Олексій Бойко: «Жителі в зоні АТО називають нас окупантами. Відповідно і ставляться»

Герой нашої доби. На фоні стилізованого інтер’єру під французький Прованс за столиком в комфортній веранді кафе-бару «Маріанна» коренастий приємний чоловік у камуфляжі, якому злегка за 40,  спеціально для «ТС» говорив правду про українську війну. Свою правду, жорстку, що  сформувалася у нього за більш ніж рік служби добровольцем на Сході, з них 96 днів на найгарячішому рубежі для української армії – шахті Бутовка.

Сказане дисонувало з вишуканістю мирного кафе і подекуди сміливо суперечило офіційним баченням  Генштабу ЗСУ щодо військової тактики відносно неспокійного Донбасу. Які причини затягування АТО; чи потрібно битися за зруйновану територію; чому жителі прифронтової зони визволителів називають окупантами; яка стратегія може привести Україну до миру; чому провальною стала шоста хвиля мобілізації? – на цей перелік відповіді може й очевидні, але озвучити їх відверто вистачає мужності одиницям.

Олексій Володимирович Бойко спочатку потрапив до Дебальцевого – 9 серпня 2014 року був оформлений у частину 11 батальйону «Київська Русь». У селі Вишеньки, куди переїхав зі столиці й мешкає вже 5 років у власному будинку, його чекали дружина, 20-річний син-студент та донька-школярка, якій 12. Зачинив своє СТО, витер сльози матері й, одягнувши куплену за власні гроші екіпіровку, пішов на війну. «Чому?» – допитуюся. Пояснює просто: «Воюю за себе і сина. Зараз відпочину, дочекаюся наступної мобілізації й знову туди, вдруге… Хто, коли не я?»/  У скупих словах чоловіка непоказна сила, внутрішня, що читається і в його блакитних очах. Патріотизм настільки високого ґатунку мене захоплює, вражає незламністю, сам герой – унікальністю: командир кулеметного підрозділу з вищою інженерною освітою ні від кого не чекає дифірамбів, свою добровольчу службу називає звичайною роботою і переконаний, що країну треба захищати навіть тоді, коли вона не докладає необхідних зусиль, щоб захистити тебе. Каже, філософськи дивитися на світ і людей допомагає Ремарк, на фронті між обстрілами прочитав його «Тріумфальну арку».

20150826_101609— Війна, значить, треба комусь захищати… Коли дружина після довгих умовлянь не йти на Схід зрозуміла, що я не зміню рішення, їй зателефонувала моя мама в розпачі: «Іро, ну невже ти не можеш його відговорити?!»  «Мамо, він не послухав би мене, коли б йому було 20 років, а зараз тим більше,» ‒ відповіла Ірина. Я пояснював рідним, що з давніх-давен мужики в Україні поділялися на козаків і свинопасів. І одне й друге по-своєму похвально, але… Козак ніколи не роздумує: йти, не йти, коли час воювати. Я, напевно, козак. Коли 6 серпня прочитав в Інтернеті, що потрібні добровольці, то 9 числа уже був в Дебальцевому. І  жодного разу не пошкодував про свій вибір. Дочекаюся сьомої хвилі мобілізації й знову піду. Розумію, що сім’ї важко без мене, дружина працює позмінно, зарплати урізали, доньку часом ніколи виховувати. Мала в 6 класі, із Вишеньок їздить маршруткою на навчання до Києва.

Страшно самому піти в пекло?

— Страшно. Дуже страшно! Не вірте, хто каже, що не має страху. Та довго боятися людина не може, інакше збожеволіє. Страх на війні періодичний, наприклад, коли гатить тяжка артилерія. А коли йде нормальний бій, то працюєш. Страху не відчуваєш, коли сприймаєш службу як звичайну роботу, а не якийсь там нікому не потрібний обов’язок. Свого часу я пройшов строкову службу в армії у спецназі внутрішніх військ в Нагорному Карабасі тричі по три місяці, тому знаю, як воювати. До речі, там була антитерористична операція, а зараз у нас справжня війна, ніяка не гібридна. Рік тому не було часу на підготовку, як зараз. Зі мною приїхали на передову хлопці, які автомат в руках не знали, як тримати. Але була мотивація, й через три тижні вони стали гарними солдатами. Війна – добрий вчитель. Захочеш вижити – швидко навчишся воювати, дружити.

— Розкажіть про умови, в яких воювали.

— З Дебальцевого у листопаді ми прибули на полігон «Десна», у грудні на КПП Чангар, змінивши частину, що контролювала вихід до Криму. З 8 лютого по 15 травня, усього 96 днів, стояли у шахті Бутовка – це опорний пост, найближчий до «сепарів», де ми першими приймали бій. Днів 80 ворог намагався вибити нас із займаної позиції. Об’єкт є стратегічним, бо за нами Авдіївка, де розташоване найбільше в Європі металургійне підприємство «Авдіїївський коксохімічний завод». Коли він зупиниться – зупиниться й уся металургійна галузь України. Якось наші затримали диверсійну групу. Знаєте, хто воював проти нас? Спецназ ФСБ із Алтайського краю. Як жилося там? Уявіть величезну напівзруйновану бетонну споруду без вікон, дверей, підлоги, опалення, а на вулиці місяць лютий. Усе прострілювалося, артилерія падала. Там спали, на вогнищі готували їжу в казані. Не хворіли тільки тому, що постійно гріли воду, пили чай, щоб зігрітися.

Горілка допомагала? Чим закушували?

— Скажу чесно, перших днів 45-50 спиртне і не нюхали. Далі, коли нерви почали здавали через емоційне перенавантаження, алкоголь був рятівним кругом. Заборонити градус на війні неможливо, можна впорядкувати його вживання. Коли під час обіду випити 100 г – це нормально, коли хто хоче на той світ, то питиме більше. Ще факт – під час бою не мерзнуть, пітніють навіть у мороз через вилив адреналіну. Якось обстріл застав мене в капцях на босу ногу за температури –8̊С, а години через чотири я відчув, що холодно.

Їжа, яку видає армія, забезпечує нас на 50%, вона швидко набридає. 50% – волонтерська їжа. Борщі сухі, супи – то дуже класна штука.

 Кажуть, гарний солдат не тільки добре вимуштруваний, а й ситий та укомплектований. Яка зброя була у Вашому розпорядженні?

— За рік служби я від Міноборони отримав один комплект канадської форми з ботинками і одну так звану «гелетейку», або «піксельку», яку викинув через місяць, бо її неможливо носити. Канадську зносив із задоволенням. Ще два комплекти форми купував за власні кошти, що вважаю ненормальним. Тішить, що ті солдати, які прийшли на зміну, вже укомплектовані.

Зброя, автомати, кулемети – всі радянського виробництва. Кулемет у мене був ДШК, крупнокаліберний, 1943 року «народження», супермашина – стріляє довго й продуктивно, єдиний мінус – він стаціонарний, важить 160  кг. Автомати – з 1965 року. Вогнестрільна зброя вся зі складів, назвати її застарілою не можу, бо в нормальних докуках вона працює. Ще й як працює! У росіян частина зброї – радянська, більшість – сучасна, новітня. Гвинтівка снайперська 12,7 калібру така, що бетонні стіни прошибає. Стоять у російської регулярної армії ефективні РЕБи, для радіоелектронної боротьби. Установка відмінно читає всі наші перемовини, накази, пересування. Однак ми навчилися обдурювати техніку, говоримо так заплутано, що ворогу важко розшифрувати. Наших хлопців бісять не технічні питання, а дивна тактика війни. Коли ворог просить перемир’я, бо їм треба 200- тих і 300-тих забрати та БК підвести, то наш штаб сектору дає згоду через 5 хв. Коли ми просимо, нам не йдуть на поступки. Повірте, українці воюють набагато краще. Чому? Може, генетична пам’ять у нас козацька, може, тому, що боронимо своє. Коли була б команда закінчити цю війну, ми б її виконали. Однак стоїмо стаціонарно, вперед не рухаємося. Напевно, комусь дуже вигідне затягування військового конфлікту. Коли закінчиться війна, то треба відповідати за Іловайськ, Дебальцеве, корупцію в армії. Про це багато різної інформації в Інтернеті. На війну легко списувати гріхи. У Росії через війну і санкції потроху сиплеться економіка, це вигідно американцям. Російські та українські військові сили вже зрівнялися, припущення про масштабний наступ – перебільшення.

 Війна затягується через симпатії місцевого населення до Росії?

— Жителі в зоні АТО  українських військових називають окупантами, відповідно й ставляться. Сепаратисти для них «наші деенерівці», ми ж – чужаки. Взагалі, це окрема тема. Вони не розуміють, що українська пенсія буває лише в комплекті з українською армією. Отримувати воду, газ, харчі від України і кричати: «Люблю Росію!» – це дикість. Там українських ЗМІ немає зовсім, лише ворожі. Прикро, що офіційний Київ навіть не намагається якось змінити ситуацію. У них світогляд, сформований ворогом. У нас там зв’язок із зовнішнім світом відбувається через дзвінки рідним.

Дорогою ціною обходиться Донбас. Чи не правильніше відмовитися від окупованої території?

— Добре було б провести референдум з цього питання. Цікаво, як би проголосували цивільні, а як військові. Думки людей кардинально відрізняються. Дехто вважає, що потрібно відрізати проблемну територію, й нехай живуть, як хочуть. Паркан і окопи по периметру —  й крапка. Та зрозуміло одне – потрібен мир, щоб думати про економіку.  

Наказу не відповідати на вогонь дотримувалися завжди?

— Коли тривало стовідсоткове перемир’я, приїздили з ОБСЄ, суворо дотримувалися тиші. Взагалі, ми першими ніколи не відкривали вогонь, лише у відповідь. Образливо, коли після мінських домовленостей, у березні, здається, наші важку техніку відвели, а ворог нас годинами обстрілював з важкої артилерії прямою наводкою. Чим відповідати? Автоматами чи кулеметами? Думаю, тактика війни має бути такою, що дозволяє відбиватися, бо інакше навіщо там стояти. Зараз, бачите, ніби перемир’я, воно тривожне, ще не мир.

 Багато платять тим, хто на передовій?

— Не стільки, як заслуговують. Є певна образа у наших хлопців на державу. Бо пацани сплять в окопах, по коліна у воді, недоїдають, працюють 24 години на добу по кілька місяців поспіль, ризикуючи життям і здоров’ям, а отримують що? Зарплата рядового 5700 грн, спасибі, що хоч платять регулярно, без затримок. У мене як командира – 7300. Зарплата ж співробітників нової поліції – 10 тис. грн. А вони ж патрулюють мирні міста, йдуть ночувати додому, до дітей і дружин. Як розцінювати несправедливий підхід до оплати? А ніяк, але образа у хлопців є на українські верхи. Росіяни отримують 1000 зелених на місяць, місцеві сепаратисти – копійки.

Шоста хвиля мобілізації показала, що чоловіки не йдуть воювати. Держава відреагувала збільшенням військкоматів та зняттям голів РДА, які не виконали план. Що думаєте з цього приводу?

— Ви знаєте, що учасникам АТО на роботу сьогодні влаштуватися нереально? Не беруть, і все. Це загальна тенденція по Україні. Думаю, спланована політика. Військові не можуть влаштуватися, тому їм доводиться повертатися назад в АТО. Це дика методика. Потрібно, по-перше, зробити контракт на ротацію. Тобто коли батальйон стоїть у тилу, де робити нічого, склад потрібно відпускати додому, а збирати за наказом. Не проблема для досвідчених воювати, проблема сидіти їм без діла на полігонах, знаючи, що родинам важко без батька, чоловіка. На полігоні тільки поле та рубежі для стрільб… По-друге, щоб йшли воювати, треба підняти зарплату рядовому хоча б до 15 тис. грн. Тоді воєнкомати працюватимуть у три зміни. Зараз територіально в один батальйон не призивають, щоб уникнути організації рідних в тилу для протестів у випадку затягування ротації.

Дивилася репортаж про плачевний стан полігонів та невідповідність їх світовим стандартам. Американські та ізраїльські інструктори шоковані побаченим тут.

— Вони нам не потрібні. Вже ми їх можемо вчити. За рік виросла школа професіоналів, що вчать реальній практиці війни, а не американській теорії. Взяти їхнього військового й поставити на наш блокпост, не сказавши про дату ротації, він довго не витримає. У нас на сьогодні відносно сильна армія, але проблема, що дуже слабка держава.

Є нарікання у тих, хто в АТО, на адекватність середнього й вищого командування. Ненормально, коли нас розстрілюють з крупнокаліберної артилерії по 2 – 3 години, а наша артилерія мовчить, ми ховаємося в укриттях. Легше, коли подавляєш ворога, тоді він відступає. В Україні армія має бути реформована, побудована за ізраїльсько- швейцарським принципом. Це коли країна має спеціально підготовлених чоловіків, які час від часу проходять навчання й завжди готові воювати, і за територіальним принципом їх можна швидко сформувати за потреби в підрозділи.

На місці головнокомандуючого якими б були Ваші кроки до миру?

— Як на мене, слід оголосити, що Україна повністю виконує мирні домовленості, але коли йде вогонь у наш бік, ми обов’язково відповідаємо з подвоєною силою. А так ворог користуються млявістю нашої системи командування. Наприклад, наші позиції обстрілюють. Наш командир доповідає про це командиру батальйону, той у штаб сектору, штаб сектору – генштабу, а там… дві години думають. Поки надійде наказ до нас, сепаратисти вже відстрілялися. Стратегію й тактику потрібно переглянути, люди хочуть знати чітку позицію українського командування. Іншого розвитку подій я не бачу.

Оксана КОБЗАР, «ТС»

Share Button