Коли співає душа

Що то воно за диво – людська душа? Хто може в неї зазирнути, побачити і розгадати її? Кажуть, душа людська за семи замками, у душу, як у очі, не заглянеш. Вона, як квітка зі стуленими пелюстками. Та пелюстки розкриваються, коли торкається їх любов. Любов до рідного краю, до людей, до музики, до пісні… Вона така багатолика, що й не переказати. Тільки любов запліднює душу добром. І тоді людина з такою душею здатна на подвиг, здатна творити чудеса, якими захоплюються люди, весь світ. Про таких людей хочеться повідати всім. Такі люди – серед нас. Їх небагато, але вони такі помітні і значимі. Вони – гордість не тільки свого краю, вони – світочі всієї нації.

Мова про Олександра Зюзькіна – директора Великоолександрівської школи мистецтв і ремесел, художнього керівника та диригента Народної академічної хорової капели ім. Павла Чубинського та Бориспільського народного муніципального камерного хору управління культури Бориспільської міської ради, якому Указом Президента України від 09.11.2015 року присвоєно почесне звання «Народний артист України». Вітаємо ще раз маестро з високою державною відзнакою і бажаємо доброго здоров’я, довгих щасливих років життя і нових творчих успіхів.

У контексті сказаного неодмінно треба згадати й сказати ще про одного чоловіка – міського голову Анатолія Федорчука, теж, до речі, людину творчу і багатогранну. А вміти бачити і помічати – це теж талант. Саме за його клопотанням Олександр Дмитрович удостоєний такого високого звання. Від усієї громади району дякуємо Анатолію Соловйовичу за підтримку талановитого митця, за його розуміння значення культури у нашому житті, за державницький підхід до розвитку культури та її носіїв. Бо лише культура об’єднує народ і визначає його як націю, не дає їй загубитися, а то й зникнути. Прикро, що не всі державники мають усвідомлення того. А нині, коли наша країна в душах людей розділена на захід і схід, особливо важливо підносити культуру українського народу. І ті, хто розвиває культуру, кожен її учасник, і ті, хто всіляко дбає про неї, ̶ це справжні патріоти нашої держави, і всім їм доземний уклін.

Сьогодні ж хочеться розповісти про Олександра Зюзькіна. Про його титанічну працю і досягнення хорової капели, про нещодавню їх творчу поїздку до Швеції.

Якось мені разом з Процівським сільським головою Любов’ю Чешко, теж великим поціновувачем таланту Олександра Дмитровича, довелося побувати на репетиції хору. І ми так були вражені його перевтіленням, що сиділи, мов зачаровані, не наважуючись навіть на якусь репліку одна одній. Здавалось би, поступлива, толерантна і компромісна людина при спілкуванні в повсякденні перетворилася під час репетиції на крицю. Кожен його м’яз, кожен нерв і порух рук виказував неабияку силу і владу над хором. Диригент ставить завдання, і воно має виконуватися так, як бачить і хоче того саме він. Вражала зібраність і дисциплінованість артистів, їх миттєве реагування на зауваження керівника. А часом вони були надто різкі, дошкульні, алегоричні і, звісно, неприємні. Та ніхто з капелян не вступає у словесні перепалки. Одержимість митця передається хористам. Авторитет диригента – незаперечний. Майже дві години напруженої праці роблять диво – керівник досягає бажаного – високого звучання співу. Браво, маестро! Ми бачимо втому на обличчях капелян, а в їх очах – небесне сяйво, що йде від внутрішнього задоволення майстерно виконаної роботи. Репетицію закінчено. Диригент дякує всім за терпіння та розуміння і як справжній учитель не забуває сказати: «Молодцы, ребята!» І тільки тоді, коли артисти покидають кімнату для занять, Олександр Дмитрович дозволяє нарешті зняти з себе високу напругу, відпустити ту натягнуту струну, що не давали нікому розслабитись і спонукали працювати з такою самовіддачею, щоб заслужити похвалу керівника, а значить – і визнання зали. І так кожна репетиція – це неймовірно важка праця. Що й казати, всю свою силу і енергію, свій талант Олександр Дмитрович віддає на те, щоб його творіння торкнулися душ якомога більше людей, були тою силою, що здатна пробудити їх для добра і любові. І йому таки вдається зі своїми творчими колективами творити музично-пісенне чудо.

По дорозі додому ми обоє були під сильним враженням почутого і побаченого. Лиш тепер могли заговорити і обмінятися думками. Ми відкрили для себе нову особистість. Ми знали Олександра Дмитровича як творчу, талановиту людину, професіонала високого класу. Це було основне, гідне шани і захоплення. Та до того ми там побачили ще й надзвичайно вольову, сильну і організовану людину, керівника, здатного тримати високу дисципліну, управляти колективом і досягати поставленої мети. Виявляється, одного творчого таланту мало. До нього треба ще і другий , і третій … Лише в такому тандемі міг з’явитися філігранний талант Олександра Зюзькіна.

Як же не вистачає нам таких талантів у владі, щоб і професіонал, і патріот, і організатор, і виконавець…

Талант Олександра Дмитровича – феноменальний. Більш ніж у 20-ти країнах світу чули віртуозне виконання хором Гімну України, української та західноєвропейської класичної духовної музики під орудою О. Зюзькіна.

Жодна дипломатія не долає кордонів і не зближує народи так, як долає і зближує пісня. Музика не має кордонів. І дарма, що хтось не знає якоїсь мови. Для музики мова не потрібна. Вона зрозуміла всім. Там, за кордоном, цінують їх і запрошують на все нові і нові фестивалі та конкурси. Чого не скажеш, на превеликий жаль, про нашу Україну і Київську область зокрема. Як того не можуть бачити чиновники від культури, що на території області, у Бориспільському районі, на базі Великоолександрівської школи мистецтв і ремесел успішно фуекціонує фактично Мала консерваторія. У Києві – Велика, а у нас – Мала! Чи ж багато в Україні таких областей і районів, що можуть похвалитися мистецькими закладами такого рівня? Та де там! Тільки дякуючи Божому промислу, у нашому краї з’явився Олександр Дмитрович, який створив унікальну народну академічну хорову капелу, достойну найпрестижніших підмостків світу. І вже 20 з лишнім років ця надзвичайно скромна, обдарована, талановита людина, висококласний організатор митарствує по всіх владних кабінетах – від району і області до Кабміну України. Просить допомоги у будівництві приміщення школи мистецтв і ремесел. Бо школа є, а приміщення немає, орендує кабінети у Великоолександрівській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Дякувати директору цієї школи Ігорю Давиденку, що не відмовляє, йде назустріч і дає приміщення. І в цих же орендованих кабінетах, зовсім не пристосованих для занять музикою, проходять і репетиції хорової капели. Чи є де таке, як у нас, щоб школа мистецтв і ремесел, в якій навчаються 350 талановитих дітей, цвіт нашої нації, які нестимуть культуру в народ, працює 40 таких же талановитих педагогів, поневірялися по селу. Дітей, які ростуть без батьків, називають безбатченками; людей, які не мають свого житла, називають безхатченками. А як назвати школу, яка не має свого приміщення? Хто скаже? Я, маючи філологічну освіту, не можу знайти такого слова. Але все має називатися своїми іменами, хоч вони часом і образливі.

Нічого не просить митець для себе. Хоч нині і сам дуже потребує допомоги. Просить для обдарованих дітей побудувати школу. У відписках, байдужості, нерозумінні, невігластві загубив і своє здоров’я. І тримає його на цьому світі Господь Бог за безмірну любов до музики і співу, а ще для них, залюблених у високий світ музики людей, яких збирав не один десяток років, як крупинки діамантів для великої діадеми України. І вона засяяла! Ця людина живе для нас з вами. Щоб у буднях ми бачили свято, у пісні – чули душу.

А поки що Народна академічна хорова капела імені Павла Чубинського на запрошення Фонду допомоги Південної Скони Україні у вересні-жовтні цього року з творчою програмою відвідала Швецію. У цю поїздку була запрошена і автор цієї статті.

Кажуть, нашого цвіту по всьому світу. Ініціатором поїздки стала наша землячка Алла Корнілова-Валлін (дівоче прізвище – Квасовець). У Швеції вона уже 16 років і є одним із засновників Фонду. Не раз жінка приїздила до Борисполя з гуманітарною допомогою для шкіл і дітей.

Що то воно за диво – українська душа! Як річка під час повені виходить зі своїх берегів, так і наша українська душа, де б вона не була, у якому куточку землі не знаходилася, не по вінця, а через край переповнюється безмежною любов’ю до свого народу, до його культури, до пісні і творить добро. Потребою душі для українки стало нерозривне її спілкування зі своїм народом. Допомагати чим може – збирати і відсилати гуманітарну допомогу в Україну, вносити свій посильний вклад у розвиток культури своєї Батьківщини – пропагувати її високу культуру далеко за її межами, підтримувати наших бориспільських артистів у закордонних поїздках, давати тим самим новий поштовх у їх творчості. Ось така вона – висока душа!

Здолавши довгу дорогу, перетнувши Україну, Польщу, Німеччину, на паромі – величезному семиповерховому морському лайнері, який перевозить не тільки людей, а й великогабаритні транспортні засоби, навіть потяги, за чотири години приємної подорожі по морю ми дісталися берегів Швеції – міста Трелеборг. Там нас зустріла гарна жінка – пані Алла. Для «зюзькінців» вона була давньою знайомою. У 2011 році капеляни за її підтримки вже відвідували Швецію. Комунікабельна, щира і привітна, вона викликає велику симпатію, як серед шведів, бо добре володіє шведською мовою, так і серед нас. І приємним для нас було те, що Фонд узяв на себе всі витрати на проживання і харчування 34 осіб. Така гостинність у такій дорогій європейській державі, як Швеція, була справжнім подарунком. Ще з літа, заздалегідь, пані Алла спланувала подану Олександром Дмитровичем програму і домовилася про виступи хорової капели у містах Мальмо, Андерельо, Уксі-бик, Шіверт, Трелеборг та Ольхем. Там так не буває, що ось ми приїхали і хочемо зараз виступати. Не тільки за тиждень, а й за місяць не було б цієї змоги. Кожен храм, кожен заклад має заздалегідь затверджену програму своєї діяльності і дотримується її. Завчасно виготовляються програми-буклети, що роздаються людям, робляться афіші, іде оповіщення в соцмережі про заплановані заходи. Лише за таких умов може бути проведений той чи інший захід. Тож про нас уже знали і чекали зустрічі у південних містах Швеції.

Коли приїхали до місця свого проживання, а це був доволі-таки просторий будинок у дачній зоні, у лісі, недалеко від моря, нас зустріли господарі. І як годиться, ми вручили їм наш великий український коровай, за що вони нам дуже дякували. А ми ж, звичайно, дякуємо голові правління Бориспільського районного споживчого товариства Костянтину Струкову, який ніколи не відмовляє у допомозі і випікає чудові й смачні короваї, презентуючи цим Україну за кордоном.

Якими милими і приємними були люди далекої північної країни. Це пані Аніта, Мілот, Анна-Марія та пан Кале. Вони пригощали нас смачною їжею, яку самі готували, ми ласували особливими шведськими булочками, рецепт яких привезли додому. Організовували обіди на природі. Пані Гуніла була з нами на всіх екскурсіях Швецією. Ми дуже вдячні їм за відкритість, щедрість і тепло.

Нас там вражало все – мінімалізм у побуті і високий соціально-економічний розвиток країни. У заможній державі ми не побачили жодного будинку-особняка, як у нашій бідній Україні. Все надзвичайно скромно і водночас вишукано.

Компактні одноповерхові будинки на околицях міст, обсаджені різної форми живоплотом, багато зелених насаджень, парків і жодного, жодного клаптика недоглянутої землі. Все засіяно газонною травою і дбайливо викошено – прибудинкові території, обочини доріг, сквери і навіть морське узбережжя використовується під гольф-поля. Таке враження, що бачиш не місцевість, а вимальовану художником картину без жодного огріху. Теж саме і поля – чисті і оброблені. Там немає сіл. Там хутори. Земля у власності хуторян. Наче невеликі острівці, серед полів стоять на господарському дворі, обнесеному живоплотом, будиночки – такі чепурні та охайні. А урожай картоплі там збирають двічі на рік. Коли сходить сніг, садять картоплю, і всі поля вкривають спанбондами. От вам і північ! Кілограм картоплі коштує в перерахунку на нашу валюту – 45 грн, а хлібина, залежно від сорту борошна – 50-60 грн. А які там смачні молочні продукти – діють європейські стандарти. Здавалося б, дорого. Та ні – просто ми, українці, дуже бідні. Мінімальна пенсія у Швеції становить 6400 крон. На наші гроші – краще й не казати, щоб зайвий раз не відчувати себе приниженим.

Ми не бачили там і супер-дорогих автомобілів, якими заповнені наші вулиці. Машини середнього класу і багато велосипедистів. Для них, як і для перехожих, обладнані спеціальні тротуарні доріжки. Там у вихідні не працюють супермаркети. Люди відпочивають. Немає галасливості, якогось поспіху і надмірної швидкості. Все це вселяє в людину почуття впевненості і захищеності у своїй країні. Вони щасливі тим, що живуть у ній. Не можна оминути й такого явища, як будинки для літніх людей. Наприклад, у місті Мальмо, яке за кількістю населення можна порівняти з Борисполем, налічується 10 таких будинків. Ми побували в них. Вони відрізняються від наших і контингентом, і устроєм. Це фактично пансіонати, в яких проживають літні люди, незважаючи на те, хворі вони чи здорові. Без заперечень, по тому, як держава дбає про старість, судять про її рівень розвитку і моральність у суспільстві.

Не бачили ми там і жодного полісмена. Але коли на узбережжі якийсь сирієць хотів викрасти машину, вони миттєво з’явилися й надягли на злочинця кайданки.

Про Швецію можна говорити багато. Це світ, який дуже й дуже відрізняється від того, в якому живемо ми. Це – Європа.

А поєднав нас високий світ мистецтва, музики, що здатна на чудеса, – очищати душу, творити в ній храм.

Хорова капела давала по два-три концерти на день. Це було важко. Але ті овації, якими нагороджували слухачі артистів, дарували стільки енергії, що вони не зважали на втому і віддавали себе, свій талант людям, які розуміли їх, цінували і були вдячні Україні за її таланти.

Справжнім мистецтво стає тоді, коли, слухаючи твір, перебуваєш ніби у невагомості, скидаєш із себе все зайве, і кожна клітинка твого тіла чує переливи музики і голосу, що полонять і не відпускають. Думається, що довго, судячи з реакції, шведи будуть знаходитися під впливом виконаних капелянами творів, солістами – могутнім басом Олега Чорнощокова та романтичним баритоном Андрія Кошмана.

Кожен твір – це пережита виконавцями і диригентом якась мить життя. І лише пройшовши через серце артиста, мистецтво здатне знайти відгук у іншому серці.

Хоровий колектив і тріо бандуристок «Заграва» у складі Ірини Чернюк, Наталії Зущенко та Людмили Романенко давали концерти в Швеції, а їх уже кликали на фестивалі в Ірландію і Грецію. Отака неймовірно велика популярність Олександра Зюзькіна і його дітища – Народної академічної хорової капели імені Павла Чубинського, у світі. І це при тому, що не маючи ніякої фінансової підтримки, без будь-якої плати, на одному ентузіазмі вони творять дива. Але й вони вже стомилися за рахунок своїх сімейних бюджетів робити державну справу – творити імідж України у світі.

На останній зустрічі Олександра Зюзькіна з головою Бориспільської РДА Дмитром Вороніним та заступником голови районної ради Іваном Недогибченком було досягнуто домовленості про матеріальну підтримку колективу наступного року. А чи докладе зусиль область, щоб хорова капела вже сьогодні не стала спогадом, як Народна хорова капела імені О.Кошиця у Богуславі?

Якби ж наші чиновники та були патріотами своєї Батьківщини, то все було б по-іншому – і школа була б, і слава Україні була б. Залишається лише мріяти, що обласне управління культури організує по області та й по всій Україні виступ Народної академічної хорової капели імені Павла Чубинського під керівництвом уже Народного артиста України О. Зюзькіна. І Гімном України та іменами Павла Чубинського і Михайла Вербицького сприятимуть духовному єднанню українців. І щоб свої таланти знала вся Україна.

Надія вмирає останньою. Сподіваємось на те, що яке б скрутне економічне становище не було у нашій країні, держава дбатиме про культуру. Якщо є культура – є й держава.

Ольга Малишевська, керуюча справами Бориспільської районної ради

Share Button