Цей вимір — війна

«Поїхала в зону проведення бойових дій, щоб допомогти своїм рідним, і вже не змогла зупинитися», — зізнається мати-героїня, педагог за освітою, жителька села Іванків з красивим грецьким іменем Еллада Махова. А ще зауважила, що коли потрапляє туди, то ніби опиняється в зовсім іншому вимірі. Цей вимір – війна. Але бачили б ви, якою радістю світяться очі молодих воїнів, які ж вони щасливі, коли до них приїздять волонтери.

 Проза життя — хліб, сало, білизна…

Минулого році Еллада взяла кредит у банку, щоб придбати два бронежилети –  старшому синові та брату. Передала їх з волонтерами, та до адресатів цей такий необхідний захисний одяг так і не потрапив. А Еллада і досі продовжує сплачувати за повітря. Та вона не засмучується, хоча цей випадок,  як свідчення людської нечесності, залишив неприємний відбиток у душі. Головне — її близькі залишилися живими. А ще це спонукало її поїхати до них самій. І вона побачила на власні очі й дізналася чимало такого, чого й уявити не могла. «Я зрозуміла, що солдати часто не мають найелементарнішого, і потреба в таких речах, які мали б бути у них обов’язково, є досить гострою».

Повернувшись до Іванкова, енергійна і рішуча жінка розгорнула активну діяльність зі збирання допомоги для воїнів. «Прикрим відкриттям для мене, — розповідає пані Еллада, — стало те, що хлопці навіть не мали нижньої білизни». В інтендантському відомстві ніхто не вважає за потрібне дбати про належне забезпечення бійців такою необхідною річчю… як труси.

Тож дівчата і жінки, які створили волонтерську групу при державному історичному музеї, взялися за пошиття трусів, а потім везли їх хлопцям на схід або у шпиталі. До речі, вони опікуються двома діючими військовими підрозділами і чотирма медичними закладами для військових на передових позиціях. Комусь це здавалося смішним, але хлопці раділи таким подарункам, до яких ще й записочку прикріплювали із жартівливим віршиком.

«Туалетний папір, — продовжує жінка, — також у дефіциті». Тобто куди не глянеш, в усьому нестача. І все треба враховувати, все збирати по крихтам, ні про що не забути.

Головна їжа для воїнів — хліб і сало, продукти, які довгий час не псуються і завжди можуть втамувати голод. І про них намагалася не забути, коли вирушала на схід. Поїздки ставали дедалі частішими. І тепер їхала жінка не лише до сина, а й до всіх  хлопців, які стали для неї рідними, любов до яких вмістило її велике й щире материнське серце.

 Поїздки – горохові, капустяні… «кіндер-сюрпризні»

Так виходило, що, на замовлення хлопців, волонтери іноді везли більше капусти, а іноді гороху або ж якогось іншого продукту, приміром, щось солоденьке. І, залежно від цього продукту, так свої поїздки і називали. А ще Еллада вигадала робити своєрідні «кіндер-сюрпризи»:  до паперового пакетика вкладали милі серцю воїна дрібнички — цукерку, печиво, а найголовніше — дитячий малюнок або лист. Хлопці по-дитячому нетерпляче  розгортали їх, і якою ж радістю сяяли тоді їхні очі!

Еллада в усе прагнула вкласти тепло свого серця. Здавалося б, така дрібничка: запропонувала загортати булочки для воїнів не в один пакетик, а в два, щоб привезти їх ще свіжими, а відправили таких аж дві тисячі.

А перед новорічними святами, вирушаючи на передову, Еллада знайшла костюми Снігуроньки і Діда Мороза. І влаштувала веселе новорічне свято: сама була Снігуронькою, один із хлопців переодягнувся в костюм Діда Мороза. І на якусь мить всі забули про реальність війни. Оце і є та психологічна розрядка, така важлива для хлопців на фронті. До речі, на зібранні волонтерів у музеї зізналася, що намагається одягати світлий модний одяг, гарні сукні, хоча самій не завжди в них зручно, просто хоче, щоб хлопці хоч на мить забули про війну.

 «Це нас не стосується!»

Жінка щиро переймається всім, що відбувається на сході нашої країни, тож особливо обурює її ставлення деяких земляків до цих подій. «Це нас не стосується!» — відказує дехто з односельців, коли Еллада звертається до них з проханням допомогти. А в одній з офіційних установ їй навіть заявили: «Через таких, як Ви, війна не закінчується!»

Ще розповідає, що в селі три тисячі дворів, а реально допомагають воїнам  лише з півтора десятка іванківців. Не просить чогось незвичайного, але ж у кожної господині знайдеться в шафі клаптик тканини, з якої можна пошити білизну для воїнів, та й не обов’язково новою постільною білизною можна поділитися, вважає жінка.

 Небайдужі серця

Тож просила висловити подяку небайдужим іванківцям. Адже, на думку соціологів, навіть наявність одного відсотка таких людей у суспільстві може кардинально змінити ситуацію на краще. Так, іванківське подружжя — Володимир і Олександра Кузьменки постачають воїнам сало і м’ясо за дешевими цінами і  сорок кілограмів сала надають безкоштовно. Сергій і Олена Небораки, які мають свій невеличкий грибний бізнес, забезпечують наших захисників шампіньйонами, а Сергій ще й допомагає запчастинами для військової техніки. Віктор Сайко надає для військових борошно, цукор, допомагає фінансами. Завідуюча сільським магазином Ольга Пісоцька поділилася із воїнами консервами, іншими продуктами. Навіть пенсіонери не залишаються осторонь: є в селі така небайдужа бабуся Ольга Трохимівна Черняк, так вона передала на фронт і до шпиталів чимало продуктів, консервації, лише останнім часом аж п’ятнадцять п’ятилітрових банок огірків. Олена Мороз і Тетяна Гапоненко ремонтують для хлопців акумулятори, допомагають запаковувати посилки. А Іванківський сільський голова Анатолій Тур постійно їздить на схід з гуманітарною допомогою.

 Навіщо їй це потрібно?

Ця скромна жінка встигає дбати ще й про дванадцятеро дітей, серед яких дев’ять її і троє братових, просила нічого не писати про неї особисто. І прийшла до редакції заради єдиної мети — подякувати волонтерам і розповісти про те, як важко доводиться нашим воїнам без найнеобхіднішого. Елладі пропонували надати статус учасника АТО, тільки б не їздила, але вона відмовляється навіть від статусу волонтера. Вочевидь, для когось її принциповість і незговірливість є тим, що заважає спокійно займатися своїми справами. Та вона продовжує безкорисливо допомагати воїнам і каже, що це вже стало невід’ємною частинкою її життя. Вона щиро прагне, щоб жила і розквітала Україна, щоб у мирі, злагоді і радості жили її донька і сини. Адже вона просто мати!

Наталія Можайкіна, «ТС», фото надані Елладою Маховою

Share Button