Владислав Панченко: «Якщо хтось заздрить ста тисячам, давайте до нас в окопи, разом «половимо» ракети й орків»

Відважні, сильні, щирі й непереможні – саме такими словами можна охарактеризувати військових, які захищають країну від ворога. Сьогодні «ТС» знайомить читачів з одним із них – Владиславом Панченком (на фото зліва).

«Частину, де ми служили, розбомбили в перші дні війни»

Чоловік і думки не мав, що росія почне повномасштабну війну, тому, зізнається, готовим не був. Хоча відразу після 24 лютого вирішив долучитися до лав ЗСУ, оскільки в армії служив, «трішки обізнаний з військовою справою – навчався, стріляв з автомата, кулемета і їздив на БМП».

«Пішов до військкомату, як-то кажуть, з міркувань совісті. 25 лютого зателефонував двом побратимам, з якими служив в армії, і разом вирішили піти служити в нашу частину. Та туди ніхто з нас так і не потрапив: товариш із Дніпропетровська пішов до ТрО, а я й побратим із Кропивницького долучились до ЗСУ. Як з’ясувалося пізніше, частину, де ми служили, розбомбили в перші дні війни», – розповів Владислав, з чого все почалося.

Військовий каже, що батьки відпустили без зайвих запитань, оскільки розуміли, що він не зможе всидіти удома. Дружина, звичайно, розхвилювалася, але змирилася, що вдієш.

«Звісно, були докори сумління, що залишив сім’ю, але по-іншому я не зміг би. Як тоді спокійно жити – ходити, їсти, відпочивати, якщо інші хлопці там, на передовій, гинуть? Мене б просто совість з’їла!

Готуючись до від’їзду на війну, ні про що інше, окрім того, що треба їхати, думати не міг. Перші дні ходив сам не свій, а потрапивши в армію, відразу стало морально легше. Тоді чомусь здавалося, що це ненадовго, місяць-два і все закінчиться, але зараз розумію, що це зовсім не так», – розмірковує Владислав.

Коли потрапив до казарми в перші дні, в усіх військових настільки відчувався бойовий настрій, що аж мурашки по шкірі бігали. Зараз цей запал трішки згасає – важко, всі втомилися, хочеться додому.

Та на запитання, кому важче, без роздумів, відповів: «Дружині. Мене тут взули, одягли, нагодували, є який – не який дах над головою. А вона там одна, до того ж і фінансово зараз нелегко».

«Якщо не ми стрілятимемо у ворога, то він стрілятиме в нас»

В армії Владислав навчався на оператора-навідника, механіка-водія БМП2. Та коли почалася повномасштабна війна, «розподіляли, як доведеться і куди потрібно». Нашого земляка направили в бригаду, де він не знаходиться в екіпажі БМП, а охороняє рубежі країни на північному кордоні. Окрім того, за сумісництвом займається військовою документацією.

Моїм позивним стало прізвисько «Шпік». У дитинстві я був дуже маленьким (хоча, чесно кажучи, й зараз не дуже високий), тож один хлопчина обізвав мене Шпіком. Знаєте, такі сосиски-шпикачки? Так це прізвисько до мене й причепилося.

«Якщо скажуть, завтра в бій – піду в бій. Підемо всі, якщо почнеться щось серйозне.

Тут кожен з нас виконує своє, покладене саме на нього завдання, ніхто в бій з криками «ура» не біжить. Це за наказом керівництва роблять навчені воїни – артилеристи, мінометники, ПЗРК, ПТРК й інші. Наприклад, якщо десь побачили ворожий танк, направляємо туди бригаду, яка займається саме знешкодженням ворожої техніки», – пояснює Владислав.

Запитуєте, чи страшно мені? Гадаєте, хлопцям, які воюють на передовій, не страшно? Страх – це нормально. Чесно кажучи, я навіть і зараз боюся, щоб з білорусі не пішли у наступ. Бояться всі, але якщо не ми це робитимемо, то хто за нас захистить країну? Та найбільше хвилююся за безпеку рідних.

За словами співрозмовника, якщо доведеться стріляти по ворожих цілях, у нього не буде навіть краплі сумнівів, адже це наша земля і росіян сюди ніхто не кликав. Аби вони сиділи вдома, тоді б їх ніхто не вбивав і ніхто б у них не стріляв. А якщо не ми стрілятимемо у ворога, то він стрілятиме в нас, або, не дай Боже, по цивільних, як робить це зараз масованими атаками по наших цивільних об’єктах.

«Армія практично тримається на волонтерах»

Військовий зазначає, що в їхньому батальйоні є все необхідне, і навіть більше. При цьому уточнює, якби вони були на передовій, потреби були б зовсім інші. Держава дала захисникам усе, що мала. Можливо, не таке якісне, якби того хотілося, але це вирішував кожен сам для себе. Собі Владислав докупив баф і ще кілька дрібниць. А ще їх підрозділ підтримують волонтери – забезпечують усім необхідним, починаючи від панам, берців та плитоносок і закінчуючи печивом.

За майже дев’ять місяців допомога волонтерів, можливо, трішки і зменшилася, але все одно вона є, за що військові дуже вдячні їм.

«Наша армія практично на волонтерах і тримається. Всі збори, які відбуваються за їх участі, йдуть у правильне русло і дуже допомагають воїнам. Аби не волонтери, ми давно б з голоду й холоду «померли», – жартує мій співрозмовник. Хоча велика частка правди в його словах, безумовно, є.

При цьому Владислава не обурюють люди, які нічого не роблять для нашої перемоги. Мовляв, небесна канцелярія все спише. Хоча, подумавши, додає, що новини про те, як в Києві молодики «понапивалися й гуляли» – все ж обурюють, «адже ти тут щодня працюєш для наближення перемоги, а хлопці на передовій взагалі в окопах живуть, щосекунди ризикуючи життям.

І на умови проживання гріх жалітися, каже Владислав: «Маємо стареньке приміщення, але з опаленням. Порівняно з хлопцями, які на передовій, ми тут, «як у Бога за пазухою».

У населеному пункті, де ми несемо службу, місцеві дітлахи щодня то малюнки нам приносять, то свої вироби, то квіти. У нас дитячих малюнків назбирався цілий стос, обклеїли ними казарму, коридор. Але те, що діти нас підтримують дуже приємно, це по-своєму зігріває душу і додає сил».

 «Люди, з якими давно не спілкувався, почали писати»

Аби підтримати рідних на фронті, Владислав радить частіше їм телефонувати або писати, говорити приємні слова, адже для військових підтримка дуже важлива.

Наприклад, в одного побратима є друг дитинства, який підтримує його, дуже хвилюється. А коли дізнався, що його товариша поранило осколком в ногу і довелося ампутувати кілька пальців, настільки хвилювався, що не знаходив собі місця.

«Є люди, з якими давно не спілкувався, а вони почали писати мені, щоб дізнатися, як справи. А ось один з моїх товаришів за ці місяці війни жодного разу не зателефонував. Мені якось байдуже, що він нічого не робить для нашої перемоги, але те, що мовчить, не підтримує мене – ображає», – ділиться своїми почуттями Владислав.

Якщо говорити про побратимів, це абсолютно звичайні люди – від працівників заводів до постановників кіно. 11 хлопців з Борисполя, решта – з Тернополя, Черкас й інших міст України. Безперечно, спочатку нам потрібно було кілька днів, аби притертися один до одного, а сьогодні ми вже як сім’я. Ці 8 місяців прожили душа в душу, жодних сварок чи інцидентів.

«Був шокований, коли дізнався, що нам ще й платитимуть»

Мій співрозмовник каже, що люди в перші дні війни йшли до військкомату точно не за гроші. Хтось за велінням совісті, хтось великий патріот – усі з ненавистю до росіян. А зараз багато цивільних обурюються через те, що військовим платять по 100 тисяч. Таким зустрічне запитання: чому ж ви не пішли воювати?

Владислав зізнається, що був шокований, коли дізнався, що військовим ще й платитимуть, бо навіть і не сподівався на якусь копійчину. Думав, аби хоч формою та зброєю забезпечили.

«Багато хлопців знімають відео з передової, як вони сидять в окопах, а як їх обстрілюють. Навіть уявити важко, які емоції вони відчувають у цей момент – страх, паніку?.. Але хлопці роблять це спеціально для тих, хто переживає за «гроші», мовляв, якщо вам потрібні ці сто тисяч, давайте до нас в окопи, разом «половимо» ракети й орків! А хто так говорить, той, окрім матеріальної вигоди, немає ні ідеї, ні совісті, лише жаба давить за гроші», – розмірковує Владислав.

Насамкінець, запитую, чи згоден з висловом одного з військових, що війна – це рулетка.

«Так, – погоджується Владислав Панченко, – буде так, як написано долею: якщо тобі призначено втопитися, то загинеш ніяк не від ворожої ракети. А якщо написано загинути від кулі, то так воно і буде. Хоча твердо впевнений: повернуся додому обов’язково з перемогою, живий і здоровий! Інакше і бути не може».

Марина ГРИЦЮК, «ТС»

Share Button