Шанований бориспілець, герой Білорусі, майже космонавт…

Жодне місто не може існувати без своїх жителів. Адже саме вони творять його історію. Уже протягом тисячоліття покоління за поколінням розбудовують і змінюють Бориспіль. Сьогодні «ТС» розповість про одного із найстарших його жителів, який пам’ятає місто зовсім не таким, яким воно стало нині.

 29 років жив у Борисполі й не знав його

Уперше Євгеній Напраснов потрапив до Борисполя ще в далекому 1960-му. Тоді, будучи начальником штабу у складі розвідувальної ескадрильї, він мало що побачив: закритість військового гарнізону та часті від’їзди по службі не давали такої змоги. Сьогодні Євгеній Георгійович із посмішкою згадує ті часи. Літав багато, довгу не бував удома: «Якщо на північ – то Крайню, якщо на схід – то Далекий».

Ратній справі ветеран присвятив цілих тридцять років. За цей час устиг «налітати» близько 9 тисяч годин. І лише по закінченні служби у 1989 році зміг «познайомитися» з Борисполем по-справжньому.

Після армії Євгеній Напраснов, інженер за освітою, пішов працювати на завод «Прометей». «Тоді я вперше зіштовхнувся із нормальним людським життям, — розповідає ветеран. — Жити стало легше. Оглядаючись назад у ті роки, безумовно, помічаю, що місто змінилося. Адже минуло так багато років».

Кохання із зали

«Зі своєю першою дружиною, на жаль, уже покійною, познайомився у 1948 році. Тоді я був курсантом авіаційного училища. Мене, як відмінника бойової та політичної підготовки, запросили виступити з доповіддю напередодні річниці Жовтневої революції. У великій залі було близько 700 осіб. Серед сотень очей я несподівано побачив її – у мене одразу відійняло мову. По закінченні промови зустрів її знову. Через кілька років ми одружилися, у нас народилося двоє дітей: донька нині проживає у Підмосков’ї, син – у Великій Олександрівці. Є онука, правнук. Часто з ними спілкуюся, зокрема, через мережу Інтернет», — розповідає Євгеній Георгійович.

Академік не пустив у космос

«Одного разу зібрали нас, п’ятсот осіб, у Москві. Запросили до науково-дослідного авіаційного госпіталю. Почали проходити медкомісію, не знаючи навіть навіщо. Із п’ятиста осіб було відібрано двадцять. Вони, до речі, згодом побували в космосі. Мене ж у космонавти не пустив один лікар, Іван Неумивакін. Нині він уже доктор медичних наук, професор, дійсний член Європейської та Російської академій природничих наук. Ми з ним після тих подій бачилися – подарував мені три своїх книги з автографом».

Подяка від білорусів

«Війна мене застала ще зовсім юним. По закінченні школи вирішив, що пора йти воювати, але мені не дозволили. Зате запропонували стати начальником «тендера» на залізничній дорозі (посміхається). Насправді – це звичайний кочегар, але так називається той відсік поїзда з вугіллям. Ми перевозили військові ешелони, коли визволяли Мінськ від фашистів. Так я побував у Білорусі. Це був 1944 рік, мені було лише чотирнадцять».

На залізниці Євгеній Георгійович пропрацював майже три роки. Нещодавно отримав листа з Білорусі: президент Олександр Лукашенко надіслав грамоту і медаль з нагоди 70-ліття визволення Білорусі від фашистів, йому особисто. Євгеній Напраснов наголошує, що це одна із найдорожчих для нього нагород.

 Вік коханню не перешкода

Незважаючи на свій поважний вік, Євгеній Георгійович має вдосталь оптимізму та енергії – молодь може позаздрити. Активно спілкується з друзями, серед яких є відомі артисти, урядовці, письменники.

Хоча діти вже давно відлетіли з батьківського гніздечка, Євгеній Георгійович не сам: поряд із ним чуйна, мудра та добра жінка Олександра Іванівна, яка зуміла знайти підхід до темпераментного екс-військового. Разом вони вже 17 років, але і досі ставляться одне до одного з непідробною ніжністю.

Ольга Рогач, «ТС», фото автора

Share Button