  він був звичайним любителем музейної справи, спокійно облагоджував собі робоче місце, збирав усе те, що можна було зібрати. Хоча у зверненні повідомляється, що зібрано 35 тисяч унікальних експонатів. А де ж вони розміщуються? А чи всі їх занесено до книги реєстрації? Чому так пишу, бо в інформаційно-довідковому буклеті «Бориспільський історичний музей» (2007) читаю: «Хранителем історії рідного краю вже 40 років є Бориспільський державний історичний музей, у якому за цей час зібрано понад 40 тис. експонатів» (с. 3). А тепер  ідеться про 35 тис. Де ж поділися 5 тис. експонатів? Чому таке маніпулювання цифрами?  І якщо дійсно експонатів так багато, то чому роками не міняється експозиція. Вона «заморозилася» на тому часі, коли директором був В.І. Йова.

Читаючи звернення до виконкому міської ради, здається, що музей, маючи штат працівників, не володіє сповна інформацією про музейну справу в Борисполі. Річ у тім, що не В. Йова був першим директором музею. Хочу згадати першого завідувача Бориспільського музею Андрія Матвійовича Полонського. Він був чоловіком і помічником Віри Дем‘янівни Онацької – артистки «Молодого театру» в Києві, керівника в Борисполі п’ятої майстерні мистецького об’єднання «Березіль» (1923 р.). Водночас у нашому містечку він заснував ляльковий театр. Окрім того, маючи активну проукраїнську громадянську позицію, у 1917 році двічі обирався до складу Центральної Ради, переслідувався і піддавався арештам разом з дружиною і звільнявся, був завідувачем Бориспільського музею в далекому 1925 році.  Наведу одну цитату видатного археолога Валерії Козловської. Вона була ініціатором і керівником наукової експедиції, що у вересні 1925 р. проводила в Борисполі розвідувальні археологічні розкопки на території, прилеглій до найдревнішої Борисо-Глібської церкви, досліджувала кургани біля сіл Сеньківка, Горобіївка, Іванків. У звіті «Розкопи в Боришпільському районі» писала: «Зазначені розкопи є продовженням дослідів з обсягу енеоліту та слов’янської культури в Боришпільському районі. Переведено їх за кошти, що зібрав зав. Боришпільського Музею уповноважений ВУАКу А.М. Полонський, який брав також у розкопах найдіяльнішу участь. Речі передано до Боришпільського Музею» (Коротке звідомлення Всеукраїнського Археологічного Комітету (ВУАК) за 1926 рік. –К., 1927. – С. 48). Де ці знахідки? Чому їх немає в Бориспільському музеї? Згадане повідомлення говорить про Бориспільський музей 1925-1926 років. Про його долю нічого невідомо. Тож відлік існування музею треба починати не з 1967 року, як у нас повелося, а значно давнішого періоду. Чому б не згадати А. Полонського як першого завідувача музею, котрий у важкі 20-ті роки збирав кошти і сам брав діяльну участь в археологічних дослідженнях. Уже названі факти свідчать про те, що ця людина заслуговує доброї пам’яті і пошанування. Щоправда, життя його було коротким. Він помер від туберкульозу в 1933 році.

Те що В. Йова 30 років був незмінним директором музею, – не показник для того, аби присвоювати музею його ім’я. А що зробив за цей час? Багато хто не один десяток літ керує на одному місці, але ж це не означає, що тому місцю слід присвоювати ім’я багаторічного керівника. Таких музеїв, як у Борисполі, на Київщині і в Україні тисячі. Серед них є засновники та директори з багаторічним досвідом роботи. Але не чути, щоб їх іменами називали музеї. Далеко ходити не треба. Ось у сусідньому з Борисполем Переяславі-Хмельницькому Михайло Сікорський був директором музею понад 50 років. За цей час створив не один, а мінімум 24 музеї. Його заслуга неоціненна. Він удостоєний звання Героя України. І створені ним музеї не носять його імені, хоча всі знають, що музеї – творіння рук і розуму М. Сікорського. Окрім музеїв, він автор 130 наукових праць і публікацій, в тому числі 12 книг і монографій. А яка спадщина у В. Йови? Він не написав не те що книги, а жодної наукової статті, хоча, як пишеться у зверненні, «багато працював в археологічних експедиціях Інституту археології».

Бориспільський музей є державною установою, а не приватною власністю, тож присвоювати йому ім’я В. Йови не доцільно. В авторів звернення, на мою думку, бракує скромності. Відповідальним секретарем міськрайонної організації Товариства охорони пам’яток історії та культури і водночас директором музею працює одна й та ж особа, донька В. Йови Наталія Йова. Клопотання виходить з одного музейного гнізда. Як на мене,  використовувати своє службове становище в присвоєнні музею імені батька — В. Йови – просто не скромно і виглядає неетично. До того ж у Борисполі вже названо вул. Віктора Йови і цим самим пошановано його багаторічну працю в музеї. Тож не можна одних шанувати, а інших забувати. Проте нехай скаже своє слово громада Борисполя.

Андрій ЗИЛЬ, член Національної спілки краєзнавців України

Share Button