«Дізнавшись про збитий бойовиками літак, ми кинулись дзвонити Кості, хоча і знали – під час польоту він завжди вимикав мобільний…»: батьки Героя України Костянтина Могилка про загибель сина

23 травня українці відзначали День Героїв – щорічне неофіційне свято, запроваджене на честь усіх захисників нашої країни, які боролися і продовжують боротися за рідну землю протягом не одного століття. Українські Герої – це українці, які жили в різні епохи й захищали рідну землю всіма методами і діями. Нині ж це свято всіх захисників України від російської орди.

Сьогодні хочемо з честю згадати Героя України, який віддав своє життя за українські території.

Костянтин Могилко (загиблий командир літака АН-30Б авіабригади «Блакитна стежа», який розбився влітку 2014 року під Слов’янськом на Донеччині) був чудовою людиною, чоловіком, батьком, другом, господарем й епітетів можна знайти ще сотню. Але для кожного з нас він назавжди залишиться людиною, для якої захист України був завжди на першому місці.

Без перебільшення, про життя Костянтина Могилка найкраще розповідають його рідні, близькі, друзі у своїх спогадах. Тому пропонуємо читачам спогади батьків Любові та Віктора Могилків.

«Ми з дружиною обоє з Джулинки, що на Бершадщині (Вінницька область). Там почали зустрічатись, невдовзі стали на весільний рушник. Мені завжди подобалась авіація, але військового фаху я не отримав. Натомість закінчив з відзнакою училище цивільної авіації й отримав фах авіатехніка, трохи пропрацював в ескадрильї Керчі. А тоді був Одеський холодильний інститут. Звідти дали направлення до Вінниці, тут 27 травня 1978 року народився наш Костя. Всі літні канікули він проводив у селі у наших батьків. Я працював на ламповому заводі, далі на 421-му авіаційному, ремонтував літаки та вертольоти. Починав із майстра, далі був начальником цеху. А тоді розпався радянський союз й, відповідно, наш завод. Дружина теж навчалась в Одесі, щоправда, в технологічному інституті. В неї за все життя лише один запис у трудовій книжці – технолог у Науково-дослідному інституті кормів.

Ще під час навчання в школі № 23 Костя захопився авіацією. Так сталося, що разом зі мною на заводі працював Михайло Жихар, він сам склав літак ЯК-12, двигун із чеської «Morava» поставив, й на старому аеродромі ми «підльотували» на ньому. Якогось разу я взяв із собою сина, він потримався за штурвал, сподобалось. Він тоді сказав: «Яка гарна Вінниця з висоти!» З яким задоволенням потім бігав на заняття у місцевий аероклуб! Тоді і визначився з професією, вступивши на льотчика до Харківського інституту Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Закінчив у 1999 році, після того сина направили до Львова, де стояла бригада транспортної авіації. Спочатку Костянтин літав на АН-26, згодом перевівся на потужний чотирьохмоторний АН-12, опанував АН-30 та АН-24. Там він із рідною сестрою та двоюрідним братом були свідками Скнилівської трагедії, і дивом вижили…

Згадалося також, як зовсім хлопчиком він носився з льотним костюмом чоловіка і намагався приміряти. А якось попросив знайомого фотографа, щоб той сфотографував його в цьому костюмі. Фотограф переконав сина трохи підрости і тоді вийде кращий знімок.

За кілька років бригаду у Львові розформували і син перевівся у розвідувальну ескадрилью «Блакитна стежа». Пройшов спеціальні курси англійської мови, почав літати за кордон у рамках угоди про «Відкрите небо», куди входять 35 країн. Виконував обльоти повітряного простору інших держав, збирав фотоматеріали для дослідження за дотриманням діючих договорів у сфері контролю над озброєнням. Сина дуже любили та поважали за професіоналізм, він міг посадити літак за будь-яких умов. Одружився наш Костянтин пізно – у 33. Із дружиною Віталіною народився в них син Арсеній. Із десяти місяців онучок постійно був у нас, адже невістка пішла на роботу – викладачем англійської до університету.

Костянтин неодноразово літав у Косово під час миротворчих місій. Якось познайомився там із заступником командира батальйону, він родом із Шляхової, що неподалік Джулинки. Радості від зустрічі не було меж, сіли, розговорились. Поряд ходила собака породи турецький кангал, відразу признала Костю. Земляк помітив любов сина до тварин і подарував йому єдине цуценя, яке залишилось і несло варту на блокпосту біля населеного пункту Брезе. Так і назвали собаку. У літаку Костя закрив її в туалеті й так долетів додому.

Костянтину напередодні війни запропонували роботу шеф-пілотом на Київському авіазаводі імені Антонова. З літа 2013 року він почав збирати документи, пройшов співбесіду успішно. Але раптом у штабі знайшли якусь невідповідність у документах, і поки її виправляли, почались Майдан, події в Криму. Відповідно всі ротації заборонили. Хтозна, можливо, тоді це б врятувало життя нашому сину…

З весни 2014 року Костянтин брав участь в АТО. Ще у березні 2014-го, до кримського псевдореферендуму, екіпаж літака АН-30Б (борт № 80) на чолі з сином возив і забирав журналістів по військових аеродромах Херсона та Миколаєва. Він готовий був доправити їх і на кримський півострів, незважаючи на те, що небо обстрілювали російські війська. Тоді керівництво Генштабу не дало дозвіл екіпажу на виліт до Криму в цілях безпеки. На Донбасі його літак двічі ставав мішенню терористів, але кожного разу вдало повертався на базу. Нам син мало що розповідав. Востаннє навідався додому 15 травня, саме тоді до Вінниці літаком він привіз уряд та міністра оборони, адже мало відбутися виїзне засідання. Кілька вільних годин Костя провів у нас, пообідали, поспілкувались, він, як завжди, був веселий. Підбадьорював мене після інсульту, обіцяв, що скоро побачимось.

Костя оберігав нас і про роботу намагався не говорити. Звісно, ми знали про його бойові вильоти до Криму, на Донбас. Син завжди казав: «Тату, у мене все чудово, ви з мамою тільки не хвилюйтесь…». Дізнавшись про збитий бойовиками літак, ми кинулись дзвонити Кості, хоча і знали – під час польоту він завжди вимикав мобільний телефон…».

…А я відчувала, коли вибухнув літак, яким керував Костя, – у ту мить у мене сильно заболіло серце. На момент трагедії чоловік перебував у лікарні, дивився телевізор. Раптом термінова новина, що на Донбасі терористи збили український літак. На відео він побачив саме АН-30Б. Мамине серце наче передчувало біду, бо в той момент я кропила город і так було важко на душі, так чомусь сльози лились, і постійно в думках син. Прибігла до хати, увімкнула новини – й відразу все зрозуміла…

Кореспонденти повідомили, що пілоти вистрибнули, тож ще була надія на краще. Але я розумів, що конструкція літака так зроблена, що для порятунку потрібно від штурвала побігти аж у хвіст, лише там люк. Відповідно, якщо командир це зробить, то літак перевертається і відразу смерть. Досі мені дивно, що маючи цілу ескадрилью літаків-розвідників СУ-24, що летить на великій швидкості і спеціально укомплектований, їх чомусь не використовували.

Потім ми спілкувалися з людьми, які бачили момент падіння літака. Один чоловік розказував, він летів так низько, що думав ось-ось впаде на село в долині. Та АН-30Б вдарився в гору трохи далі. Коли впав літак, збіглися люди, хотіли допомогти, сподіваючись, що хтось вижив. З правої сторони розбитої кабіни виднілась рука з обручкою. Наш син не носив, це був Паша… Російські найманці теж одні з перших  прибули на місце трагедії, за голову нашого сина пропонували великі кошти – декілька мільйонів. І вони ті тіла могли забрати, так ми вважаємо. Бо від Паші нічого не залишилось, проводили аж шість експертиз. Адже навіть після того, як спалюють у крематорії, все одно залишаються кістки. А тут нічого. У випадку із нашим сином – сказали, що знайшли три кілограми, співпадіння на 50% згідно з висновками судово-медичної експертизи. Це все, що лишилось від нашого мужнього та дужого Кості вагою понад 100 кілограмів. Ми не бачили тіла нашого сина, ховали його в закритій труні…

Через рік на честь Костянтина назвали відремонтований літак АН-30. Мене запросили на урочистості. Сертифікат вручав тодішній президент Петро Порошенко. Сказав мені: «Я ні секунди не вагався, коли присвоював звання Героя України Вашому сину». А генерал додав, що Костя дуже багато зробив для розвідки в ті часи, як з російського кордону почали йти колони танків.

Я так думаю, що Героя України сину дали не тільки за те, що відвів літак , а й за інші заслуги. Пригадую, як десь через рік ми сину пам’ятник ставили, освячували, приїхали багато військових з Вінниці та Борисполя. Кожен підходив та віддавав честь. Раптом один підходить, стає на коліна перед нами і дякує за порятунок. Я не міг зрозуміти, що ж сталося. А тоді дізнався, що це був однокурсник сина, який літав на СУ-27 в Миргороді. Й коли він виконував завдання на кордоні Луганщини, зі сторони росії підлетів літак і пустив ракету. А Костя був неподалік і встиг повідомити про небезпеку. Військовий виконав відповідний маневр і вижив…

Син Арсеній – копія Кості. Якось грали з ним на комп’ютері в льотчиків, то малий так вчепився за штурвал ще у свої чотири роки, що не можна було зупинити. Відразу навчився садити літак. Що поробиш – гени… Вже нам каже, що буде льотчиком, як його тато…».

За матеріалами Бориспільського державного історичного музею

Нагадаємо, того спекотного дня 6 червня 2014 року героїв було вісім, вони рятували життя мирних жителів. За виняткову мужність і героїзм командир ескадрильї «Блакитна стежа» К. Могилко посмертно удостоєний звання Героя України. Разом із командиром загинули підполковник Сергій Камінський, майор Павло Дришлюк, старший прапорщик Олексій Потапенко та прапорщик Володимир Момот. Вони нагороджені посмертно орденами Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Врятувались, зістрибнувши з парашутом, лейтенанти Кирило Крамарев і Василь Полажинець та штурман-інструктор підполковник Сергій Ніколаєв.

Share Button