«Вперед треба вже не просто йти, а бігти, не оглядаючись у минуле!»

Валентина Стрілько у 25 років стала директором Гнідинської школи, яку прославила педагогічними новаціями і справжнім українським духом. Одна з небагатьох жінок, котра ще в компартійні часи зважилася очолити Бориспільський Рух за перебудову і відкрито боролась за незалежність України. З 1992-го вона – заступник голови Київської облдержадміністрації «першого демократичного призову». Кандидат педагогічних наук, президент Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого, лауреат премії Ліги українських меценатів.

— Валентино Василівно, Україна довідалася про директора Гнідинської  школи  Валентину Стрілько спершу як про новатора-педагога, а вже потім як про голову Бориспільського Народного Руху за перебудову. Це важливо знати тим, хто й досі мусує думку про «осліплених ненавистю до радянської влади» рухівців, мовляв, здатних валити, нівечити, а не творити… Педагогічна спільнота тоді була вражена змінами у вашій школі…

Коли в 1979 році я стала директором Гнідинської школи, мені найперше хотілося навести елементарний естетичний порядок: щоб школа була чиста, і дітям хотілося до неї йти. А коли змінився зовнішній вигляд школи, замислилася над сутністю навчального процесу, що був наскрізь пронизаний комуністичною ідеологією. Їздила до новаторів педагогіки Амонашвілі (Грузія), Лисенкової (Москва), до Шаталова у Донецьк. Найбільше вразили грузини, які вже на той час викинули радянські підручники. Відомий грузинський педагог Амонашвілі працював із саморобними підручниками, в яких панував грузинський дух з першого класу. Приїхала додому й думаю: грузини можуть, а ми ні? Спільно з письменницею Галиною Кирпою ми зробили свій підручник з етики. Це була «Андрійкова книжка» для 1-4 класів. Під моїм керівництвом змінився в школі навчальний план, хоч і не мала права цього робити. Зокрема, ми склали навчальні програми з літератури, історії та інших дисциплін. Згодом з педагогічним колективом підготували першу концепцію національної освіти України, яку в 1989 році опублікувала газета «Освіта». Історія України інтегровано читалася з першого класу, з  п’ятого – окремим курсом, адже в той час «Історія України» вивчалася лише у 7 класі і лише півроку. Першими в Україні ми запровадили уроки народознавства за книгою Василя Скуратівського «Берегиня». Посягнули і на святая святих – піонерську організацію: замість неї запровадили нову форму позакласної роботи – малу Академію народних мистецтв, створили хор «Берегиня», етнографічний музей. Весь зміст навчання і виховання був наскрізь пронизаний українським змістом. У ті часи, коли всі школи Радянського Союзу працювали за єдиними підручниками і навчальними планами, це був майже подвиг.

Пізніше виготовили саморобний «Буквар» з українським змістом і видали кожній дитині. В них Степан Бандера і Симон Петлюра – національні герої.

— Мені здається, «приводним пасом» переважної більшості тих, хто «вийшов на  барикади» заради повалення диктату Компартії та здобуття незалежності України, було загострене почуття справедливості. Саме на цих  дріжджах сходила споконвічна мрія прогресивного українства – власна незалежна соборна держава.

 Почуття відновлення справедливості рухало і мною. Знала про репресії, голод, про звірства більшовиків.

Від усвідомлення того, що треба змінювати систему, прийшло й усвідомлення необхідності суспільно-політичної сили, здатної зрушити українців. Коли такі люди почали об’єднуватися в рухівську організацію, постало питання керівництва Бориспільським районним осередком. Чоловіки вирішили, що тут може впоратися жінка – взяти на себе удар КПРС, КДБ і решти тоталітарної машини. Так і обрали мене головою Бориспільського Руху за перебудову. Це була не партія, а велика багатомільйонна громадська організація, і Бориспільщина в ній була достойно представлена.

— Ще одна, можна сказати, метаморфоза: спливе час, і Ви, як і багато хто, відійдете від рухівських справ…

Точніше, я відійшла не від справ, бо моя життєва стратегічна лінія збігається з тією, яку накреслив тоді Рух. Правильніше сказати, я дистанціювалася від організаційних рухівських структур. Не могла погодитися з перетворенням цієї масової  народної течії на партійну структуру. Донині вважаю це стратегічною помилкою.

— Пані Валентино, по життю Ви не були теоретиком-білоручкою, і все ж Ваше призначення на посаду заступника голови Київської облдержадміністрації для багатьох виявилося несподіванкою?

Цілковитою несподіванкою це було і для мене. Тоді мене, директора школи, викликав щойно призначений керівник області, якого, до речі, я до того не знала, Іван Капштик і запропонував іти до нього заступником. Свою роль, думаю, тут зіграла рекомендація президента Леоніда Кравчука залучати до влади тих відомих людей, хто боровся за незалежність України і робив конкретну справу. Працювала, як заведена. Мене важко було застати у робочому кабінеті. За ті роки по кілька разів побувала в усіх куточках області. Була нетрадиційним, так би мовити, незручним керівником для місцевого начальства, колишніх компартійних функціонерів. Прагнула утверджувати українство в Київській області.

— Нині, якби довелося, щось робили б не так, як тоді?

На тлі старих бюрократів, ще тих, які, образно кажучи, підстругували олівці Кагановичу, почувалася білою вороною. На відстані років бачу, що бракувало дипломатичності: з керівника районної ланки, який усе життя прогинався перед компартійною системою, важко було за короткий час зробити свідомого українця-патріота. А так хотілося! Бракувало і знання апаратних хитрощів.

Шкода, що 20 років тому керівництво країни не зважилося піти шляхом держав, що заборонили партноменклатурі обіймати керівні посади впродовж десяти років. Сьогоднішня люстрація дуже запізніла. Якби її зробили вчасно, Україна давно була б у Євросоюзі, та і  війни у нас не було б.

— З поста заступника голови облдержадміністрації Вас звільнили одразу після переобрання у 1994 році президента України. Знову несподіванка?

Коли починалася президентська виборча кампанія, і треба було підтримувати діючого президента України Леоніда Кравчука, «бюрократичні вовки» з облдержадміністрації «залягли на дно», мовляв, кому, як не мені, досвідченій у політичних баталіях людині, йти у довірені особи кандидата в президенти України Леоніда Кравчука. Одне слово, я опинилася «на передовій», а вони після програшу Леоніда Макаровича зберегли свої місця під владним сонцем. Звільнили з обласної адміністрації одну мене як довірену особу Леоніда Кравчука. До речі, в Гнідинську школу директором повернутись не дали.

— Двадцять чотири роки з дня проголошення незалежності – це той час, коли треба оглянутися на пройдене і багато з чого зробити висновки. Що скажете з цього приводу?

Україна за часи незалежності багато втратила. Найстрашніше, що втрачений час обернувся для народу злиднями, корупцією, безправністю. Переконана, Україну чекає велике європейське майбутнє, а українців гідне в ньому життя. От тільки вперед треба вже не просто йти, а бігти, не оглядаючись у минуле!

Інтерв’ю записала Світлана Осадча

Share Button