«СКРОМНИЙ ДАРУВАЛЬНИК ЩАСТЯ»
Так іронічно характеризував себе Олександр Пінчук – один із тих, хто виконав свій святий обов’язок – захищати Батьківщину
До сороковин світлої пам’яті
Сірим лютневим ранком 2022 року на нашу землю нахабно увірвалася війна. Війна, страшна своєю жорстокістю. Війна, супроти якої постав нечуваний героїзм українців і одностайність захистити своїх дітей, свою землю, свою Батьківщину і своє майбутнє. Війна неминучих болісних втрат, здебільшого молодих чоловіків, і жінок також, які пішли захищати нас від ворога.
У печальному мартиролозі, який, на жаль, з’явився на сторінках «Трудової слави» відразу ж після вторгнення агресора, – вже довгий болючий перелік воїнів Бориспільщини.
І серед них – ім’я Олександра Пінчука — сержанта, командира піхотного відділення, який загинув під Харковом 29 січня ц. р.
Йому було лише 51 рік.
…До довжелезної черги біля військкомату Олександр приєднався, не вагаючись, вже через кілька днів після вторгнення агресора. У справжніх чоловіків таке рішення мотивоване лише коротким «хто, як не я?»
Подзвонив, окрилений, сестрі Вірі: «Все. Взяли! Іду!»
А далі – кількамісячна бойова підготовка, і, нарешті, – передова.
Додому – до рідних: сестри, брата, племінників, просто знайомих хлопців – телефонував нечасто. А «хлопців» (друзів тобто) у нього було чи не пів Борисполя, бо ж, маючи «золоті руки», нікому не відмовляв у допомозі. А творчу натуру реалізував на сцені Бориспільського муніципального театру «Березіль», згодом – Бориспільського міського будинку культури, зігравши понад 16 знакових ролей і виготовивши безліч декорацій для спектаклів.
«Золоті руки» в Саші – від батька-коваля Миколи Михайловича Пінчука, а «обов’язковість» (тверде «треба!») – від мами – у минулому вчительки математики школи № 6 Галини Василівни Пінчук (в дівоцтві – Оксамит). Вчительки, яку її учні (нині самі вже дідусі та бабусі) згадують лише незмінним: «Вона була дивовижна людина!». Професіоналізм педагога поєднувався в її буднях (і святах теж!) зі щемкою любов’ю до родини і до тих же, неслухняних інколи, підлітків, з котрими не розлучалася й у вихідні. Екскурсії, поїздки до Києва, інших міст і місць, «щоб бачили і пізнавали Україну!»…
…На фронті Саша командував відділенням (а це 8 бійців). Роль командира (чи то нижньої, чи вищої ланки) не лише в тому, щоб беззаперечно виконати наказ, а й у тому, щоб, при цьому, зберегти життя ввірених йому підлеглих. Олександру не треба було цього пояснювати – розумів душею. Побратими згадують: «Біля свого командира ми почувалися впевнено і, як не дивно (війна ж!) – затишно. Саша був нам за батька».
Суворі фронтові місяці загартували Олександра як бійця, водночас він залишався таким же чуйним і ніжним у коротких нечастих розмовах з рідними, з коханою жінкою.
Мріяв про життя після війни.
Однак безжалісна, сліпа у своїй нерозбірливості, куля підвела, на превеликий жаль, останню риску під його мріями. Його буття перейшло у небуття.
На прощанні з Олександром Пінчуком до тих гірких спогадів, які рвали серце і змушували плакати навіть чоловіків, «приєднався» легкий вітерець вкупі з урочистим тихим сніжком як останнє «прощавай» його глибокій і чистій душі.
РОДИЧІ, ДРУЗІ
ЗІ СПОГАДІВ РІДНИХ
Брат Сергій:
– Згадую, у вільний від навчання час Саша відвідував у спортивній школі різні секції із самооборони: таеквондо, карате, айкідо. Коли він йшов до армії, був у хорошій фізичній формі. Після армії Саша теж займався спортом: бігав по 30 км, купався в ополонці, ходив босоніж по снігу.
Сестра Віра:
– Коли Саша був маленький, був красивою дитиною. Я старша за нього на 13 років. Тому ми з братом його із задоволенням няньчили. Я читала йому книжки, вчила напам’ять з ним вірші, часто гуляли в парку.
Саша допомагав мені і моїм подругам також із ремонтом. Я могла звернутися до нього за допомогою і він ніколи мені не відмовляв. Ми з ним часто спілкувалися, іноді дискутували, раділи одне одному.
Коли Саша почав працювати в театрі, запрошував мене на вистави. Я була майже на всіх. І бачила, яку радість він дарував людям, коли грав. «Я – інструмент в руках Божих. Куди мене Бог пошле – туди я і йду», – говорив Саша.
Племінник Володимир:
– Саша був мені найкращим другом і родичем. Разом з ним ми займалися спортом: бігом, плаванням, розповідав, як правильно голодувати.
Саша заохотив мене і до театру. В дитячих виставах «Буратіно», «Лускунчик», «Підводне царство», в усіх новорічних ми грали з Сашком у головних ролях.
Я вдячний йому, що він завжди підтримував мене і був зі мною поряд.
ЗІ СПОГАДІВ КОЛЕГ ПО ТЕАТРУ
Вікторія ДАВИДЕНКО:
– З 2009 року Саша був моїм партнером, завжди надійним, талановитим. Це людина, яка після репетиції могла зателефонувати мені і запитати: що не так, як нам далі працювати над роллю, які потрібні декорації. Не кожна людина викладається на сцені на всі 100 відсотків. Саша завжди викладався по максимуму, ніколи не грав «у пів ноги». Це був надійний, талановитий, з прекрасним почуттям гумору, партнер. Одного разу, коли я була режисером спектаклю Антуана де Сент Екзюпері «Маленький принц», Саша грав роль льотчика. Спектакль доволі складний, але він чудово впорався з цією роллю. І коли потім поцікавився: «Що тобі треба?», я відповіла: «Мені потрібен літак». Вранці, прийшовши на репетицію, відкрилися куліси, і я побачила на сцені літак. Стояв справжнісінький літак!
Тому зараз не стало Саші, і грати немає з ким, та й не хочеться. Суцільна порожнеча…
Андрій СПИСОВСЬКИЙ:
– Яким був Сашко? Та, нормальним. Дивакуватим, як і кожен із нас, як кажуть, «зі своїми мухами». Умів робити різні штуки. Познайомились ми в театрі, де він уперше грав невелику роль у спектаклі «Маруся Чурай». Я часто дивувався, яка «каша» в його голові! Казав йому, «дивний ти»: то «їв сонце» – тобто ведичною філософією захоплювався, то хотів заробити купу грошей, збудувати театр, і ми всі будемо в ньому «фігачить».
Якось під час лялькової вистави «Стійкий олов’яний солдатик» між нами розгорілася дискусія. На сцені він водив ляльку з олов’яним солдатиком, і під час епізоду, коли олов’яний солдатик тоне (за річку і воду була шовкова тканина, дуже слизька), послизнувся і впав. Ми сміялися до сліз, коли він виповз до глядачів по цій шовковій тканині. Тут такий чувак, і тут таке падіння! Ось у цьому епізоді – весь Сашко.
Ми були акторами-аматорами – десь виходило, десь ні, десь були удачі, десь невдачі. Але завжди працювали на совість. І коли виходило, тоді дуже хотілося працювати. Скажімо, вистава «Маленький принц» психологічно важка, але глядачі трималися до останнього, сиділи з очима, повними захвату.
24 лютого я пішов до тероборони, ми ще не знали толком що і як, то Саня привіз мені теплу куртку, десь дістав сигарети. Згодом дізнався, що він записався в армію. Маючи вже деякий досвід, радив йому, що краще взяти з собою, і головне – ноги мають бути завжди сухі, в теплі. Та він лише відмахувався. Звичайно ж – він же у нас фраєр!
Армія Сашку подобалась, якось дисциплінувала, він знав, що робить щось корисне. В останній його приїзд ми знову сиділи, дискутували… Повернувся на передову.
Віка (Вікторія Давиденко, колега по театру) телефонувала йому вранці перед загибеллю. Саня сказав: «Розмовляти не можу, передзвоню».
І все…
«І ЗАЦВІТЕ КАЛИНА. МОВ КРОВ – ЧЕРВОНИЙ МАК. ЗГАДАЄ УКРАЇНА, ЯКИЙ ТИ БУВ КОЗАК»
«Говорив, що радий своєму рішенню піти на фронт. Тут він відчував себе потрібним. А нагородою стала наша зустріч», – згадує Галина*.
– Ми познайомилися на початку вересня.
Якось до магазину, де я працювала, приїхали військові, щоб закупити необхідне (йдеться про тих, які навчалися в Центрі підготовки під Переяславом). У розмові з чоловіками запитала, чи не зможуть зробити загорожу навколо моєї садиби. Хлопці перезирнулися між собою: «Є в нас один такий, що без роботи не може. Зараз ми його привеземо».
Приїхав чоловік середнього віку (як з’ясувалося далі – 51-річний). Зробив усе, як слід. По закінченню роботи запитала, скільки коштує його праця. У відповідь почула, що гроші йому не потрібні, що він просто допоміг, і якщо запишу номер його «мобілки» і ще знадобиться допомога, – тільки радий буде. Бо вже побачив, що роботи в господарстві – непочатий край.
Звісно, обмінялися номерами телефонів.
(В подяку хлопцям за їхню небайдужість я пригостила їх цілим коробом цукерок).
І вже наступного дня Саша зателефонував. Цікавився, як я живу, як відпочиваю, чому сама і які фільми полюбляю дивитися. Відповіла, що багато часу вимагає робота, а серед улюблених кінострічок – «Три горішки для Попелюшки» і «Перший принц».
«А Новий рік, зазвичай, зустрічаю сама, ласую мандаринами і переглядаю улюблені кінофільми. Самотня ж, бо чекаю на особливого чоловіка – принца».
Згодом вже зателефонувала я, розпитувала, звідки Саша родом, коли народився, а особливо допитувалася – в якому місяці. Після Сашиної відповіді вигукнула: «То Ви – Лев за гороскопом!» А він гордо, сміючись, також жартівливо: «Так. Найсправжнісінький».
Далі домовились зустрітися. Приїхавши до мене, Саша сказав, що пережив давно забуте відчуття першого побачення. А згодом проста приязнь дуже швидко переросла в закоханість. Обоє почували однакове: наче знайомі вже цілу вічність.
Незабаром Сашин навчальний підрозділ передислокували в інше місце – аж за 40 км від Переяслава. Далеко…
І от одного пречудового у своїй несподіваності дня Саша приїхав на недавно придбаному ним спортивному мотоциклі. Приїхав і запитав, чи схожий на того принца, якого я чекала. Звичайно ж, відповіла: «Так».
Наші подальші зустрічі були сповнені радості, щастя, чогось неземного. Саша підхоплював мене на руки і кружляв не втомлюючись… Читав вірші. І освідчився в коханні. Ми були щасливі, мріяли подорожувати після закінчення війни.
Новий рік Саша мріяв зустріти разом. Але тоді вже був на передовій. І все ж, рівно о 12-ій зателефонував і неголосно привітав зі святом: «Я відчуваю, що моя душа поруч із твоєю». Відписала: «Я так хотіла почути твій голос. Кохаю тебе!» Саша відповів: «Щастя моє! Ти найкраща! Я кохаю тебе!» А ще розповів, що у викопаному з бійцями бліндажі постелив «підлогу». Лежав на тих дошках горілиць, дивився на небо, на зорі і був такий щасливий, як ніколи. Говорив, що радий своєму рішенню піти на фронт, тут він почувається потрібним. А нагородою йому є наша зустріч. Написав також, що дав мій телефон як своєї дружини (!) дружині свого побратима. Ця жінка через свою спільноту допомагала доставляти посилки бійцям на передову.
Коли у Саші траплялося кілька годин перепочинку, то він, щоб поговорити зі мною, долав 5 км під гору, пробираючись крізь хащі. Ходив, бо тоді можна було почути голос одне одного. Саме в одній із таких розмов сказав, що хоче одружитися зі мною. Що вже написав рапорт, і його підписали. «Уявляєш – у нас буде вісім днів щастя!» Складав план моїх дій: купити весільну сукню і все необхідне для таких урочистостей. «Я не хочу чекати закінчення війни, ми будемо його наближати, але одружимося зараз, і весь час, що відведе нам Бог, після закінчення війни житимемо разом. І щасливо. Я не планую вмирати». Додав, що має їхати на позицію на шість днів, а потім – до мене. Наказав, щоб я не сумувала, а готувалась до весілля.
В одній з передостанніх есемесок я зізналася, що з 17 років мріяла зустріти такого хлопця, як Саша, що все, чого хотіла, він мені подарував.
27 січня, 07.40. За два дні до останнього в Сашиному житті дзвінка:
– Я тебе люблю!
– Ні, це я тебе люблю.
– Саша, ти – найкращий.
Вчора я сказала мамі, що ти – мій майбутній чоловік (17.51).
Бережи себе для мене.
– Як скажеш, щастя моє. Тільки для тебе хочу себе зберегти (17.53).
Вже 28-го (06.50):
– Тебе коли поміняють? У понеділок?
– Завтра поміняють. Тоді вже наговоримось.
Зранку 29-го Саша зміг зателефонувати. Сказав, що ситуація напружена: сильні обстріли. Що їх поки що не поміняли, обіцяють пізніше, як тільки – одразу ж зателефонує.
Наступного дня Саша не написав і не зателефонував. На душі була незрозуміла тривога, що дедалі наростала. Але я не хотіла думати про погане. А далі – дзвінок від Сашиного племінника Володі: «Галю, Саші вже немає».
Як серед зими, трапляється, розцвітають квіти, так і кохання цих дивовижно щасливих у своєму почутті людей забуяло посеред війни. Вона не стала їм перепоною. Бо ж іще Святий апостол Павло писав, що любові підвладне все. І вона вічна.
Як вічним залишаться почуття тих багатьох уже небесних Сашиних побратимів до рідних, коханих, близьких їм людей, до України.
Власне, за таку любов вони віддали свої життя.
*З етичних міркувань не називаємо прізвища цієї жінки. Лише додамо, що, за якимось містичним збігом, по батькові вона, як і Сашина мама, – також Василівна.
