Володимир Ященко: «Лише дурень каже, що на війні не страшно, та й то – бреше»

Від сумної дати початку повномасштабної агресії росії проти України минає вже 303-ій день. Але наша боротьба триває. Україна чинить опір та прагне скорішої перемоги.

Тому сьогодні перш ніж почати одкровення ще одного мужнього українського воїна, який наближає нашу Перемогу, поєднуючи любов до Батьківщини з мужністю, хочу надрукувати шедевр – лист дев’ятирічної Євгенії Шишкової зі збереженням правопису оригіналу, який вона надіслала на редакційний конкур до дня Святого Миколая. Для воїнів там, на передовій, така дитяча підтримка найцінніший та найщиріший скарб. Отже: «Дорогі воїни я бажаю нам перемоги і самого най кращого щастя все пройде швидко, я знаю багато хто за вас молиться, і знову я бажаю всім перемоги. Все буде Україна».

Наші солдати добре розуміють, що неймовірна підтримка тилу зобов’язує їх воювати навіть через «не можу». І на небезпечних ділянках фронту вони саме так і воюють.

Військовий Володимир Ященко зараз перебуває на ротації, і, до речі, військовим себе не вважає, каже, що він лише військовозобов’язаний.

«Ніколи не прагнув бути військовим, я – звичайний водій, який за кермом понад 10 років. Та й великого бажання воювати ніколи не мав, але довелося, вони ж (росіяни – ред.) вже майже біля будинку були! Якби дійшли, то, можливо, і в мене пральної машинки не було б. А то й усього будинку! Тоді було б образливо, оскільки все своїми руками робив!» – розповідає співрозмовник.

До війни Володимир працював водієм-міжнародником. Побудував власний дім, в який разом із дружиною та дітьми зайшов восени 2021 року. Одним словом, удома на героя нашої розповіді чекають дружина, однорічний син та шестирічна донька.

Мій співрозмовник каже, що це вже його третя служба в Збройних силах України. Найперше – з 2010 по 2011 роки, відбував строкову службу в Севастополі. У 2014 році, коли розпочалися бойові дії на Донбасі, його знову мобілізували. А в 2015-му поставили у резерв у Бориспільському військкоматі.

«Тобто, якщо почнеться ще щось серйозніше, мені в першу чергу потрібно було з’явитися у військкомат», – пояснює Володимир.

Так і сталося. 24 лютого він вивіз сім’ю подалі й пішов до військкомату. «Та скільки доведеться служити цього разу – ще невідомо».

Він передчував, що щось буде. А 24 лютого, як і всі, прокинувся від звуків збитих ракет.

Запитую, чи важко, повернувшись із передової, знову звикати до мирного життя?

«Звісно, важко, на війні навкруги бахкає, гупає, а приїхав додому – тут відносно тихо і спокійно. Я наче з лісу вийшов, навіть не можу пояснити, які це відчуття. А ще додайте до цього нічні кошмари й панічні атаки, які не полишають час від часу», – ніби розмірковує Володимир.

«Якби нічого не робив, то вже б не розмовляв із вами»

На фронті Володимир обіймає посаду водія – підвозить боєприпаси, продукти тощо.

На запитання, чи доводилося стріляти, а не лише кермо «крутити»? – відповідає, що якби нічого не робив, то вже б і не розмовляв зі мною. Проте цю тему співрозмовник обійшов, але охоче розповів про свій позивний «Баня».

«Загалом я водій польової лазні, але зараз їжджу на іншому автомобілі. Хлопці кажуть, що авто з цією лазнею дуже велике і куди не поїдь – по ньому постійно гатили. Вишукували, намагалися влучити, напевне, думали, що це якийсь командний стратегічний пункт, а це просто душ, лазня і пральна машинка», – посміхаючись, розповідає чоловік.

«Така війна, – додає, – що автомат носиш лише про всяк випадок. В основному бої ведуться артилерією, ракетами й іншим важким озброєнням».

Зараз їх батальйон на ротації, військові займаються ремонтом автомобілів та іншої техніки, аби в будь-який момент бути готовими виїхати на передову.

Розпорядок дня, каже Володимир, ненормований, все змінюється кожних п’ять хвилин. Лише обід за розкладом, і то не завжди вдається поїсти.

Його надихають думки про те, щоб усе швидше закінчилося. «Звільнюся, – каже, – з лав ЗСУ, повернуся на свою роботу, за якою дуже скучив. Я завжди був вільним: сьогодні тут, а завтра там. Бо зараз сиджу на одному місці, відчуття наче мене в клітку посадили. Звісно, коли виконуєш якусь роботу, то не думаєш про це. А тільки-но з’являється вільна хвилина, то й думки різні в голову починають лізти».

Володимир наголошує, що військових підтримують діти, і не лише його власні, – малюють малюнки, пишуть листівки діти з різних шкіл України і надсилають на фронт: «Це дуже приємно, навіть словами важко передати, як тепло від цього на душі. Чужих же дітей не буває – вони всі наші, українські! Ми ж тому й тут, аби діти мали змогу жити, мати майбутнє. Хотілося б, щоб ця війна на нас уже й закінчилася».

«Старі хати для нас, як п’ятизірковий готель»

За словами співрозмовника, на ротацію вони приїхали відразу з окопів.

«Тому старенькі хатини, в яких зараз живемо, – для нас, як п’ятизірковий готель: сухо, у теплі й добрі. А в бліндажах всякого було, наприклад, зранку очі відкриваєш, а по тобі миша бігає.

Запитуєте, як це – жити взимку в окопах? Перш за все, самі собі створюємо умови, топимо буржуйками, і коли є змога – сушимося, переодягаємося, гріємося. Та ми ж не «сахарні», не розтанемо», – відказує співрозмовник.

За словами Володимира, зараз військові всім необхідним забезпечені – «у нашого підрозділу всього вистачає, та й багато знайомих розповідають, що всього достатньо».

«Та й загалом, не чув, щоб комусь чогось не вистачало – всі військові одягнені, взуті, нагодовані, це якщо порівнювати з 2014 роком, коли самі собі купували каски, бронежилети й форму. Були неначе ті партизани, всі по-різному вдягнені: той у зелене, той у коричневе, а хтось взагалі сірий. А зараз це схоже на справжню армію», – розповідає Володимир.

На фронті кожен вгамовує власні емоції по-різному

Коли мова заходить про побратимів, Володимир розповідає, що коли разом живеш, то все намагаєшся і робити разом, допомагати один одному.

У його підрозділі є ті, кого мобілізували, й ті, хто прийшов в армію за власним бажанням. «Наприклад, хлопці, які пішли добровольцями відразу з окупації, – уточнює Володимир і далі додає: – У військкоматі мене взяли поза чергою, хоча черга була страшенна. Навіть викладач англійської мови Мохамед Сісей, знаний у Борисполі як містер Сісі, тоді до військкомату прийшов. Та багатьох не брали.

А ось мого сусіда, який не мав ніякого досвіду і прийшов до військкомату за власним бажанням, – взяли. Думаю, що з людей, які йдуть за власним бажанням, буде діло. А ті, хто не хоче зараз йти на службу – вони щось робитимуть ніби за інерцією, але зовсім не старатимуться».

Запитую, а як справляється з емоціями на фронті?

«Спочатку страшно, згодом до всього звикаєш. Проте коли гупає зовсім поряд – тоді кожен по-різному справляється з емоціями. Наприклад, одного з побратимів такий дикий сміх брав, я навіть такого ніколи і не чув. У мене адреналін піднімається, хтось дуже боїться: сидить і не висовується з окопу», – каже Володимир.

А ще додав, що якось один із побратимів зізнався, що дуже боїться, то його відправили трохи далі від вибухів. Проте такий випадок був лише один.

«На жаль, – якось сумно сказав військовий, – без втрат, не буває. Втрати є, та менше, ніж у них (росіян – ред.). Звісно, жаль загиблих, особливо, коли розумієш, що без батька залишилися маленькі діти…».

Чи є на війні страх? – «Є, – ділиться, може, й сокровенним, Володимир, – тільки дурень скаже, що йому не страшно, та і то збреше. Якось сказали облаштувати для себе окопи, на випадок, якщо будуть обстрілювати – то сховатися. Зробити зробив, але сховався чомусь в іншому місці. Аж раптом прилетів снаряд – чітко у мою схованку, куди я так і не заліз».

Закінчуючи нашу розмову, цікавлюся, чи кожен може стати захисником України?

«Звісно, що кожен, адже не обов’язково десь із автоматом по окопах бігати. Навіть і ті військові, які в тилу працюють, багато роблять, адже без них також на війні ніяк. Це як в авто – витягни один провід і воно не поїде, так само і на війні – важливі всі».

Марина ГРИЦЮК, «ТС»

Share Button