ТИСЯЧІ КОСТЮМІВ ДЛЯ АРМІЇ ТА ЗАМОВЛЕННЯ ВІД МІНІСТЕРСТВА ОБОРОНИ: ЯК ШВЕЙНИЙ ЦЕХ У БОРИСПОЛІ НАБЛИЖАЄ ПЕРЕМОГУ
«Шиємо потроху камуфляж і чекаємо на перемогу!» – це слова однієї з працівниць швейного цеху «ТК-Хаб», що знаходиться в місті Борисполі. Підприємство ще з початку повномасштабного вторгнення рф почало шити речі для військових. На початку це були невеликі розгрузки, аксесуари. Зараз це тисячі костюмів для армії та замовлення від Міністерства оборони.
Журналіст «ТС» побував на виробництві, поспілкувався з робітницями і дізнався, як невелика компанія, починаючи з розгрузок, дійшла до отримання тендеру від МОУ.
Вікторія Валеріївна Махневич, директор підприємства «ТК-Хаб»:
– Виробництво «ТК-Хаб» – це підрозділ великої компанії «Текстиль-Контакт». Бориспільський підрозділ – невелике підприємство, яке займається інноваційним розробленням нових моделей, які потім віддаємо у масове виробництво в усі цехи, яких багато по всій країні. Маємо виробництво в Коростені, Прилуках і Лубнах. Бориспільський експериментальний цех, як ми його називаємо, завжди першопроходець, бо виготовляємо невеликі партії замовлень. Якщо взяти КЛП (костюм літній польовий) – то це замовлення від Державної прикордонної служби, яким займалася вся компанія, зокрема і досить великий обсяг у Борисполі. Також шили військову форму для Благодійного фонду «ROSHEN», яку фонд відразу передавав Збройним силам. Інколи замовником виступає держава, інколи – приватні волонтерські організації. Ми працюємо для Перемоги!
Елен Давідченко, технолог підприємства «ТК-Хаб»:
– У легкій промисловості працюю вже понад 35 років. Тут, у Бориспільському філіалі, техніком-технологом. Загалом контролюю виробничий процес – пошиття виробів і роботу дівчат, вирішую різні організаційні питання.
«ТК-Хаб» укладає договори з різними компаніями. Головні технологи контролюють закупівлю фурнітури та проведення договорів. Отримуємо матеріал для пошиття, розкроюємо і шиємо за технологією. Тут все й упаковується та відправляється напряму замовнику.
З липня минулого року і до січня 2023-го ми шили КЛП на замовлення Міністерства оборони. Усе виконували за стандартами – це строчка на тканині, нитки, оздоблення фурнітури, блискавки, ґудзики тощо. Коли отримуємо замовлення, то працюємо виключно лише з ним. Ось так пів року і займалися костюмами для ЗСУ.
Зараз маємо нове замовлення. Оскільки «Нова пошта» потроху «перебирається» в Європу, то шиємо костюми для польських відділень. Хлопці й дівчата цих відділень уже в наших костюмах. Як бачите, ми теж розширюємо свої можливості. Костюми нашого виробництва вже в Європі, і це приємно. Віримо, перемога – вже зовсім скоро, і скоро Україна буде в Європі!
Проблеми, з якими зіткнулося підприємство
Кожен виріб потребує окремого підходу. Якась енна куртка, джинси чи футболка – це різні технології виробництва і різна специфіка роботи, – продовжує Елен Вікторівна. – Іноді новим дівчатам-працівницям важко дається пошиття деяких виробів, але вони вчаться, стараються і в них усе виходить. Нині легкої промисловості в нашій країні майже немає, і це засмучує. Сподіваюся, що після нашої перемоги ця галузь відновиться, як і багато інших. Ми тисячами шиємо костюми, то уявіть, скільки можна зробити на великому підприємстві!
З жовтня у нас, як і всюди, почалися перебої зі світлом. Генератор ставити сенсу не було, оскільки він просто б не потягнув потужності швейних машин, тому працювали, як могли. Дівчата приходили і перебували в цеху по 10 годин, шість із них тільки працювали. По чотири години, а то й довше, світла не було, але ніхто навіть не «заїкнувся» з приводу того, щоб іти додому і не працювати. Були дні, коли працювали дві години, а решту часу просто чекали на світло.
Варто сказати, що жодне вивантаження товару і жодне замовлення ми не зірвали. Працювали навіть у суботу чи в неділю. Ті місяці було важко фізично, але ще більше – морально. От умикається сирена – повітряна тривога, за правилами, потрібно в укриття йти, а часу немає – у нас замовлення і терміни. Ось тоді й усвідомлюєш, що через світло, тривогу чи ще щось можеш не встигнути і хлопцям одяг, який дуже потрібний, не приїде. А коли воїни дякують, бувало, і сюди приїжджали, бо ми їм декілька костюмів на замовлення шили, це варте усіх тривог і відключень.
Волонтерство
На початку повномасштабного вторгнення ми співпрацювали з Волонтерським центром «Перемога». З 26 лютого почали шити розгрузки та багато іншого для військових, і займалися цим до червня. Потім фірма трошки стала «на ноги», з’явилися замовлення, зокрема, і для Міністерства оборони.
Працювали безкоштовно, як-то кажуть, за кусень хліба. Серйозно, нам хлопці привозили їжу, щоб ми нормально пообідали. Тоді у нас було 12 осіб, навіть діти приходили зі своїми мамами і також допомагали.
Скажу відверто, що наодинці дуже важко переживати той стрес, який принесла нам війна. Коли відкривали цех, нас було лише четверо, згодом почали дівчата приходити, містом чутки поширювалися, що ми працюємо. Коли новенькі приходили, бачила в їхніх очах страх, а через кілька днів у дружньому колі роботи і спілкування все змінювалося. Дивись, уже і манікюр, і зачіска, і губи підмальовані, і усміхаються, бо в колективі, на позитиві, легше ті страхи долати. А коли робиш добру справу, то ці емоції ні з чим не зрівняти!
Люди до сих пір приїжджають, дякують за те, що ми тут робимо. Один із хлопців приїхав із фронту, брудний, у пилюці, прямо з окопів. І коли захисники цілують тобі руку просто за те, що ми є, це дуже важливо, – зі сльозами на очах розповідає Елен Вікторівна.
Разом із ВЦ «Перемога» робили добрі справи – волонтери привозили тканину, яку вдавалося дістати, ми шили, а вони вже тоді відправляли розгрузки, куди о потрібно.
Тому згадати є що. Наприклад, сама я з Іванкова, транспорт у ті місяці до Борисполя не ходив, а пішки не дійдеш, то волонтери підвозили – вранці забирали, везли сюди, а ввечері назад, додому. І от ми їхали якось з Борисполя до Іванкова, по об’їзній. А там цих КПП, блокпостів було десятками і на кожному стояли хлопці в наших розгрузках, уже знали нас, пропускали і дякували.
Про розширення та забезпечення роботою вимушених переселенців
Сьогодні наш штат розширився до 27 осіб. Багато дівчат-переселенок працює. Подали у міський центр зайнятості нашу заявку про потребу в працівниках. Нехай люди приходять, ми забезпечимо роботою, приймемо у свій колектив. Хоч приміщення не таке і велике, та фірма закуповує потрібні машинки, нові станки.
А про роботу люди дізнаються по-різному. Одна з дівчат просто проходила повз, зайшла і запитала: «Ви щось шиєте? Я вмію шити на домашній машинці і маю бажання працювати». Так її і прийняли. В легкій промисловості є ж не тільки швейні машинки, а й петельна, закріпочна і багато інших. Там швейний досвід не потрібен, тільки бажання. І ось на третій день дівчина вже «била» закріпки на автоматі. А зараз працює на універсальній машині, вона вчиться і в неї все виходить.
Зараз теж набираємо працівниць. Люди приходять і трудяться. Ось так працюємо, розвиваємось і ростемо. Ну і звичайно ж, своєю роботою наближаємо таку бажану Перемогу.
Майстриня Тетяна, яка працює у Бориспільській філії від початку створення: «Якщо поруч добрі люди, робота ладиться»
– Я – швея, маю 30 років стажу, на колишній бориспільській швейній фабриці працювала одразу після школи. Тут працює на універсальній машинці. Досвід приходить під час роботи, з пошиттям певного виробу: зробив щось, навчився і шиєш далі. Є, звичайно, речі, які шити важче, але якщо ти робиш це із задоволенням, то набагато легше і фізично, і морально. Наприклад, КЛП шили – і кожна з дівчат робила це з наснагою, бо знала для чого і для кого це робить. Я давно працюю, тому допомагаю новеньким. Дівчата схоплюють усе на льоту, буває, підказуємо, а як без цього навчишся? А колектив у нас чудовий, як одна сім’я. І ця сім`я працює на Перемогу!
Переселенка з Харківщини Оксана Вікторівна: «Прийняли, як свою, тому у вихідні не дочекаюсь, щоб знову сісти за швейну машинку»
– Сама я з Куп’янського району. Мені хотілося працювати саме для наших захисників. За освітою я вчителька трудового навчання, викладала й образотворче мистецтва, навчала дітей. Уміла працювати на звичайній швейній машинці, її із собою і привезла. Коли влаштувалася на цю роботу, раділа. Елен Вікторівна стала моїм наставником, а я – її ученицею. Навчаюся за спецмашиною, вона специфічна, треба мати гарний зір і бути своєрідним «снайпером». Працюю потихеньку, як не вийде, то піду в снайпери, – посміхаючись, каже жінка і додає: Куп’янськ звільнили у вересні 22-го, але в Бориспіль ми ще влітку переїхали. Окупанти тоді почали освіту смикати, налаштовували на роботу з ними. Мені не хотілося працювати на них, не хотілося, щоб моя дитина вивчала ідеологію окупантів, тим паче під прицілом автомата. Чоловік із батьками там залишились, а ми з дочкою переїхали.
З колегами я здружилась, вони всі круті. Якщо хтось новенький приходить, його відразу до купки прилаштовують. У нас вимушених переселенців, здається, шестеро осіб працює. У вихідні я чекаю – не дочекаюсь, щоб знову вийти на роботу, побачитися з колегами, сісти за швейну машинку. Ця робота відволікає від сумних думок, викликає позитивні емоції. Вже два тижні працюю на універсальній машинці, шию капюшони, але мені ще далеко до тих дівчат, які роками це роблять.
Як бачите, роботу знайшла, до міста звикаю. Доньку в школу віддала, у восьмому класі навчається, хоча спочатку було важко, Волонтерський центр «Перемога» дуже допоміг, за що їм вдячна. А місто ваше класне. Мені один знайомий каже: «Як тобі наше село Бориспіль?» Запитую, чому ж село? Гарне місто, з інфраструктурою. Вже пізніше зрозуміла: місто наче і велике, і ТЦ є, і магазини різні, і підприємства, але люди всі один одного знають. Бориспіль дав надію, а головне – подарував потрібну мені роботу.
Ось так працює підприємство «ТК-Хаб» під керівництвом впевненої у собі ділової жінки і вмілого організатора Вікторії Махневич. У цих дівчат і жінок свій фронт – швейний, а їхня відданість справі та волонтерська діяльність – це той невеликий внесок (так самі вважають), який вони роблять для Української армії, на своїх робочих місцях допомагаючи нашим воїнам. При цьому підтримуючи одна одну, цінуючи роботу одна одної, бо впевнені, лише так ми дійдемо до перемоги. І маємо зробити це справді разом.
Віталій КРУПЕНЯ, «ТС»
